Сумні, похмурі села верховини,
Карпатську Січ злий варвар поборов.
Стоптав драгун наш Срібний Край —
вірлиний і скельну білу грудь зросила кров.
По горах, по долинах — скрізь могили…
І повно, повно їх — ще без хрестів…
В орлів Карпат не стало зброї й сили —
рознісся плач мамів, сестер і вдів.
Шумлять ліси скорботну, тиху думу,
на зранених шпилях стрільців нема…
Прийшов знов час терпінь, розлуки, суму,
бо волі, сонця квіт, покрила тьма.
Лютує мадяр — кат, напившись крови,
смакує свіжий рід п’янливих вен
у краю тім верхів Карпат чудових,
що українським, славним був здавен.
Гуля гонвед, а в тихій, бідній криші,
у звалі скель горить юнацький гнів,
а волі чар орлом літає в тиші, —
глянь — молодий п’ястук закам’янів!
О, волі злота квітко — оживеш ти
на злитих кров’ю зворах гір Карпат,
у тих серцях, що не сплямують чести,
як прийде помста березневих втрат!
Сокаль, березень 1939 р.
