У світі наростає процес секуляризації. Щоб світ увірував, усі християни повинні бути одно. Екуменічна агіологія, або єдність свідоцтва мучеників, дуже важлива богословська дисципліна для розвитку місійної діяльності Христової Церкви.
Курс з цієї нової дисципліни був вперше прочитаний студентам магістерської програми з екуменізму Інституту екуменічних студій УКУ. Очікується, що вже незабаром такий предмет увійде в перелік обов’язкових дисциплін усіх університетів, де вивчають богослов’я. Курс підготував і вперше прочитав о. диякон Дідьє Ранс, голова Української Католицької Освітньої Фундації в Європі.
Екуменізм святих і мучеників є важливим для екуменізму в цілому. Адже він показує за екуменізмом слів екуменізм життя. Ми всі як християни покликані спілкуватися мовою любові. Високого рівня міжцерковні богословські зустрічі й діалоги можна прирівняти до граматики у мові, а святі є словами цієї мови. Якщо ми хочемо спілкуватися, то нам не вистачить знання лише граматики, потрібно знати ще слова. Життя та свідчення святих різних Церков є тими словами, які нам слід пам’ятати.
Мій шлях до екуменізму
У 1988 році я вперше приїхав в Україну. З групою молодих людей ми запланували зустріч із греко- католицьким священиком, який на зустріч не прийшов: його заарештували в Зарваниці за «нелегальне богослужіння». У Франції я вирішив більше працювати для Греко- Католицької Церкви. На початку 80-х я був учасником екуменічного братства святого пророка Іллі у Франції, до якого належали католики обох обрядів, а також право-славні, англікани, словом, християни різних традицій. Я цікавився, як екуменізм розвивається, зокрема в Україні. У 1991 р. я знову приїхав до Львова з Риму. Це було на Пасху. Греко-католицький священик запросив мене відслужити Святу Літургію в одному містечку. Коли ми приїхали, церква все ще була замкнута і тому ми молилися біля церкви. Я служив як диякон. У той самий час православні парафіяни служили Службу Божу на протилежній стороні церкви і теж із дияконом, який, як відомо, під час Літургії декілька разів промовляє прошення «за з’єднання святих Божих Церков». Після молитви ми навіть не підійшли один до одного, щоб поспілкуватися. Цей прикрий досвід спонукав мене ще більше працювати для справи екуменізму.
У 1994 році папа Іван Павло II виступив з ініціативою, щоб пам’ять про мучеників стала основний виміром святкування великого Ювілею 2000 Християнства. Тоді мене покликали працювати до Риму у папську комісію новомучеників ХХ століття, яка готувала до видання мартиролог новомучеників ХХ ст. Єпископ Михайло Гринчишин очолював тоді цю комісію. Від самого початку папа настоював, щоб поминання мучеників ХХ століття відбувалося на екуменічній основі. Прекрасна подія, яку ми святкували 7 травня 2000 року в Колізеї, за задумом папи мала стати початком нового осмислення місця святих у житті Вселенської Церкви. З перспективи часу я переконуюся в тому, що Іван Павло II особисто дав простір для екуменічної агіології.
До історії дисципліни
30 років тому відбулося засідання Всесвітньої Ради Церков, на якому постановили створити спільний клендар християнської святості, однак до кінця 90-х не було в цій справі жодного прогресу. Згодом за цю справу взявся католицький монастир у Бозе. Монахи почали збирати матеріали і спогади про мучеників та святих у співпраці зі Всесвітньою Радою Церков. Ціль цих зустрічей – сформувати «неофіційний» календар святих Вселенської Церкви. Таким саме був задум папи Івана Павла II. Для мене цей симпозіум дав дуже багато матеріалу, який остаточно був покладений в основу нового богословського курсу.
Католицька літургія в лютеранській катедрі
Мартін Лютер заперечував існування святих у Протестантській Церкві. Кальвін навіть стверджував, що навчання про святих походить від диявола. Однак реальність сучасної протестантської Церкви вказує на інше: є протестантська парохія святого Франциска, Мартіна Лютера, Джона Нока. З точки зору протестантського богослов’я це неможливо, однак реальність вказує на інше. Англіканська Церква має «календар свідків віри».
У середньовіччі містечко Нідарос (Норвегія) було одним із чотирьох найбільших центрів паломництва в Європі. З приходом Реформації у Норвегії припинилися всі прощі. Зараз у Норвегії проживає лише декілька тисяч католиків. Разом з тим лютеранський єпископат вирішив відновити традицію прощ з тим, що вони носитимуть екуменічний характер. Відтак кожної неділі, від весни аж до осені, в лютеранській катедрі католики з Норвегії, Німеччини, Швеції, Нідерландів відправляють Службу Божу.
