Співпраця між конфесіями
У 2008 році продовжувала свою активну діяльність Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦІРО). Вона за останні роки стала центром консолідації релігійного життя та прикладом можливості позитивної співпраці Церков, між якими є канонічні розбіжності. Особливо якісною і показовою діяльність ВРЦІРО була у сфері співпраці з політиками, які відстоюють законодавчі інтереси Церков у Верховній Раді, чи урядовцями, насамперед Державним комітетом у справах національностей та релігій, робота якого за нового голови значно активізувалася. Незважаючи на те, що до ВРЦіРО не входять всі конфесії, вона дійсно стає представницьким органом, який захищає інтереси всіх і не дозволяє політизувати релігійне життя. Важливим фактором є те, що всі рішення від імені Ради приймають консенсусом.
Соціальні ініціативи
Загалом, у 2008 році християнські Церкви України запропонували кілька важливих документів, які формують новітнє соціальне вчення. Значну реакцію в пресі отримало звернення Патріарха Любомира до всіх учасників дорожнього руху щодо необхідності дотримуватися правил безпеки. Проблема смертності на дорогах стала однією з найболючіших для багатьох. Збільшення кількості транспорту супроводжується зменшенням культури руху, внаслідок чого зростає кількість смертей. Тому Глава УГКЦ звернув увагу, що порушення правил руху, перевищення швидкості є гріхом, за який доведеться відповідати. Також Патріарх Любомир підтримав незалежне тестування як засіб протидії хабарництву в школі. І вже восени спочатку спільнота УКУ, а пізніше Нарада представників християнських Церков заявили про необхідність відповідальності політи ків і вказали на причини політичної кризи в Україні. Ніби підсумком цієї активності став Суспільний тиждень, проведений УГКЦ за підтримки інших Церков і релігійних організацій, присвячений темі суспільної солідарності й відповідальності та звернення ІІ з’їзду мирян УГКЦ, який запропонував свої шляхи виходу з кризи.
Церква і школа
З точки нерухомості, здається, зрушилася справа співпраці Міністерства освіти і релігійних організатерства освіти і релігійних організацій. Вперше після людей байдужих чи ворожих до релігії Міністром став Іван Вакарчук, який розуміє значення релігійного виховання дітей та молоді. Вперше із зрозумінням і схвально в Міністерстві освіти поставилися до ініціативи УГКЦ і низки християнських політиків-депутатів щодо надання можливості Церквам засновувати загальноосвітні навчальні заклади. Вперше суттєво заговорили про постійну співпрацю Міністерства освіти зі Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, зокрема, у формі дорадчого органу з представників Церков при Міністрові. Можна сподіватися, що й справа викладання християнської етики набуде загальнонаціонального характеру.
Руйнації року
2008 рік також трагічно запам’ятається численними випадками руйнування християнсько-культурної спадщини України. За рік згоріло до десятка дерев’яних храмів. Найбільше втрат на Львівщині. Разом із тим, обкрадено декілька десятків церков, зникають старовинні ікони. На жаль, у багатьох випадках можна припускати причетність священнослужителів до цих актів вандалізму. Серед злочинців усе більше молодих людей чи навіть дітей. З боку влади було прийнято ряд заходів. У західних областях місцева влада провела наради про те, як діяти щодо захисту сакральної спадщини. Але від рішень до їх виконання – традиційно довга дорога. У районах не створено органів, які мають займатися захистом історичної спадщини. Також існують проблема коштів на збереження і проблема повернення колишнього церковного майна. Нерідко захист храмів блокують самі парафіяни чи священнослужителі, які не хочуть укладати охоронні договори, або й свідомо руйнують церкви, оббиваючи їх пластиком, бляхою, не дбаючи про те, що тече дах або не дотримано норм пожежної безпеки, замальовуючи старі розписи тощо.
Променем світла у цій ситуації став створений у 2008 році Музей ікони. До колекції музею увійшла відновлена збірка «Студіон» братів-студитів, яка постала завдяки праці о. Севастіана Дмитруха. Активність керівництва УГКЦ і готовність до співпраці музейників, а також розвиток туризму можуть стримати процес зникнення нашої сакральної спадщини.
Тарас Антошевський, директор Релігійно-інформаційної служби України (www.RISU.org.ua)
У пошуку єдності Київської Церкви
В історію Київської Церкви 2008 рік увійде як рік відновлення діалогу між її розділеними нащадками. Діалогу, якого не було вже більш ніж десять років.
