Автор розмірковує над труднощами, які виникали і продовжують виникати в Українській Католицькій Церкві на тлі ексклюзивно латинського розуміння католицизму. Свої висновки автор робить, спираючись на факти з історії Української Католицької Церкви Америки 1884-1924 рр.
На обкладинці журналу Українського Патріархального Товариства За Патріархат» (1975 р.) ми можемо побачити світлину Патріярха Йосипа Сліпого, який хрестить дитину. Поміщена під фото фраза стисло і переконливо виражає первинну місію Української Католицької Церкви: «Йдіть і зробіть Моїми учнями й послідовниками всі народи, охрестивши їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». (Мт. 28:19).
Ця первинна місія і те, як ми її виконуємо, є в центрі цих роздумів. Ісус закликав своїх послідовників бути сіллю (Мат. 5:13), світлом (Мат. 5:14-16) і закваскою (Мат. 13:33) для землі. Ці метафори нагадують нам, що Церква має у прямому значенні слова – зростати. Скарб свій – Євангеліє – ми покликані роздати з ароматом життя, світлом віри і запевненням росту.
Використовуючи як певну парадигму перші сорок років розвитку Української Католицької Церкви в Америці, я хотів би представити ті позитивні і негативні аспекти нашої історії, які залишаються важливи- ми для зрозуміння майбутності нашої Церкви.
З історії перших сорока років
У грудні 1884 р. до Америки прибув перший греко-католицький священик о. Іван Волянський. 8 червня 1924 року було призначено двох єпископів для Русинів-католиків. Моя увага стосується саме цього періоду, під кінець якого Руська або періоду, під кінець якого Руська або Греко-Католицька Церква все ще була однією церковною одиницею з двома єпархіями. В обличчі великих непорозумінь та підозр ця єдність в минулому служить заповітом для нас. Упродовж сорока років була одна Церква, багато членів якої не відносили себе ані до “русинів”, ані до “греків”, але становили одну паству “нашої ” Церкви. На місцевому рівні існувало поняття власності, за посередництвом якого в людей вироблялося усвідомлення їх парохії.
З 1789 до 1908 рр. усі Католицькі Церкви в США (і східні, і західні), були під юрисдикцією Конгрегації Поширення Віри. На той час Спо- лучені Штати вважалися місійною територією. З 1908 по 1917 рр. під Конгрегацією Поширення Віри залишалися лише Східні Католицькі Церкви. В 1917 р. ці Церкви потрапляють під юрисдикцію Конгрегації для Східних Церков, яку папа створив, бажаючи їх тим самим пошанувати і водночас усунути пере- шкоду в діалозі з православними Церквами. Підпорядкування Східних Церков Конгрегації поширення віри, спеціального підрозділу Ватикану, який займається справами місійних територій, створювало враження, що Східні католицькі Церкви трактуються місійним тереном. Принаймні саме з таким переконанням до східних католиків ставилися у єпархіях Латинської Церкви.
УГКЦ на той час мала до діла з кількома джерелами влади, а саме: Конгрегація Поширення Віри при Ватикані, відділ для поширення віри у дієцезії кожного єпископа і щорічні зібрання архиєпископів, які також мали свої особливі внески. В період від 1890 до 1919 рр. тема Східних католицьких Церков була одною з трьох найбільш дискутованих під час конференцій латинського єпископату. Отець Никифор Ханат був першим русинським священиком, який в роках 1892 і 1894 представив латинській єрархії довший комунікат про обставини католиків грецького обряду у Сполучених Штатах. На той час латинська єрархія схи- ляла провід Української Католиць- кої Церкви до конформізму та підчинення латинському єпископату. Апостольський Візитатор о. Андрій Годобай (1902-1907) продовжував працю свого попередника отця Ханата, але латинська єрархія не поступалася. Незважаючи на протести латинського єпископату, в 1907 р. було іменовано Сотера Ортинського на греко-католицького єпископа для русинів. Щойно шість років пізніше Владика Сотер Ортинський одержав юрисдикцію ординарія Русинської Церкви. Зі смертю Ортинського (1916 р.) наставлено двох адміністраторів русинської єпархії о. Петра Понятишина та о. Гавриїла Мартяка. Обидва користувалися Єпископською владою Церкви, яка залишалася єдиною аж до 1955 р., коли з одної постало дві Церкви свого права.
На початках УКЦ в Америці перебувала серед напруження, яке тривало між латинським єпископатом і між галицькими та закарпатськими русинами. Щоб зрозуміти, що означало для Руської Церкви перебувати під наглядом юрисдикції Латинської Церкви, звернімо увагу на публікацію в The Ecclesiastical Review (Церковний огляд) автора Фаранеуса за 1915 р.
