(Продовження. Першу частину читайте в попередньому числі «Патріярхату»)
Постмодернізм визволяє від людськості
Культурна революція віднайшла свою опору в постмодернізмі. Постмодернізм дестабілізує чи руйнує, насамперед, модернізм — культурний синтез, що переважав на Заході з часу укладення Вестфальського мирного договору (1648). Це провидіння, що постмодернізм також зруйнував зло модернізму — раціоналізм, інституціоналізм, формалізм, авторитаризм, марксизм та ліберальний песимізм. Але постмодернізм набагато швидше, ніж модернізм, спровокував відступництво Заходу. У постмодернізмі, як і в модернізмі, не все є чорним чи білим.
Злам травня 1968 р., його відкинення моралі та авторитетів, радикальна екзальтація індивідуальною свободою та швидкі процеси секуляризації, що прийшли за цим, пришвидшили перехід західних суспільств до цивілізації без репресій, за яку боровся і Герберт Маркус — постмодерний батько культурної революції на Заході. Постмодернізм означає руйнування наших раціональних чи теологічних побоювань реальності, антропологічної структури, даної Богом чоловікові й жінці, упорядкованості світу, що існує в Господі.
Основоположними засадами постмодернізму є твердження про те, що кожна реальність — це соціальна конструкція. Істина і реальність не мають стабільного і об’єктивного змісту, фактично, вони не існують. Реальність — це текст для інтерпретації. Для постмодернізму не відіграє жодної ролі той факт, що текст можна інтерпретувати по-різному, у той чи інший спосіб: усі інтерпретації будуть рівними за своєю цінністю. Якщо немає «даного», тоді соціальні, політичні, юридичні, духовні норми й структури можуть бути знищені та відновлені за бажанням, відповідно до соціальних перетворень часу.
Постмодернізм екзальтує самовільною найвищою владою індивідуума, та його чи її правом вибирати. Глобальна постмодерна етика вітає відмінності, різноманітність можливостей вибору, різноманітність культур, культурну свободу, сексуальну різноманітність (різні орієнтації). На практиці це означає «визволення» чоловіка й жінки з тих умов буття, у яких Господь створив їх і які дарував їм.
Але компетенція свобідної волі суперечить нормативному характеру постмодерністських цінностей, і, зокрема, праву на вибір — найвищій цінності нової культури. Постмодерністський радикалізм як постулат проголошує, що індивідуум, щоб реалізувати своє право на вибір, мусить змогти звільнити самого себе від усіх обмежень: чи то значеннєвих (чіткі визначення), онтологічних (буття, даність), політичних (суверенітет держав), моральних (трансцендентні норми), соціальних (табу, заборони), культурних (традиції) чи релігійних (догми, доктрина Церкви). Таке начебто «визволення» стало імперативом нової глобальної етики. В результаті відбувається дестабілізація та реконструкція усього, що прийнято вважати універсальним, і насамперед цінностей юдаїзму та християнства й одкровення Господнього.
Право на вибір стає фундаментальною нормою
Коли 1948 р. була прийнята Універсальна Декларація прав людини, західна культура загалом ще визнавала наявність «природного закону», порядок, «даний» Всесвіту (і «Давця» також): «всяке людське буття є народженим вільним та з однаковою гідністю» (§1). Універсальна Декларація також говорить про вроджену людську гідність усіх, хто належить до людської спільноти. Якщо вона є вродженою, то слід її визнати, а людські права слід декларувати, а не витворювати з нічого. Концепція універсальності 1948 р. споріднена з визнанням існування цих прав.
Універсальність мала трансцендентальний вимір, і, відповідно, моральне значення. Постмодернізм проголосив право на свободу проти закону природи, всупереч традиціям та Господньому одкровенню Він відновив право робити іманентно злий вибір: аборти, гомосексуалізм, «вільна любов», евтаназія, асистоване самогубство, відкидання будь-якої форми законної влади та ієрархії, обов’язкове «толерування» усіх думок, дух непокори, що маніфестує себе в різноманітних формах. Право на вибір, інтерпретоване таким чином, стало фундаментальною нормою і лягло в основу тлумачення всіх прав людини. Воно само проголосило себе як глобальний нормативний авторитет.