За винятком спільної комісії між УАПЦ та УПЦ (МП), яка, однак, з боку Автокефальної Церкви виглядала як ініціатива окремих її ієрархів, між українськими Церквами східної традиції всі ці роки не було жодної розмови на власне церковні теми. Ієрархи та представники Церкви обмежувались спільними деклараціями суто щодо суспільно-політичних питань.
Відновленню діалогу сприяли як внутрішні процеси в усіх без винятку частинах Київської Церкви,, так і низка зовнішніх чинників, а особливо «державний».
УАПЦ, УПЦ КП: на шляху до чи від самоізоляції
Загальною тенденцією внутрішнього розвитку трьох православних юрисдикцій в Україні було те, що кожна із них почала гостро відчувати неповноцінність власного існування у розділенні зі своїми православними братами.
Інтелектуальний голод та неспроможність єпископату УАПЦ вирішувати свої внутрішні проблеми вже давно поставили цю юрисдикцію перед вибором: або вступати в діалог із іншими православними Церквами Київської традиції, або стати на шлях самоізоляції та поступового вимирання. У 2008 році ця юрисдикція ще раз підтвердила своє прагнення вести діалог та здійснювати конкретні кроки для виходу з патової ситуації, що склалась в українському Православ’ї.
Внутрішня еволюція Київського Патріархату виявилась у поступовому усвідомлені хибності позиції самодостатності, яка плекається її найвищим керівництвом. В середовищі духовенства та єпископату цієї Церкви все більш чутними стають заклики до подолання розколу шляхом відходу від категоричних ультимативних позицій.
Українська Православна Церква (в єдності з Московським Патріархатом) попри нарощування та розвиток своєї інтелектуальної та адміністративної бази, також зазнала значних внутрішніх перетворень. У середовищі Церкви поступово визріло усвідомлення себе органічною частиною народу України. Разом з цим прийшло розуміння, що такими ж органічними складовими є обидві інші православні юрисдикції, які в чисельному відношенні складають третину від її власного (УПЦ (МП)) масиву парафій, а на ментальному рівні, як показує низка соціологічних досліджень, мають трохи більший ареал прихильників. Виходячи з таких міркувань, у Київській Митрополії (в єдності з Московським Патріархатом) усвідомили, що подальша місія Православної Церкви в Україні вже не можлива без досягнення єдності трьох православних юрисдикцій.
УПЦ: вчимося самостійно ходити
Наступною причиною, що слугувала покращенню взаємин у розділеному українському Православ’ї, стало блискавичне входження процес подолання розколу Константинопольського Патріарха.
В травні 2008 року Україну з офіційним візитом відвідала делегація Вселенського Патріархату, яка провела зустрічі із главами та представниками Православних Церков в Україні, а також із представниками Української Греко-Католицької Церкви. Остання подія, до якої ми повернемось нижче, з невідомих причин не отримала уваги греко-католиків (за винятком кількох скупих інформаційних повідомлень).
Однак, якщо весняні зустрічі давали тільки невелику надію на те, що Вселенська Патріархія наважиться стати повноправним партнером у розв’язанні української кризи, то влітку стало цілком зрозуміло, що Константинополь перейшов «пункт неповернення». Візити до Вселенського Патріарха глав Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви та переговори щодо можливого входження цих Церков як митрополії в склад Константинопольського Патріархату спершу всі сприйняли як спроба створити на території України паралельні ієрархічні структури – Московську та Константинопольську, як це є в Естонії. Проте подальші події виявили, що цей сценарій був тільки одним із можливих і мав слугувати тільки «терапевтичним» засобом для єдності зі Вселенським Православ’ям тих православних українців, які на сьогоднішні позбавлені можливості брати участь у спільній Чаші зі своїми братами у світі.
Події, що супроводжували святкування 1020-ліття Хрещення Русі, теж виявили одну дуже важливу тенденцію, яка матиме відгук найближчими роками. Переговори між Московським та Вселенським Патріархами в стінах Києво-Печерської лаври закріпили за Константинополем місце повноправного учасника процесу з урегулювання канонічного становища в українському Православ’ї. Якщо протягом останніх років Москва постулювала своє ексклюзивне право вирішувати цю проблему, то, за результатами цієї розмови, обидва Патріархати спільно (!!!) працюватимуть над подоланням українського розколу.