1. «Лише один єпископ на кожну юрисдикцію, тому що паралельні юрисдикції призводять до увічнен- ня відмінностей та боротьби».
Потреба триматися Європейських принципів управління з надмірною прихильністю до єдності поставила Українську Церкву у прикру ситуацію. Архиєпископи Латинської Церкви були переконані, що можлива втрата декількох людей грецького обряду «не співмірна тій благодаті, яка спливає на Церкву від благодаті, яка спливає на Церкву від дисципліни, побудованій на принципі уніформної духовності». В цих обставинах Українській Католицькій Церкві не залишалося нічого іншого, як тільки бути адвокатом на захист своїх прав і обрядів у межах тієї ж таки Католицької Церкви.
2. «Поряд із Латинським Візантійський обряд є і завжди буде у стані підлеглости».
Показовою тут є переконаність автора у тому, що Латинська Церква, її Традиція і Літургія є нормативними для Сполучених Штатів незалежно від інших церковних традицій.
3. «Ситуація в Канаді є погана, тому що постійно встановлюється відмінність національної Церкви».
Ця тема часто повторюється. Ви спокійно можете жити в Канаді або Сполучених Штатах, якщо ви зі Західної Європи. Східних же європейців часто розглядають як іноземців.
4. Русини в Канаді і США «залишатимуться русинами упродовж певного часу, але вже їх нащадки говоритимуть виключно англійською. Вони не будуть чутися в цій Церкві як вдома, бо навіть своєю назвою вона представляє себе не американською, а чужою».
Незважаючи на те, що Латинська чи то Римська Церква використовувала латину як літургійну мову, вона все ж себе вважала церквою Америки, а не Італії чи Європи.
5. «Церква захищає національний обряд в його прабатьківщині, але немає жодних підстав штучно підтримувати його в середовищі, для якого він є чужим».
Ще один зразок того, як всі нелатинські Церкви розглядають як неамериканські. У більшості завжди є спокуса розглядати себе нормативним стандартом для інших, менш цінних. Також тоді було не прийнято звертатися до русинів як носіїв національного обряду, оскільки вони на той час ще не мали сформованої нації, але натомість складалися з декількох етнічних меншин. Ідея, що всі Католицькі Церкви мають перед собою євангельське завдання бути універсальними і проповідувати всім народам, була й залишається важко прийнятною.
6. 17 серпня 1914 для русинів східного обряду був виданий декрет Cum Episcopo, 10 стаття якого ви- кликала заперечення з боку автора періодичного видання «Церковний огляд» Фаранеуса: «Десята стаття по суті висловлює надію, що Греко- Руська Церква може зростати, поширюватися і виконувати свою місію щодо греко-русинів у Сполучених Штатах. А це по суті означає, що Руська Церква в Америці зможе навертати людей інших рас і мов».
Так, очікується, що Церква буде навертати людей. Але Латинська єрархія бачила можливим лише те, щоб усі східні католики в Америці ставали латинянами. Годі було навіть припустити, що хтось із пред- ставників латинського обряду стане членом Католицької Церкви зі східним обрядом. Це також був присуд на завмирання, а не на зріст.
8. «Католицька Церква в Сполучених Штатах нічого доброго не осягне, якщо буде і далі продовжувати обряди нелатинської традиції. Це зовсім не містить в собі зневагу до Апостольської Столиці у захисті свободи віросповідання русинів-католиків. Тому останні зможуть адаптувати, якщо того бажають, латинський обряд. Це просто значить, що Ea Semper (14 червеня 1907 р.) залишається актуальною для русинів, дозволяючи їм хреститися та виховуватися в ісповідуванні латинського обряду».
Багато років тому Джон Керрол, перший латинський єпископ в США, попросив у Ватикану дозволу використовувати англійську мову в Літургії, підкріпивши це тезою: «Ми є покликані проповідувати Євангеліє всім, а використовуємо нікому не зрозумілу мову». Кожна Церква потребує прийняти методи, відповідні до обставин часу. Але стосовно Східних Церков увійшло в норму звертатися як до «зарубіжних» навіть тоді, коли до латинської парафії буде належати більше число неамериканців. «Неамериканцями» східних католиків вважають і тепер, незважаючи на те, що останні широко вживають англійську в бо- гослужіннях.
