Як на мене, то протягом ХІХ-ХХ століть УГКЦ зберегла сама себе тому, що вона була українською Церквою, а не тому, що вона «міст сопричастя» чи щось подібне. УГКЦ мала своєрідну монополію на бренд «Української Церкви». Але ХХІ століття кинуло УГКЦ виклик постання української Церкви, незалежної від Рима й Москви, виклик втрати «монополії на українськість». Це й привело до важкого процесу пошуку нової ідентичності, що триває досі. Думаю, що стаття пана Миколи Крокоша – одне з яскравих відображень цього процесу. Процесу перетворення УГКЦ з «уніатської» Церкви на Церкву помісну.
Найперше почуття, яке викликає ця стаття, – відчуття гарячої небайдужості. Він не хоче, щоб Церква була «теплою» і вимагає активних дій. Він кличе Українську Церкву до єдності, і за цим закликом не відчувається «подвійного дна», яке часто отруює подібні побажання. Адже не раз доводилося стикатися із закликами до єдності – але єдності тільки під визначеним проводом і визначеним провідником. Саме в цьому «подвійному дні» багатьох екуменічних ініціатив і криється причина кризи традиційного екуменізму. З щирого прагнення до діалогу й порозуміння між тими, хто сповідує Ісуса Христа Господом, офіційний екуменізм перетворився на подобу світської дипломатії: протокольні посмішки та запевнення у дружбі назовні, жорстка боротьба за владу й впливи – за лаштунками.
Автор дорікає Київському Патріархатові за певну пасивність у питаннях екуменічного діалогу. Частково з цими докорами можна погодитися. Але саме нашому Патріархові Філарету належить ініціатива, висловлена під час зустрічі з Папою Іваном Павлом II у Києві, змінити акценти в екуменізмі. Від пошуків єдності організації чи єдності у Євхаристії, які досі залишаються малоплідними, перейти до екуменізму на практиці до спільного свідчення про Христа перед обличчям секулярного суспільства. Лише за кілька років про таке бачення екуменізму почали говорити Рим і Москва. Плодом такої співпраці стала спільна позиція наших Церков у складних питаннях державної політики та суспільного розвитку, втілена у відповідних документах, що мали належний резонанс і вплив. Думаю, що такий підхід може бути плідним і надалі, й з часом перерости у щось глибше.
Проте над екуменічним діалогом між Київським Патріархатом і УГКЦ тяжіє важке минуле. Цього року виповнюється 20 літ від часу виходу УГКЦ з підпілля. Виходу, який багатьом православним на Галичині ще досі пам’ятається «поверненням» храмів, побиттям священиків і вірних, обструкцією, залякуванням і погрозами. Зло легко скоїти але важко загоїти спричинені ним рани. Автор дає влучні й справедливі оцінки багатьом аспектам Берестейської унії. Але ті часи в далекому минулому, тоді як згадані події живуть у пам’яті цілого покоління сучасних православних і греко-католицьких священиків і вірян. Вони формують спосіб мислення, вони впливають на взаємини.
З цим налаштуванням на взаємне поборювання, з цим «образом ворога» можна й потрібно не погоджуватися але не враховувати його як фактор діалогу і стосунків об’єктивно не можна.
Патріарх і провідники Київського Патріархату не можуть не враховувати у своїх заявах та діях неправдиве по суті, але дієве для необізнаних обвинувачення: «Автокефалія – шлях до унії». Насправді, безперечно, все навпаки. Автокефалія Української Православної Церкви стала шляхом від унії, відповіддю на потребу одночасно бути й православним вірним, і українським патріотом. Але кожен крок до зближення між Київським Патріархатом і УГКЦ відразу отримує пропагандистський супровід наших недоброзичливців і на Сході України, й на Заході. «Уніатством» Київського Патріархату не тільки лякають «східняків» і жителів Росії. Бо й серед православного галицького духовенства щоразу запускаються поголоски про «зраду православ’ю, за яке ви постраждали». На це теж слід зважати, і саме цим викликані чіткі заяви про те, що для Київського Патріархату шлях унії, шлях через Берестя до Ватикану – неприйнятний.
Тому ті кроки та вчинки, які автор вважає проявом «еклезіологічної меншовартості», насправді спричинені зовсім іншими мотивами. Ми готові до відкритого й чесного діалогу з УГКЦ. Для цього нам не потрібний дозвіл ані Константинополя, ані Москви, ані Ватикану. Але діалог цей має відповідати кільком критеріям: вести до Києва як нашого духовного центру, нашого «другого Єрусалима», до нашої власної церковної ідентичності; не мати «подвійного дна», що виявлялося б у щирості контактів не тільки в Центрі та на Сході України, де греко-католики в меншості, а й на Заході України, де вони мають більшість та вплив на владу; дієво вести до подолання «образу ворога», «загарбника святинь», який подіями минулого міцно сформований як в УГКЦ, так і серед православних.
Тоді цей діалог буде плідним і змістовним. І дай Боже жаром щирості запалити вогонь у серцях багатьох та, зрештою, поєднати поділену трьома Римами Київську Церкву навколо Святої Ярославової Софії.
Єпископ Васильківський УПЦ КП Євстратій (Зоря)