Відсутність чітких визначень є основною ознакою всіх слів та виразів нової глобальної мови – усіх постмодерністських парадигм. Експерти, що «просували» нові концепції, ясно відмовилися чітко визначати їхнє значення, заявляючи, що дефініції обмежуватимуть можливості особи інтерпретувати їх на власний лад і суперечитимуть нормі права на вибір. Як наслідок, нові концепції не мають стабільного чи єдиного змісту: вони в процесі постійних змін; їхній обсяг розширюється так часто, як часто змінюються суспільні цінності, як часто виникають можливості нового вибору.
Наведемо кілька прикладів, що стосуються репродуктивного здоров’я і гендеру.
Репродуктивне здоров’я – стрижнева концепція конференції в Каїрі 1994 р.; дефініція цього терміна дана у §7.2 документів цієї конференції. Псевдодефініція займає один параграф, є розпливчастою; у ній відсутній ясний зміст; вона є амбівалентною та всеохопною. Відсутність ясності – це стратегія; ця обставина дає змогу маніпулювати словами. Мета – уможливити співіснування якомога більшої кількості суперечливих тлумачень: материнство, контрацепція чи аборти, добровільна стерилізація чи екстракорпоральне запліднення, сексуальні стосунки у чи поза подружжям, у будь-якому віці, за будь-яких обставин, лише дотримуючись трьох правил (вимог нової етики) – партнерська згода, безпека кожного та повага права жінки на вибір.
Репродуктивне здоров’я – це троянський кінь прихильників абортів та глобальної сексуальної революції. Незважаючи на свій чітко виражений незв’язний характер (хоча це поняття вочевидь не має внутрішніх взаємозв’язків), репродуктивне здоров’я парадоксальним чином стало однією з найбільш практикованих норм нової глобальної етики.
Гендер, ключова концепція Конференції у Бейджингу (1995), повністю включає концепцію репродуктивного здоров’я. Це поняття визначають як змінні соціальні ролі чоловіка та жінки на противагу їхнім незмінним репродуктивним функціям. План, що криється за цією нечіткою дефініцією, передбачає реконструкцію антропологічної структури чоловіка та жінки, їхньої взаємодоповнюваності, жіночності та чоловічності.
Роль жінки як матері та дружини, та й сама її природа як жінки, трактуються тільки як соціальна конструкція: «Жінкою не народжуються, жінкою стають», – сказала Сімона де Бовуар. Руйнування людської особистості – особистості жінки й чоловіка – приводить до безстатевого суспільства, суспільства осіб «середнього роду», без чоловічності та жіночності, яке, щоправда, вважає лібідо основою законів. Процес реконструкції призведе врешті до суспільства без любові.
Концепція гендеру – це троянський кінь західної феміністичної революції у її найбільш радикальних аспектах – революції, що успішно поширилася в усіх чотирьох кінцях світу. Гендер є в самому серці пріоритетних напрямків глобального розвитку, і, зокрема, цілей розвитку тисячоліття.
Жінки відіграють ті ж соціальні ролі, що й чоловіки (гендерна рівність, безстатеве суспільство). Громадські організації творять глобальну політику, а уряди приєднуються до їхніх цінностей (добре урядування). Жіночі групи «роз’яснюють» доктрину Церкви та демократизують Церкву. Ті, хто лобіює евтаназію, стали вірними захисниками «людської гідності». Репродуктивне здоров’я означає право не народжувати («безпечний аборт», універсальний доступ до найрізноманітніших засобів контрацепції). Ми всі – рівні громадяни з рівними правами, пов’язані зв’язками договору, без любові. Світ перевернувся. Глобальна етика руйнує саму антропологічну структуру людської особистості.
Постмодерністська етика вибору вихваляється тим, що вона виключає будь-яку ієрархію. Поширившись по всьому світу, «трансцендентність» довільного вибору витворила нову ієрархію цінностей, де задоволення ставиться вище від любові, здоров’я і вигода – вище від святості життя, участь спеціальних груп в урядуванні – вище від представницької демократії, права жінок – вище від материнства, егоїстичні примхи – вище від будь-якої форми легітимного авторитету, етика – вище від моралі, право вибору – вище від вродженого закону, записаного у серці людини, демократія та гуманізм – вище від Господнього одкровення; іншими словами – іманентне вище від трансцендентного, людина – вище від Бога. Нова ієрархія виражає форму домінування над совістю, яку Папа Бенедикт XVI перед своїм обранням назвав диктатурою релятивізму.
