Автор розмірковує про те, які виклики стоять перед світовим християнством, зокрема перед українськими католиками, і чи можливою є відповідь на ці виклики в обставинах дуже слабкої релігійної освіти.
Готовність до осмислення дозволив Упродовж минулих річниць великого Голодомору (1932-33 рр.) в Україні ще ніхто, наскільки мені відомо, не замислювався над питанням, яке, зазвичай, ставлять щодо такого роду трагедій, скажімо щодо Голокосту: «Чому Бог дозволив цьому трапитися?». Це давня богословська проблематика, в якій розглядається існування зла у відношенні до справедливого Бога. Є два можливі пояснення. Перше: українці прийняли Божу волю, вони прочитали книгу Йова і зрозуміли, що абсурдним є запитувати Бога. Друге: українці взагалі не цікавляться питаннями філософського та богословського характеру.
Перше, без сумніву, стосується багатьох українців-католиків. Але для інших, однак, більш доречним залишатиметься друге пояснення. Упродовж усієї президентської кампанії у США американці україн- ського походження звертали дуже мало уваги на моральні й етичні аспекти розуміння двох ключових проблем, які розділяють демократів та республіканців, війна й аборт.
Разом із тим, інші американці-християни, не лише римо-католики, серйозно займаються саме цією проблематикою. Наприклад видання «The New Yorker» (9 і 16 червня 2008 р.) – флагман світської інтелектуальної еліти у розділі «Міркування про віру» розмістило есе Джеймса Вуда, в якому він розглядає моральність війни та аборту з релігійної, зокрема, християнської перспективи. Ця дискусія має притаманний американській культурі публічний дискурс.
Чи українці – католики й православні байдужі до питань такого роду? Можливо, вони покладаються на якісь помилкові ідеї відділення Церкви від держави, або на якийсь банальний клич «релігія – це приватна справа», не пов’язана з публічними питаннями соціального, економічного й політичного життя? А, можливо, вся річ у тому, що вони не готові обговорювати такого роду проблематику?
Все це є свідченням того, що миряни потребують кращої релігійної освіти, ніж та, яку може гарантувати вивчення катехизму в початковій школі.
Миряни, у світлі декрету II Ватиканського Собору про їхню місію, не будуть готові її виконувати, якщо їхнє релігійне виховання зводиться лише до катехизму. Було доведено, що багато католиків втрачають свою віру саме в університетах навіть тоді, коли ці університети є католицькими. Рівень знання релігії у початковій школі не забезпечує адекватної відповіді особи на ті виклики, які перед нею ставить типова університетська програма, у тому числі й вивчення філософії.
У минулому католицькі універcитети відповідали на цей виклик у той спосіб, що пропонували навчальну програму, альтернативну тим, що були у світських та секуляризованих постпротестантських університетах. Сьогодні лише декілька католицьких університетів Америки гідні свого імені. Крім того, серйозне релігійне виховання не може обмежуватися лише університетом. Є глибока потреба продовжувати католицьку освіту як для підлітків, так і для дорослих. Інтернет може забезпечити технічне вирішення цієї проблеми.
Постзахідне християнство і ми
Насамперед ми повинні звернути увагу на контекст, у якому збільшується потреба освіти для мирян. Чому я говорю про «постзахідне християнство»? Постзахідним воно є у трьох значеннях.
По-перше, в географічному. Прийнято говорити про постхристиянську цивілізацію на Заході. У нашому ж євроамериканському культурному просторі такі яскраві вчені, як Стефен Гаукінг і Е. О. Вілсон ставлять під сумнів існування Бога. Провідний американський філософ Джон Сірл похмуро доводить, що він був атеїстом з дитинства. Багато викладачів, які навчають наших дітей, мають упередження до релігії.
У ХѴІІІ ст. агностицизм і атеїзм побутували серед інтелігенції, але загально поширеними вони стали лише тепер. На рівні популярної культури релігія трактується як та, яка неправильно скеровує, має репресивний, насильницький характер. Американська статистика вказує на радикальне зменшення кількості членів Церкви й занепад релігійних практик, особливо між католиками, й українці-католики тут не є винятком. Також спостерігається занепад віри, велике число католиків не приймають її базових догматів
Заради справедливості треба сказати, що є й інші тенденції. Британський атеїст Ентоні Флу став християнином. Знаменитий філjсоф Алісдеір Макінтаер, екс-прем’єр міністр Великобританії Тоні Блер і славний італійський мусульманин Магді Аллам навернулися до Католицької Церкви. Можливо, саме вони є передвісниками нового християнства.