В душах багатьох православних вірних України (переважно в середовищі автокефальних юрисдикцій) утвердилась думка про утопічність будь-яких спроб подолати розкол, а також сумнів у спроможності Вселенського Патріарха впливати на процес, події осені засвідчили далекоглядність та виваженість позиції Константинопольського Патріарха. На Всеправославній нараді в Стамбулі Митрополит УПЦ (МП) Володимир, не узгоджуючи своєї позиції з Московським Патріархом, виступив зі зверненням до глав помісних Православних Церков, у якому закликав їх узяти участь в урегулюванні «українського питання». На думку автора цих рядків, цьому передували консультації представників УПЦ (МП) із Вселенською Патріархією, оскільки практичне втілення такого всеправославного обговорення лежить в площині прав Константинопольського Патріарха (зокрема, таким чином були врегульовані внутрішні проблеми в Єрусалимській Патріархії та Болгарській Церкві).
Аналізуючи взаємини між розділеними православними братами в Україні, відзначимо потеплішання в риториці кожної з Церков. Низка адресованих опонентам заяв, які були оприлюднені кожним із учасників десятилітнього протистояння, вже не містили різких ультиматумів. Усе частіше їхні тексти рясніли такими словами, як «порозуміння» та «діалог».
Завершуючи огляд подій у православному середовищі Київської Церкви у 2008 році, слід ще раз наголосити, що цей рік дав надію на подолання в найближчі роки найскладнішої та найважчої проблеми в релігійному житті України – розколу українського Православ’я. А основним арбітром у цій справі має стати Вселенське Православ’я на чолі з Константинопольським Архієреєм.
Греко-католики: обмін думка- ми як початок діалогу
Українська Греко-Католицька Церква в минулому році вкотре підтвердила своє рішуче прагнення розвивати діалог із іншими спадкоємцями Володимирового хрещення. Навесні 2008 року Глава УГКЦ Любомир Гузар звернувся з листом до Предстоятеля УПЦ (МП) Митрополита Володимира. Патріарх Любомир висловив своє бачення того, як практично можна досягнути євхаристійної єдності між греко-католиками й православними. Незважаючи на те, що реакція Синоду УПЦ (МП) здавалася радше переляком і повторювала думки, які висловив у своїй тенденційній праці «Униатство: богословские аспекты» Архієпископ Львівський та Галицький цієї Церкви Августин Маркевич, обмін думками між нашими Церквами треба сприймати як початок діалогу, якого ми вже не в змозі уникнути (чи уникати). Про це свідчить і ще одна безпрецедентна подія – робота спільної групи із узгодження спільної історії Берестейської унії. Перефразовуючи думку Предстоятеля УГКЦ, яку він висловив у трохи іншому контексті, цей діалог істориків стане фундаментом для того, «щоб мати загальноукраїнську підставу…, де ми можемо справді знайти один одного, не блукаючи».
Щодо зустрічей делегації Вселенського Патріархату із представниками УГКЦ, про яку вже йшлося вище, то можна лише припустити, що цей візит свідчить про зацікавленість життям нашої Церкви з боку Константинопольського престолу, яку, на думку автора цих рядків, слід сприймати в контексті православно-католицького діалогу.
Наприкінці – кілька слів у зв’язку зі смертю Глави Російської Православної Церкви Алексія II. Ймовірний наступник Патріарха Митрополит Кирило Гундяєв, обраний місцеблюстителем, вже десяток років вважається основним ідеологом зовнішньої, а частково і внутрішньої політики цієї квазіструктури.
Зокрема, Митрополит Кирило є послідовним противником першості Вселенського Патріарха православному світі, що, мабуть, відобразиться на участі останнього у вирішенні українського протистояння. Водночас, як свідчать пропозиції Митрополита Синодові УПЦ (МП), що їх він висловив улітку 2008 року, він буде працювати над звуженням автономії Київської Митрополії в складі РПЦ та боротьбою з відцентровими рухами в УПЦ (MII).
Щодо УГКЦ, то Митрополит Кирило кілька разів доволі терпимо висловлювався на адресу греко-католиків. Однак із промов одного з його неформальних речників Кирила Фролова відомим є прагнення Митрополита цілком ізолювати УГКЦ в межах Галичини. Так само, як він намагається втілити в життя ізоляцію проавтокефальних православних сил у відновленні окремої Галицької митрополії.
Анатолій Бабинський, аналітик РІСУ
