Донедавна автор цих рядків і справді вважав, що антисемітизм – це щось дуже далеке й чуже українству, щось таке, що асоціюється передусім із російським шовінізмом типу товариства «Пам’ять». Але недавно, читаючи українську пресу, я був змушений змінити свою думку.
Спочатку мене вразила стаття «Ісус молився українською?» в газеті «Нація і держава» № 1-2 (217-218). Її автор І. Каганець всерйоз хотів довести, що Ісус був не євреєм, а філістимлянином, тобто кельтом, тобто галилеянином, тобто українцем; Господь нібито розмовляв західноукраїнським діалектом і згідно з нацистським ідеалом германської надлюдини, «був високого зросту, мав тонкий прямий ніс, довге волос- ся кольору стиглого лісового горіха, бороду темно-пшеничного кольору, світлі очі». Однак антисемітизм притаманний далеко не тільки сучасним «українським націоналістам» з КУН-у («Нація і держава» є пресовим органом Конгресу Українських Націоналістів). Дуже подібну за духом і «науковістю» статтю Д. Донцова «Хрестом і мечем» опублікувала близька до УАПЦ газета «Наша віра» (квітень № 4, 2008 р.). Протиставляється «арійське» і «юдейське», причому як відверто з псевдорасової точки зору (арії є не расовою спільнотою, а мовною), так і з духовної. При цьому один із ідеологів українського націоналізму між іншим покликався на такий богословський авторитет, як винахідницю антропософії пані Блаватську.
Навіть така авторитетна газета, як «Літературна Україна», не залишилася незаплямованою антисемітизмом. Так для пана П. Барана (професор, доктор технічних наук) цинічний і україноненависницький вірш Йосифа Бродського «На независимость Украины» є «свідома позиція єврейського україножера». Звичайно, що Й. Бродського потрібно критикувати, однак при чому тут його єврейське походження? Хіба немає серед наших рідних політиків із суперукраїнськими прізвищами яничарів, які далеко переплюнули Й. Бродського у намаганні спаплюжити рідний народ? То ж при чому тут його єврейство? Втім, все стало ясним, коли я встановив, що редактором «ЛУ» Михайло Сидоржевський – той самий, той самий, що одночасно працює й редактором «Нації і держави». Чашу мого терпіння переповнила картинка на титульній сторінці номеру останньої газети «ЛУ» від 16. 09. 2008 р. № 38 (254). Більшості з тих, які жили в Радянському Союзі, добре відомий плакат часів Другої Світової Війни «Родіна-мать зовет», на якому жінка символ совєтської Батьківщини, закликає до боротьби проти німців. Натомість у КУН-івській газеті видно псевдо-«семітську» чоловічу голову з великим горбатим носом, клапатими вухами і рідким кучерявим волоссям зображення надзвичайно нагадує нацистську расову пропаганду. Те, що тут йдеться саме про єврея, підтверджує напис єврейськими (чи такими, що їх нагадують) літерами у верхній частині картинки: «Отстоим-таки совдепию». Оскільки в сусідній статті п. Сидоржевського «Кремль і сателіти» йдеться про актуальну політичну кризу, то за печерною антисемітською картинкою напевно приховується, а точніше, нею натякається абсурдна теза, що за комунізмом, ба навіть за всім злом, у цьому випадку за кризою всередині Демократичної коаліції, стоять єврейські витівки. Традиція звинувачувати у всіх бідах вибраний народ Божий не є новою. Звинувачувати когось завжди легше, ніж працювати над виправленням нашої власної недолугості. До речі, український націоналізм традиційно не був антисемітським, адже євреї так само, як і українці, були народом без власної держави, ба навіть тисячоліттями були позбавлені власної землі.
Сьогодні поширюваний деякими горе-«націоналістами» печерний антисемітизм не тільки нічим не допомагає справедливій справі українського націоналізму/патріотизму, а й шкодить іміджу України у світі та поширює міжнаціональну ворожнечу, що є кримінальним злочином.
Тепер будь-який україноненависник може з таким примірником газети в руках «наочно й переконливо» доводити мниму людиноне- нависницьку сутність українського націоналізму. Тому антисемітська діяльність є або провокативною вона, безперечно, служить ворогам українського народ, або вона є справою дурнів, що не розуміють, що вони чинять яку шкоду вони наносять українській справі, поширюючи дикий антисемітизм.
Українська нація – це нація християнська, тому всякий антисемітизм є абсолютно чужим її єству. Церква висловлює своє ставлення до вибраного народу Божого, якому ми завдячуємо Спасителя світу, наступними словами Другого Ватиканського собору (Заява про відношення Церкви до нехристиянських релігій «Nostra aetate»): «…Церква Христова визнає, що згідно з таїнством спасіння Божого, початки її віри й вибрання знаходяться вже в патріархів, Мойсея і пророків. Вона ісповідує, що всі вірні Христові, діти Авраамові за вірою, включаються у покликанні цього самого патріарха й таїнственно означується наперед спасіння Церкви у виході вибраного народу з землі рабства. Тому Церква не може забути, що вона через той народ, з котрим Бог із свого невимовного милосердя зволив укласти Древній Союз, прийняла одкровення Старого Заповіту і живиться коренем доброї оливи, в котру прищеплені гілки дикого оливкового дерева язичників. Адже Церква вірує, що Христос, Мир наш, через хрест примирив юдеїв і язичників і зробив обох в Самому собі єдиним».
