Численна українська громада провела у Божі засвіти довголітнього провідного члена Українського Патріархального товариства Василя Никифорука. Після поопераційних ускладнень він помер в одному зі шпиталів Нью-Йорка 15 вересня 2010 р., на 92 році многотрудного життя. Парох храму св. Юра ігумен Вернард Панчук відправив парастас у похоронному закладі «Яреми» і виголосив тепле прощальне слово, підкреслюючи особливий зв’язок покійного з Церквою, його глибоку віру й активне християнське життя, наголосивши на його відданій праці для Церкви й громади.
Микола Галів говорив про покійного Василя і як його довголітній друг та приятель цілої родини, і як колишній редактор журналу «Патріярхат» – про члена редколегії, управи Приятелів Українського Католицького Університету в Нью-Йорку. Згадав його посвяту патріархальному рухові, працьовитість і відданість нашій Церкві й українській громаді. З поминальним словом виступила й Рома Гайда від імені крайової управи Українського Патріархального товариства у США. Вона прочитала листи співчуття від ректора УКУ о. д-ра Бориса Ґудзяка й чинного заступника голови Українського Патріархального світового об’єднання Олександра Пришляка.
Заупокійну Літургію у храмі св. Юра 18 вересня 2010 р. відправив владика Василь Лостен у співслужінні з отцемпарохом Вернардом Панчуком при співі Анни Бачинської. Владика Василь виголосив зворушливе прощальне слово, підкреслюючи особливі християнські риси покійного та його професіоналізм у готельному бізнесі. Він склав глибокі співчуття дочці Вірі Никифорук Березовській, синові Романові, онукові Адріянові Березовському, усій родині та друзям покійного.
Василь прийшов на світ 3 лис‑ топада 1918 р. у містечку Городенці на Івано Франківщині. У батьків Никифорука було дев’ятеро дітей – три дочки й шестеро синів. Василь був дев’ятою, останньою дити‑ ною. У батьківській хаті отримав дбайливе родинне й релігійне виховання, там йому прищепили любов до своєї Церкви й українського народу. 1938 р. успішно здобув середню освіту. З юнацьких років активно брав участь у громадсько культурному житті, зокрема, долучався до кооперативного руху, діяльності читальні «Просвіти», був членом Юнацтва ОУН. Вибух Другої світової війни, поразка Польщі й прихід нових окупантів – більшовиків – перекреслили його плани на вищі студії. Інший окупант, гітлерівська Німеччина, також не принесла Україні сподіваного.
У рідній Городенці 1943 р. Василь одружився з Зенею Рибчук. Наближення другого приходу совєтської влади на західних українських землях змусило молоде подружжя разом із батьками Зені долучитись до великого виходу з України та податись у невідоме – на Захід. Це був нелегкий шлях. Покидали рідні сторони з побожною надією, що невдовзі повернуться до своєї Городенки. На жаль, події розвивались інакше, ніж вони того бажали.
Життя по таборах не належало до світлих, не знали, що принесе кожний наступний ранок, чи не змусять повертатись на так звану «родіну», чого постійно домагались більшовики.
Вістка про можливість еміграції у заокеанські країни була великою благодаттю – спасенням і водночас перекреслювала надію на повернення на рідні землі. Такою була дійсність. Василь із дружиною Зенею скористалися цією нагодою й емігрували до США. Поселились у Нью-Йорку. І тут, на землі Вашингтона, формували своє подальше життя.
Василь довгі роки працював у готельному бізнесі на різних посадах. Спершу – у відомому ресторані «Горн і Гардат», готелях «Вальдорф Асторія», «Амерікана», а потім – у «Шератон», де отримав посаду менеджера. Своїм менеджерським досвідом чимало допоміг українській громаді. Служив своїми порадами й працею, зокрема, підказував, де і як улаштувати привітальні бенкети Патріарха Йосифа під час його візитацій у США. Слід згадати й про його допомогу та співпрацю при влаштуванні бенкетів для Президентів України Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми, а також Міністра оборони Костянтина Морозова.