Святість промовляє
Святість, як це видно з історії, визнають внаслідок віри людей, причому дуже часто людей, які належать не до тої Церкви, до якої належить сам святий. Хоч 80% мучеників були католицькими священиками та єпископами, однак були також протестантські пастори, православні священики, англіканський єпископ. У цих таборах були чудові приклади спільного діяння. Наприклад, католики і лютерани мали в таборі одну каплицю, до якої кожен міг піти і помолитися. Отже, екуменізм в нацистських таборах дає кілька прекрасних прикладів страждання і смерті за одного й того ж Христа. У радянських концентраційних таборах також бачимо чимало таких прикладів. Наприклад, коли помирав російський православний філософ Карсавін, його сповідав і причащав католицький священик. Деякі святі стають «екуменічними» відразу після смерті, наприклад – Мартін Лютер Кінг, Дитріх Бонгофер, отець Максиміліян Кольбе, владика Ромеро, мати Тереза, отець Олександр Мень. Цікаво, що після війни Дітріха Бонгофера не вважали добрим прикладом у його ж таки Церкві. Тиск католиків, протестантів та інших християн «примусив» Німецьку Лютеранську Церкву побачити в ньому неординарну особу. Завдяки іншим німецька Церква зуміла оцінити його пастирські, богословські та екуменічні подвиги. Є також святі-богослови різних конфесій. Так святий Єфрем Сирін визнаний доктором у всіх Церквах.
Серед найкращих знавців святого Єфрема є естонський лютеранин, російський православний, британський англіканин, англіканин, французький єзуїт і науковець з Індії. Це одна спільнота науковців, яких об’єднує святий Єфрем Сирін.
Екуменічна агіологія в архітектурі
На симпозіумі також йшла мова про різні архітектурні надбання, в яких ідея екуменізму святості в той чи той спосіб вже була реалізована. Для прикладу, в Лондоні неподалік від Біґ Бену є особливо шанована англіканами площа, на якій 10 років тому поставили десять монументальних скульптур, тільки три з яких зображають англікан. Серед інших там є скульптура св. Максиміліяна Кольбе, єпископа Ромеро, Мартіна Лютера Кінга, великої герцогині Єлизавети, пастора, якого вбили у Китаї під час культурної революції. Ця екуменічна композиція знаходиться в серці Лондона. В Римі стараннями спочатку папи Івана Павла II, а згодом і папи Венедикта ХѴІ базиліку святого апостола Вартоломея, яка знаходиться на острові Тіберіна, перейменували на базиліку «Святого апостола Вартоломея і мучеників ХХ століття». Багато не лише католиків, а й представників інших Церков почали надсилати мощі святих та мучеників до базиліки. Так, наприклад, там можна знайти мощі православного священика Олександра Меня та ін. Ця церква стала справжнім місцем екуменічної молитви. Два-три рази на рік в церкві організовують спеціальні богослуження, де урочисто відзначають пам’ять католицьких, православних та протестантських подвижників віри. До цієї базиліки приїжджають люди на молитву з усього світу, туди йдуть прощі. У Ватикані є нова папська каплиця Редемпторіс Матер. Її ще називають Новосекстинською капеллою. Отець Шпідлік, голова центру Алетті, та отець Рупнік виконали у ній мозаїки, на яких зображено багато некатолицьких святих. В одній із композицій разом зображено Тому Аквінського та Григорія Паламу, в іншій композиції представлена врочиста процесія, в якій беруть участь греко-католики, православні та протестанти.
Святий на межі – двічі святий
Одна з найбільших проблем міжцерковних взаємин так звані «конфесійні святі», християни, які загинули мученицькою смертю від рук інших християн. Коли говоримо про Україну, можна навести приклади Йосафата Кунцевича та Атаназія Филиповича Брестського. Їхні історії є немов би стіною на шляху примирення. Але безвихідної ситуації в Бога не існує. Для прикладу, в 1995 році Іван Павло II, проголошуючи блаженним молодого словацького католицького святого Яна Сатендера, якого убили протестанти, нагадав, що католики не можуть забувати, що також і протестанти були вбиті за їхню віру. Отже, перше, що відкриває двері це совість і сумління, друге – це примирення і взаємне вибачення. B цьому напрямку англікани зробили значний прогрес. Місяць тому я був в Оксфорді в головній катедрі святої Марії, в якій є меморіал мучеників Реформації, серед яких є також католицькі мученики, що були вбиті англіканами. Було б чудово, коли б у Львові Православній Церкві була б меморіальна дошка Йосафата Кунцевича, а в греко-католицькому храмі Атанасія Брестського.
Зараз богословський діалог між Церквами є у критичному стані. Звичайно, ми зробили багато в цьому напрямку, більше довідалися одне про одного. Тепер питання: що з усім цим напрацьованим досвідом робити? Кардинал Каспер стверджує, що міжцерковному діалогу бракує реального признання і вшанування святих. У цьому є глибока богословська інтуїція. Святий Дух є подателем єдності: молитва, переміна життя і святість найважливіші для екуменізму.
Підготував Роман Фігас
