Наступне число журналу підпише до друку новий редактор Анатолій Бабинський.
Кажу це водночас і з радістю, і зі смутком. Від часу, коли мій попередник п. Микола Галів передав скарб своєї двадцятип’ятилітньої праці з Нью-Йорку до Львова, минуло сім літ. А це вже вдосталь часу, щоб стати частиною того, що робиш, чому служиш. Тому смуток. Працю над журналом перебирає молодий, енергійний чоловік, і передаю йому часопису на хвилі його злету: збільшується кількість і читачів, і авторів, налагоджуються контакти з авторами різних Церков в Україні, встановлюються зв’язки між різними середовищами в самій УГКЦ, журнал щораз більше відкриває для себе молодь Церкви. Тому радість. Почуваюся до обов’язку залишити кілька думок на завершення своєї каденції як редактора, хоч і надалі залишатимуся співробітником журналу.
Виклик різності
Перспектива зростання помісності нашої Церкви, як мені бачиться, полягає не в єрархічній структурі, яка в один момент об’єднає всі гілки київського християнства, не в особі, яка цю структуру очолить, не в східному обряді, який залишається для всіх нас спільним знаменником, не в Кодексі Канонів Східних Церков, який залишається обов’язковим для УГКЦ. Усі ці моменти будуть наслідком нашої здатності осмислено приймати іншого, який відрізняється від нас, від нашого характеру духовності, від способу молитви, служіння.
Патріарх Любомир поставив тут дуже високу планку: в якийсь Богом даний час прийняти таку Церкву, яка буде водночас у сопричасті з трьома християнським центрами – Римом, Константинополем та Москвою. На сьогодні ця пропозиція ви- глядає надто фантасмагоричною. У греко-католицькому еклезіальному просторі панує переконання, що однаковість це те, чого хоче від нас Бог, чого вимагає від нас Католицька Церква. Це не є якась ідеологема, богословський аргумент, який хтось послідовно відстоює. Це характер думання, діяння по замовчуванню, на автоматі, за традицією. «Дід ходив до Церкви, батько ходив і я ходжу». Іншим у цьому контексті буде кожен, хто шукає автентичної причини своєї приналежності до Церкви, а, знайшовши її, старається поділитися нею.
Зростати у здатності приймати іншого – це, здається, найбільше, чого може побажати журнал «Патріархат» собі і своїм читачам у майбутньому. Зростати не емоційно, але осмислено, відрізняючи різні плоди Святого Духа від множинності образів сатани. Втрата чутливості до останніх бере свій початок у побажанні показати свою Церкву, свою спільноту у кращому світлі. Тому коли йдеться про стратегію журналу, то тут йому не залишається вибору, треба бути чужим серед своїх, і своїм серед чужих.
Критика і критиканство
Є щось таке, як гріх церковної спільноти. Хоч і болить за нього серце, не підеш з ним до сповіді, але інтуїтивно відчуваєш, що ходиш під цим гріхом, що він на тебе впливає, що в міру того як ти залишаєшся пасивним щодо нього, стаєш його учасником. Прикладом такого гріха для мене особисто була атмосфера ксенофобії, яку витворив на своїй парохії в минулому мій парох о. Василь Ковпак. Я про це говорив на сповіді різним священикам, вони розводили руками і казали: «Брате, то не ваша справа, це справа місцевого єпископа». Коли я отримав нагоду про цей свій біль сказати через журнал, я все ще вагався, чи не принесе ця публікація проблему для Церкви. Сьогодні, дивлячись на цю справу вже з перспективи часу, розумію, що серія критичних статей в «Патріярхаті», якою була започаткована полеміка щодо лефевристського руху, була потрібна не лише мені, а й сотням людей у різних парохіях та єпархіях УГКЦ. І тут мені не йдеться про канонічні наслідки лефевристської єресі. Для мене є важливим оте вивільнення слова, омовлення наболілого, вихід із апорії духа. Церква багато більше, ніж будь-яка інституція, потребує критичного слова, не критиканства. Прецінь вона працює з найбільш ранимим «матеріалом»: людськими душами.
