Із презентації книги «Матеріяли до історії українського патріярхального руху»
Першою ознакою зрілості є ота незборима потреба осмислити своє життя, свою працю, свої взаємини з оточенням. Ознакою зрілості різного роду організацій зазвичай стає спроба осмислити їхні пріоритети, історію, діяльність, те, що завжди ходить у парі, допоки людина живе на землі, а саме здобутки і втрати. «Матеріяли до історії українського патріярхального руху», презентація яких відбулася 13 травня в парафії Св. Тройці в Сільвер Спрінґ, Меріленд (США), стали своєрідним моментом істини для Українського Патріархального Руху на 42 році його діяльності.
Редактор збірника д-р Андрій Сороковський переконаний у тому, що появу цього видання не можна трактувати як підсумок всієї діяльності Товариства, прецінь перед останнім ще чимало викликів і в Україні, і на поселеннях: «В Україні сильна релігійна свідомість, але вона не розвинена, часто все зводиться до обрядів без осмислення християнського життя, часто слово “католицизм” насамперед асоціюється з латинством, а візантійський обряд – із російським православ’ям. У діаспорі кожному поколінню слід розповідати про суть нашої помісної української Церкви. І цього не зроблять ані парохи, ані катехити. Це можливе лише при участі самих мирян».
На презентації збірника виступив проф. Леонід Рудницький. Нижче подаємо кілька важливіших думок з його виступу. «Дуже часто в нашому науковому житті слово “матеріали” вживають тоді, коли автор чи редактор неспроможний завершити працю з тієї чи тієї причини. У випадку збірника “Матеріяли до історії українського патріярхального руху” це зовсім не так. Цей заголовок дуже влучний; він не обманює потенційних чи майбутніх читачів — хтось колись напише історію УКЦ і це видання використає. Зрештою, причини на заголовок і на обсяг збірника та його обмеження подає дуже влучно сам упорядник Андрій Сороковський у розділі “Нарис історії патріярхального руху” (ст. 19 і далі). Особливо важливе його твердження про брак історичної перспективи: мовляв, ще завчасно писати історію. Але можна ствердити без найменшого сумніву, що цей збірник є справжньою копальнею золота для майбутнього історика. Додам тут, що упорядник уклав цей збірник, дотримуючись наукового принципу, що такого роду працю слід робити sine ira et studio, себто об’єктивно. Я підкреслюю це, бо свідомий факту, що я сам не міг би цього зробити з уваги на те, що був дуже заангажований у цьому Русі, й він, як і його провідні діячі, відіграли велику роль у моєму житті».
Друга причина влучності цього заголовка, на мою думку, не менш важлива. Коли пишеться історія однієї доби – це звичайно означає, що згадана доба завершена, а це у нашому випадку не сміє бути. Патріархальний рух не сміє закінчитися з нашою генерацією. Навпаки, ця книжка повинна дати поштовх до дальшої праці на патріархальній ниві молодшим генераціям. І саме це ще одна дуже вагома причина її незаперечної вартості. Я вже неодноразово говорив, що Церква, особливо для нас, українців, є занадто важлива інституція, щоб залишити її тільки в руках єпископів і священиків. Сильний, динамічний мирянський загал в Україні та діаспорі конечний для здоров’я нашої Церкви, а Патріархальний рух, так, як його оживив та інспірував Патріарх Йосиф Сліпий, наклавши на нього свого духа печать, був, є і, додам, повинен бути невід’ємною частиною мирянського життя УКЦ.
Професор Рудницький також висловив думку про те, що треба було б подумати про англомовне видання цієї книжки. «Слід було б видрукувати англомовне видання цієї книжки в якомусь університетському, комерційному американському або й у міжнародному видавництві (такому, як Peter Lang, наприклад). Моя дружина видала у цьому видавництві ще в 1993 році переклад праці проф. Володимира Косика під заголовком «The Third Reich and Ukraine», а Андрій Лужницький видрукував у них дві дуже успішні книжки про сучасну Україну. Сьогодні, в добу незалежної України, коли книжка добре написана, таке видання можна доволі легко здійснити. Це вже не так, як було колись, коли видавці не цікавилися Україною й українськими проблемами. Зацікавлення україністикою зростає у світі, й книжки про Україну розходяться, головно англійською мовою, а також німецькою. Зацікавити таке видавництво не було б важко, особливо, коли можна йому гарантувати закупівлю певного числа примірників. Кожне таке видавництво має кращі засоби розповсюдження книжки, ніж ми.