Позиція маси інколи впливає на еліту, проте, зазвичай, саме позиція еліт впливала на маси. Очевидним прикладом є постмодернізм. Якщо Сполучені Штати, за словами Пітера Бергера, є випадком, коли «шведи керують індусами» (іншими словами, нерелігійна еліта керує глибоко релігійними масами), тоді можемо зробити висновок, що погляд еліт бере гору. Це не лише означає, що Церква втратила Захід, це також означає, що Захід втратив Церкву. Мігруючи спершу з Близького Сходу у Середземномор’я, потім з півночі до Атлантики, християнство може повернутися назад на Схід, до мучеників і до бідної Азії та Африки. Тому я говорю не про постхристиянський Захід, а про постзахідне християнство. Секуляристська теза залишається актуальною щодо Європи та Америки, але водночас релігійність у світі зростає.
Зростання релігійності Третього Світу не полягає лише у тому, що відкриваються церкви. Нові, незахідні форми релігії забирають мільйони у традиційних Церков. Навіть нещодавно переобраний мер Києва Леонід Черновецький є послідовником харизматичного нігерійського священика.
Християнство стає постзахідним й у іншому розумінні. Оскільки католицизм і протестантизм поширені у цілому світі, вони проникають у місцеві культури. Центр Католицької Церкви переходить із Європи і Північної Америки до Південної Америки, Африки та Азії, отож можна сподіватися, що й католицизм культурно стане більш латиноамериканським, африканським та азійським, і тим самим втратить свою європейськість. Український католицизм із своєю європейською орієнтацією може одного разу виявити, що він пов’язаний із культурою, яка зникає.
У цей обставинах сам лицизм, здавалося б, перевищує свою західну ідентичність. Римо-католики більше цікавляться жиnтям Східних Католицьких Церков. Потенціал цих Церков як засобу вираження і поширення екуменізму також поступово став зрозумілим і прийнятним. Крім того, баланс культур і традицій у межах цілої Церкви змінюється, оскільки латинська традиція доповнена візантійською, сирійською, коптською та вірменською. Цей розвиток не тільки посприяє об’єднанню Православних Церков з Латинською Церквою під проводом намісника св. Петра, це також допоможе Католицькій Церкві відповісти на виклик модерності.
Українські католики перед викликом модерності
Сьогодні християнство загалом і католицизм зокрема піддаються публічному запереченню. Якщо ми не братимемо участі в їхньому захисті, а натомість відійдемо до безпечного парафіяльного візантійського гетто, ми не зможемо з переконливістю передавати віру не лише нашим друзям і знайомим, а й власним дітям. Що треба робити?
По-перше, ми повинні розуміти сучасність. Це означає, що ми повинні знайомитися з тими сферами знань, з яких християнство отримує виклики: природничі науки, етична і моральна філософія, психологія, політика і економіка. По-друге, ми повинні засвоїти відповіді римо-католиків на ці виклики, а відтак розвинути власну позицію. Чи кожен з нас зможе проаналізувати війну в Іраку, застосовуючи термінологію доктрини «справедливої війни»? Чи може кожен з нас пояснити дефекти як марксистського соціалізму, так і вільної ринкової економіки термінами папських енциклік на соціальну тематику від «Rerum Novarum» до «Centesimus Annus» і таким чином запропону-вати комусь католицьку альтернативу? Чи кожен з нас хотів би і міг пояснити й захистити вчення Церкви про аборти та контрацепцію як частину цілісного розуміння особи, сім’ї, культури і суспільства, щоб це пояснення було зрозуміле не лише католикам, а навіть нехристиянам?
Не секрет, що в Сполучених Штатах найефективнішими у відповіді на виклик секулярного модернізму виявилися не католики, а євангелісnи. Їхній вплив на людей, які перебувають у злиднях, зростає, і то не тільки в Сполучених Штатах, а насамперед у Латинській Америці, Африці та Азії. У них є чого повчитися.