Життя у зростанні діалогу
Головна опірність нашої Церкви до змін лежить на осі, що розділяє її між Сходом і Заходом, ця її первород- на слабкість – одночасне вкорінення у православ’ї і в католицизмі. Адже спричинена цим напруга дається взнаки в житті конкретних єпархій та парохій. Але у цій слабкості перебуває сила Церкви: це свідомість того, що УГКЦ особливим чином покликана до діла відновлення єдності християнських Церков, покликана утримати, зв’язати ці два споріднені через неї материки – православ’я та католицизм, можливо, навіть пожертвувавши собою. Усвідомлення цього сьогодні ще дрімає десь на дні серця кожного греко-католика. Було б надмір пафосно сказати, що завдання журналу «будити» це усвідомлення. Бути читачем «Патріархату» – це вже місія так само, як і бути його редактором чи автором. Часопис не дає готових розв’язок, але разом з читачем стараємося розуміти суть процесів, які відбуваються в Церкві та суспільстві. І тому, щоб так направду бути читачем журналу, не можна обмежитись лише до його читання. Журнал має сенс лише в діалогічному просторі: щоб будити, ми мусимо бути розбудженими іншими.
Я завжди був свідомий того, що журнал не є популярним виданням, яке може зацікавити кожного вірного, але воднораз його не можна схарактеризувати як «елітарне» видання, розраховане на вибраного читача. Адже ті прості істини, про які ми говоримо (може, не завжди у простій формі), повинні дійти до умів та сердець більшості вірних Церкви. Для тих, хто шукає лише спасіння власної душі, «Патріярхат» буде беззмістовним пустодзвоном. Але частина греко-католиків та православних усе ж таки стараються зрозуміти вселенське покликання своєї Церкви. Саме до таких читачів і звернений часопис з певністю – чим більше таких людей у Церкві, тим зрілішою вона є.
І тут дозволю собі звернутися до всіх, хто хотів би в подальшому тісніше співпрацювати з журналом у цьому нашому спільному завданні. Від самих початків заснування журналу на поселеннях діяла розгалужена мережа кульпортерів, які були не лише його розповсюджувачами, а й також особами, які творили оте діалогічне середовище часопису. З часом, з віком кульпортерів ця мережа занепала. Сьогодні журнал «Патріярхат» зможе повноцінно сповнювати своє покликання лише тоді, коли на більшості парохій для початку Греко-Католицької Церкви діятиме бодай один кульпортер. І якщо такі бажаючі є серед вас, дорогі читачі, просимо зголошуватися.
Зазначу лише, що редакція не може запевнити якусь сталу оплату праці для такої особи. Але його волонтерський труд, напевно, матиме свою нагороду. Справа єдності Церков є Божою справою, до якої ми лише долучені в міру наших дарів та покликання.
Дякую і прошу
Залишаю журнал із вдячністю усім, хто підтримував справу видавництва часопису: Патріарху Любомиру за благословення, слово, готовність зустрічатися і відповідати на актуальні питання, членам управи Українського Патріархального Товариства (США), які кожен по-своєму терпеливо провадили мене до того, що є актуальним завданням «Патріярхату», докладали багато зусиль, щоб запевнити необхідні ресурси для видавництва часопису, членам редколегії, які весь цей час були живою спільнотою, де формувалася і обговорювалася стратегія журналу, моїм колегам з Українського Католицького Університету, які допомагали наповнити журнал змістовними публікаціями, меценатам, які підтримували журнал, кульпортерам, які залишаються головними представниками журналу в єпархіях та парохіях. Дякую всім вам і прошу ще з більшою посвятою допомогти моєму наступнику Анатолію Бабинському. Перед ним стоять глобальніші виклики і складніші завдання.
Петро Дідула