Ми унаслідували спадщину попередніх років, коли етнічне походження протиставляли духові П’ятдесятниці: коли апостоли «сповнилися Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм говорити, кожний з нас чув нашу рідну мову» (Ді. 2: 4, 8). Ця ідея не була провідною у про- вадженні Церквою. Наші перші емігранти, щонайменше ті, які промовляли від Церкви, були більше зосереджені на питаннях обряду, а не національності. В брошурці 1912 року греко-католицького клиру русинські отці писали:
«Причини відокремлення єрархії Рутенської Церкви у Сполучених Штатах Америки є те, що русини греко-католики мають цілком відмінний обряд, форму служіння й поклоніння. Тут нема расової чи то націоналістичної мотивації, а лише релігійно-обрядова».
Вже навіть до 1775 р. було відомо упереджене ставлення Латинської Церкви до інших Церков: «З тих пір, як латинський обряд став обрядом священної Римської Церкви, а ця Церква стала матір’ю і вчителем інших Церков, йому була надана перевага над усіма іншими обрядами».
Твердження, яке свого часу висунув Римський папа Венедикт ХѴ: «Церква Христова не є ані латинською, ані грецькою, ані слов’янською, а католицькою», ще й сьогодні залишається актуальним сьогодні залишається актуальним у богословських дискусіях. Підхід Папи дозволяє оминути суперечності, які постають на підставі того, що для багатьох поняття «католицький» і далі означає «латинський».
Місія Української Католицької Церкви захищати Євангеліє і проповідувати його. Нам вдалося вижити у Сполучених Штатах не завдяки якомусь абстрактному везінню, але саме через те, що ми запевнили альтернативне представлення Євангелія, те, що дає надію і порятунок усім. Ця різноманітність є характерною рисою Католицької Церкви не з огляду на канонічний статус, але насамперед через духо- вність Церкви.
Єпископ Ортинський цілком одверто обороняв свою Церкву у своєму Пастирському посланні 1908 р. і повторив це місяць перед смертю 24 лютого 1916 року. Коли його спитали про папську буллу Ea Semper, в якій русинів трактовано як підлеглих, він відповів: «Булла не існує. Я ніколи її не визнавав. Тому вона нас не зобов’язує, що в тому часі я не мав повної юрисдикції, за що я дуже вдячний Богові. Щобільше, я був завжди проти булли, але угро-русинське духовенство, зокрема д-р Теодозій Вашовчік, який її оприлюднив перед багатьма людьми і виявив бажання додержуватися булли Ea Semper».
Від самих початків нашої історії в Америці бачите, що ми є покликані бути універсальною Церквою всіх країнах і для всіх народів світу. Євангеліє ніколи і ні для кого не може бути чужим, і ми зобов’язані просвічувати інші народи й поширювати цей скарб. Ми допомагаємо усій Католицькій Церкві бути Вселенською в усій її красі та різноманітності, ми допомагаємо їй дихати на повні груди.
Тіло Христове і Його Церква, справді, має двоє легень Західну і ледь жевріючу Східну. Ів Конґар згадує, що до другої половини шостого століття в Католицькій Церкві був прекрасний плюралізм: «різні традиції легко передавалися зі Місія Сходу на Захід і навпаки, відправлялися Літургії, на яких були присутні люди з різних місцевостей, на їх мовах та відповідно до рубрик їх обрядів». Як католикам третього тисячоліття нам треба відзискати цю вселенськість Церкви, передати нашим дітям і вселенське серце, і вселенський розум.
Дозвольте мені підсумувати головні пункти цих роздумів.
1. Українська Католицька Церква має мандат Св. Євангелія проповідувати та хрестити. Вона мусить бути вірною цьому виклику, бо інакше вона затратить енергію росту. Церква може бути вірною київському українському корінню і водночас приймати неукраїнців. Ми не є і ніколи не були етнічною Церквою перших 40 років в Америці.
2. Ми є світовою Церквою, чия місія не обмежена будь-якою специфічною територією.
3. Наші особливості потребують захищати і духовенство, і мирян не тому, що тим самим ми захищаємо «нашу» установу, але тому що ми маємо духовний скарб, благословенний поколіннями вірних християн, який все ще має властивість надихати інших. Наша Церква витримала переслідування не для того, щоб проповідувати самій собі, але щоб поширювати Євангеліє у красивій українській католицькій традиції.
4. Ми не іноземці в Америці. У кожній культурі Євангеліє і Христова Церква повинна почувати себе як вдома. «Нехай мертві ховають мертвих» – казав Ісус. Українська Католицька Церква покликана жити. Ми ж повинні слідувати за Христом і провадити інших до нього. Це наше покликання і наш привілей.
Іван Кащак, парох церкви Пресвятої Покрови (Бриджпорт, Конн), докторат з релігії та історії УКЦ в Америці (Fordham University). Народився у повоєнній Польщі, виростав в Йонкерс, штат Нью-Йорк