Факт є, що міжнародний християнський науковий загал, в тому числі з істориками, дуже мало про нашу Церкву знають і дивляться на наші патріархальні змагання як на програну справу, яка закінчилася: Roma locuta, causa finita. Це невідрадне й хибне ставлення, цю помилкову інтерпретацію минулого та сучасного я особисто мав недавно нагоду спостерегти на річній міжнародній конференції Варшавського університету, присвяченій україністиці, що її організовує проф. Степан Козак. Поляки повинні бути краще поінформовані про нашу Церкву, ніж вони є. Вони й інші іноземні вчені повинні знати, що Патріархальний рух спинив процес латинізації, який тоді дуже сильно діяв у нашій Церкві в діаспорі. Рух дав мирянам відчуття помісності й універсальності УКЦ і зміцнив їхню християнську й національну ідентичність. Отже, слід робити плани англомовного видання історії, головно документів, англійською мовою.
«Щодо самого Патріархату, то він існує коли не de jure, то de facto, продовжив проф. Рудницький. Є в нашій Церкві синодальне правління, притаманне всім патріаршим Церквам (пригадую, що за часів Папи Павла VI невільно було згадувати слово «Синод»), є врешті, хвала Богу, територія, є вільна Українська держава, яка толерантно (можна навіть сказати, прихильно) ставиться до Церкви і релігії, й величезна більшість наших священиків поминає Блаженнішого Любомира Патріархом. Це все незаперечні, суттєві зовнішні ознаки справжнього внутрішнього стану нашої Церкви. УКЦ, чи радше УГКЦ, – Патріархальна Церква! У збірнику д-ра Сороковського є на це чимало доказів.
Водночас важливою прикметою того збірника є зібрані у ньому матеріали-документи, які я щойно згадав. Є науковці, котрі виробили собі ім’я та кар’єру, видаючи збірники документів (чи навіть самих фотографій, див. останні дві праці О. Лужницького). Видання, яке маємо перед собою, можна і навіть треба доповнити фактами, фотографіями і документами – приватними й офіційними листами, заявами, повідомленнями для преси, додатковими резолюціями (важливіші є у книжці) тощо. Я певен, що, зробивши відповідні зусилля, можна буде зібрати матеріали на принаймі ще один том. Але нашим пріоритетом сьогодні повинно бути солідне англомовне видання.
Доповідач відзначив особливу цінність «Нарису історії Українського патріархального руху» (ст. 19-68) д-ра Сороковського і його англомовне резюме. «Я вважаю, що д-р. Андрій Сороковський заслуговує на подяку й визнання від нас усіх за його працю. Дай Боже, щоб вона дала свіжий повштовх для мирянського руху й зацікавила науковців проблематикою Української Церкви».
Д-р Андрій Сороковський подякував усім, хто запропонував йому зібрати матеріали до книжки. З ідеєю такого видання свого часу виступив світлої пам’яті пан Василь Колодчин. Співпрацювали у проекті видання пані Рома Гайда, п. Олександр Пришляк, редактор Микола Галів, п. Василь Никифорук, проф. Леонід Рудницький, проф. Василь Маркусь та інші, а також ті особи, які подали свої статті до збірника, а саме Рецензія Роман Кравець, покійний Петро Зелений, Дарія Кузик, Оксана Бережницька, Леся Щур, покійний Сидір Тимяк та інші.
Книжка лише з’явилася у видавництві «Свічадо», а вже є перші рецензії на неї. Подамо тут відгук відомого історика Тараса Гунчака: «Книжка, яка щойно з’явилася, – це неймовірний документ про відданість, послідовність та динамічність праці провідної верстви української діаспори в усіх її поселеннях, яка охопила широкі маси населення. Успіх поширення діяльності полягав, мабуть, у тому, що українська діаспора, яка була дуже політизована, бачила в помісній Українській Церкві атрибут політичної самостійності».