Розглядаючи такі моральні, етичні чи соціальні питання, хтось може стверджувати, що це проблеми Латинської Церкви, і нас вони не стосуються. Інший може сказати, що те, як Римо-Католицька Церква визначає підходи до справ, не є відповідним для нашої Церкви через надмір раціоналізму та юридизму, натомість «ми зі Сходу бачимо ці речі більш духовно». На моє переконання, це типовий обскурантизм. Немає просто «латинських» питань. Зрештою, не можна просто відкинути раціональні відповіді. Раціо- налізм, врешті-решт, є характерною рисою сучасного світу.
Несправедливо характеризувати греко-візантійську традицію як антираціональну. Однією з заслуг київського християнства є те, що православний Київ не ухилявся від інтелектуального виклику латинського католицизму. Він адаптував логіку й мову західної теології, щоб розвивати і обстоювати власну східну відповідь.
Це, звичайно, правильно, що ми маємо різні перспективи у багатьох питаннях. Тоді дозвольте нам розвивати і підтримувати східну перспективу, скажімо, в розумінні природи подружжя, сім’ї, взаємин Церкви і держави, або того, якою є належна відповідь на зло. Будуймо ці речі на східному богослов’ї та канонічному праві.
Навчати – це функція єпископів, теологія – у компетенції богословів. Але в Католицькій Церкві, всупереч популярній думці, роль мирянина не полягає лише в тому, щоб наосліп приймати все те, що хтось сказав. Залишається невиясненими багато питань морального, етичного, соціального-економічного характеру, на які треба шукати відповіді. Ми покликані аналізувати політичні, соціальні, культурні, зрештою, як і моральні та етичні, питання в світлі вчення Католицької Церкви. Католицизм не є релігією для розумово ледачих.
Ми також зобов’язані захистити наше законне місце серед Церков світу. Чи кожен з нас готовий пояснити, чому Українська Католицька Церква – неслушний наслідок передчасного об’єднання Сходу і Заходу (як нам закидають деякі православні й навіть католики)? Чи кожен із нас готовий говорити про нашу Церкву як передвісника і прототип єдиної Вселенської Церкви? Чи ми маємо чітке екуменічне бачення, чи можемо зробити порівняння між Церквами? Як наша Церква готує нас до того, щоб ми могли відповідати на ці виклики? Що ми читаємо на сторінках нашої преси? Що ми чуємо від проповідників? Наскільки семінаристи готові брати участь в обговореннях цих проблем?
Ефективна східнохристиянська відповідь на ці питання можлива за тісної співпраці між єпископами, священиками, монахами, монахинями та мирянами. Але, щоб виховувати мирян для цього завдання, щонайменше є необхідним розумне проповідування і досвідчена єпархіяльна преса.
Ситуація не є безпрецедентна. У ХѴІІ столітті Київська Церква ефективно відповіла на тогочасні виклики: католицизм латинського обряду відмовляється від руської еліти; протестантизм, який схилив на свій бік більшість із тих, які залишилися. Проваджена Митрополитом Петром Могилою Київська Церква відповідала на перший виклик тим, що осмислила латинську культуру, щоб створити власну православну відповідь. Видатний клірик Мелетій Смотрицький відповів викликам як латинського католицизму, так і протестантизму шляхом об’єднання руської Церкви, яка могла прийняти й застосувати найкраще з минулого та заперечити Єресь, зберігаючи те, що було найко- штовнішим у власній традиції.
Отож провідні священики Русі ХѴІІ століття відповіли тодішнім викликам асиміляцією західного вчення, критично його оцінюючи і синтезуючи його найкращі особливості з візантійською спадщиною, щоб сформувати ефективну відповідь східного християнства.
Подібно до Київської Церкви в ХVІІ столітті, ми повинні творчо приймати різноманітні виклики. По-перше, маємо бути ознайомлені з дискурсом секулярного модернізму. По-друге, ми повинні розуміти й засвоїти відповідь Римо-Католицької Церкви, яка є зрозумілою для сьогоднішніх освічених еліт. По-третє, ми мусимо цінувати Євангелістський досвід, навіть якщо не вважаємо його переконливим. Беручи до уваги все це, ми можемо формувати східну відповідь на виклик сучасності, яка резонуватиме не лише серед наших людей в Україні й діаспорі, а й у ширших суспільних колах.
Андрій Сороковський, нар. 1950 р. у США; правник, історик. Захистив у Лондонському університеті дисертацію про греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині 1900-1939 рр. До 1997 р. працював науковим співробітником Українського наукового інституту Гарвардського університету, потому – дослідником історії у департаменті юстиції США у Вашингтоні