У минулому ті, кого на Заході називали «ворогами» (марксизм-ленінізм, криваві диктатури), зазвичай були чітко визначені, єдині, чужі західним демократіям, агресивні, централізовані, ідеологічні, регіональні. «Вороги» керували, вживали брутальних методів, таких як силове захоплення влади, репресивний політичний режим, ув’язнення та вбивства. Це призводило до встановлення національних та регіональних тоталітарних режимів.
У постмодерністському світі ворог нечіткий, потаємний, чисельний, всередині інституцій, «дружній», поширений, незв’язний, децентралізований, милий, тихий, глобальний. Його стратегії м’які, непрямі, культурні, невимушені, діють всередині. Кінцевим результатом всесвітнього диктаторства релятивізму є деконструкція людини й природи, культурна пропаганда відступництва у світі, зокрема в розвинутих країнах.
Поєднання християнської керигми та глобальної етики несе подвійну небезпеку
Як і ідеологічні системи минулого, глобальна етика знищить сама себе. Створена на внутрішніх суперечностях, вона не зможе довго існувати. Християнство не промине, більше того, новоявлена глобальна цивілізація покликана бути цивілізацією любові. Нова глобальна культура є культурою, яку Церква тепер покликана євангелізувати. Ми, за словом Христа, є у світі, але ми не є від світу.
Теперішня реальність у світі є такою, що християнам «допомагають», часто неусвідомлено, переплутати парадигми й цінності глобальної етики з цінностями соціальної доктрини Церкви: «розуміння культур» із повагою до культури, «принцип рівності» нової етики — з концепцією справедливості у юдаїзмі та християнстві, «гендерні пріоритети» та «права жінок» — із вченням юдаїзму та християнства про однакову гідність чоловіка та жінки, своєвільну «свободу вибору» — зі свободою у Христі, людську гідність — із одвічним законом, записаним у серці людини; «репродуктивне здоров’я» — із зачаттям здорової дитини, кампанії «із зміни поведінки», спрямованої на ширше вживання контрацепції та презервативів — із вихованням стриманості та вірності тощо.
Часто християнам бракує вміння відокремити нову, сконструйовану, начебто «голлістичну» етичну систему від Господньої цілісності та одвічного плану спасіння; побачити, зрозуміти, що ці два способи мислення діаметрально протилежні. Вони входять у численні партнерства, якими керують творці нової глобальної етики. Церква повинна поважати себе та бути незалежною від «радикального» плану дій. Життєво важлива лінія відокремлює постхристиянський гуманізм глобальної етики від справжньої повноти християнського гуманізму, який провадить спасіння у Христі та підтримує Церкву.
Насправді ж ця лінія більше не проявляється чітко. Терміновим завданням Церкви є віднайдення християнської ідентичності, відокремлення її від амбівалентних планів дій. Поєднання християнської керигми та глобальної етики несе подвійну небезпеку. По-перше, нові концепції прагнуть поширитися у тій сфері, де потрібно поширюватися євангелізації. Християни проповідуватимуть права людини, підтримку та «Цілі розвитку тисячоліття» замість того, щоб звіщати Добру Новину. Мало-помалу вони спокусяться секулярними цінностями та втратять свою християнську ідентичність. Хіба Папа Іван Павло II не говорить в енцикліці «Redemptoris Missio» про поступову секуляризацію спасіння?
По-друге, якщо християнські лідери використовуватимуть концепції нової етики без чіткого роз’яснення відмінностей її від соціальної доктрини Церкви та Євангелія, як це часто трапляється, то зменшуватиметься й її вірність та спостерігатиметься тенденція до непомічання, невідокремлення відмінностей.
Плутанина, яка стане результатом такого стану речей, призведе християн до поступового руйнування віри. У «Novo Millennio Ineunte» Папа Іван Павло II запрошує нас розпочати з Христа: таким є новий шлях, до якого ми тепер покликані.
Маргарета Пеетерс