Не подолавши антисемітизм, ми ніколи не відновимо нашу справжню, європейсько-християнську ідентичність. Адже український і єврейський народ мають багатостолітню історію плодотворних взаємин. Саме наша земля була колись фактично другим Ізраїлем, де після багатьох поневірянь надовго знайшла собі притулок значна частина Народу Божого. І справді, багатонаціональна Україна впродовж віків породжувала великих людей, багато з яких одночасно були й синами вибраного Народу Божого. До них також належать великий письменник Шолом Алейхем і багато всесвітньо відомих лауреатів Нобелівської премії, науковців та митців. Всі вони, звичайно, є не лише відомими євреями, а й великими українцями, адже вони народилися на нашій спільній Батьківщині – Україні, та прославили її в цілому світі. Честь і слава їм за це, навіть якщо вони й не були українськими націоналістами, та й навряд чи могли ними бути.
Антисемітизм за своєю суттю є антихристиянським. Адже євреями були не лише наш Спаситель і Пресвята Богородиця, а й усі апостоли. Практично вся первісна Церква Практично вся первісна Церква складалася вийнятково з євреїв, і пізніший початок навернення язичників у християнство був заслугою апостола Павла, який, звичайно, був побожним юдеєм. Як відомо, фашисти планували знищити християнство саме через його юдейське походження та замінити вигаданою ними «арійською» релігією.
Всі ми, християни, попри всі різниці, духовно є в значній мірі також юдеями, адже ми не відкидаємо нічого суттєвого з Старого Заповіту – ні десяти заповідей Божих, ні заповідей любові Бога й ближнього, ні віри в нашого і єврейського Месію Христа, ні віри в єдиного Бога, творця всього сущого. Ми завдячуємо євреям навіть сам історичний факт приходу Христа на землю. Адже Христос сам заявив про його післанництво винятково до вибраного народу: «Я посланий тільки до загиблих овечок дому Ізраїлевого…» (Мт. 15, 24). Ба більше, вся єврейська Біблія залишається частиною нашого Святого Письма, тому їхні пророки є нашими, а великі постаті Старого Завіту, як напр. Мойсей і Ілля, є нашими святими. Величезним є і вплив юдейської літургії на християнство, згадаймо лише цитування з книги Псалмів.
Звичайно, в історії відносин між юдеями та християнами є немало сторінок переслідувань і насильства, і то не лише з християнського боку, особливо коли християнство ще було слабким.
Деякі з трагічних подій в історії єврейського народу відбувалися і на Україні. Згадаймо лише масові вбив ства євреїв під час козацьких війн проти поляків. Навіть якщо тодішній антисемітизм був не расовим, а релігійно-соціальним, нам, українцям, повинно бути соромно перед євреями за масову різню їхнього народу, котра не раз відбувалася на наших землях. Не тому, що ті, які тепер живуть, є винні в тому, що сталося колись, а щоб більш ніколи не дозволити порушувати заповідь «не убий». Ми, українці, протягом нашої історії були не лише жертвами. Нам потрібно офіційно вибачитися перед єврейським народом також за тих представників українського народу, які були фашистськими поплічниками і приймали активну участь в масовому знищенні єврейського народу під час Другої Світової війни. Безгрішних націй не буває, так само як і безгрішних людей, і ми тут не вийняток. Але це не привід для самооправдання, а нагода для покаяння.
Видуманий нацистами антисемітський міф про «єврея-комуніста» не витримує жодної історичної критики, адже навіть якщо багато визначних комуністів і мали єврейське походження, то це пов’язане з тим, що соціальною базою комуністичних ідей було міське населення, а євреї жили передусім у містах. Всякий український антисемітизм, котрий звинувачує в усіх злочинах комуністів єврейський народ, насправді тільки відвертає нашу увагу від істинних комуністичних злочинців, багато з яких були й українцями.
Не нам, грішним, знати, чому більшість євреїв і дотепер не прийняли Христа як їхнього Месію та Господа. Св. Павло у гл. 11 свого Послання до Римлян пояснює це задумом Божим, за яким через закостенілість Ізраїля спасіння мало перейти на язичників, тобто на все людство. У всякому разі, ми повинні молитися, щоб і євреї повірили у Христа. Можливо, що саме наш віковий, такий антиприродний християнський антисемітизм, зіграв далеко не останню роль в негативному ставленні багатьох євреїв до християнства. Адже часто в його історії діла християн були діаметрально протилежними до тої любові до ближнього, яку проповідував Христос-Месія.