Подружжя Никифоруків Господь нагородив двома дітьми: Романом Миколою, що народився в Австрії, та дочкою Вірою, яка народилась у Нью-Йорку. Їм дали глибоке родинне і релігійне виховання та високу освіту. Завжди були горді за своїх дітей, які були успішні у своєму житті, а згодом дуже раділи і пишалися онуком Адріяном.
Автора цих рядків із покійним Василем пов’язувала спільна праця в Українському Патріархальному товаристві, зокрема в редакції журналу «Патріярхат». Спочатку він був членом редакції, коректором, згодом став адміністратором журналу. Був також членом крайової управи УПТ, збіркового комітету будови Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві, Приятелів Українського Католицького Університету у Львові, парафіяльної ради храму св. Юра і багатьох інших громадських організацій, брав участь у Патріарших Соборах УКЦ, що відбувались у Львові. За цими тільки натяками була велика неоцінена робота.
Крім професійної праці, яка забезпечувала життя родині, покійний Василь постійно був активний у громадському житті. Він був душею товариства «Городенщина». Завдяки його наполегливій діяльності з’явилась джерелознавча пропам’ятна книга про Городенщину. Він також видавав неперіодичний журнал «Городенщина». Готував книгу про гімназію і визначних осіб рідного краю, але на жаль, не судилось її завершити. Крім цього, був щедрим жертводавцем на різні громадські й церковні цілі. Часто відвідував Україну й ніколи не забував свого родинного гнізда – Городенку.
Як бачимо, покійний Василь тво‑рив книгу свого життя добрими ділами. Перед престолом Всевишнього може спокійно сказати: «Боже мій, дякую Тобі за таланти, якими Ти мене наділив, а я їх багато-багато разів по‑ множив на славу Твою, добро нашої Церкви й українського народу».
Не можна не згадати, що любов, яку покійний передав дочці й синові, не зникла безслідно. Вони увесь час дбали про батька, а в останні хвилини його многотрудного життя постійно перебували поруч із ним, на‑ магались, як тільки було можливо, зменшити його болі.
Коли я відвідував його в шпиталі, Василь був спокійний. Ми розмовляли про патріархальні справи, про проблеми в Україні та США. У нашій розмові я відчув, що він розумів, що відходить у кращі світи, у Божу вічність, де вже немає болів, ні турбот, а життя безконечне.
Тлінні останки покійного Василя поховано на цвинтарі Святого Духа, біля дружини Зені. Після обряду запечатання гробу, який довершив о. Ярослав Костик, пролунали слова «Вічна пам’ять» – і виросла ще одна свіжа могила.
В одному з ресторанів біля цвинтаря відбулись поминки. Глибоко зворушливою несподіванкою були слова дочки Віри, яка щиро дякувала учасникам похорону й прочитала прощальні слова батька, які він писав в останні години свого життя. Він прощався з найближчою родиною тут, у Нью-Йорку, і в Україні, зі своїми подругами й друзями, називаючи їх поіменно. В його словах відчувався спокій і тверезість думки… Син Роман сказав прощальне слово про батька і подякував учасникам похорону англійською.
Дочка Віра й син Роман втратили дорогого й незамінного батька, онук Адріян – любого дідуся, племінниця Марта Пиріг – дорогого вуйка, а українська громада, зокрема патріархальний рух – відданого й працьовитого члена, українського патріота.
Хай йому гостинна американська земля буде легкою, а пам’ять про нього іде з роду в рід.
Микола Галів
У вересні громада Нью-Йорка прощала світлої пам’яті пана Василя Никифорука, довголітнього адміністратора журналу «Патріярхат», великого добродія нашої Церкви і щирого патріота України. Засилаємо свої молитви до нашого Творця-Життєдавця за упокій душі покійного та складаємо глибокі співчуття дочці Вірі Березовській з сином Адріяном та синові покійного пану Романові з дружиною Дороті, ближчій і дальшій родині в Америці, Україні, Канаді, Австралії та Польщі.
Крайова Управа та Редакція журналу «Патріярхат».
