На тему взаємин Церкви й мас медіа, релігійних масмедіа тощо за останні роки сказано багато. Релігійна тематика все частіше з’являється у світських ЗМІ, зростає кількість конфесійних і міжконфесійних видань, церковні «піарники» намагаються освоювати тенети соціальних ЗМІ. Проте кількість проблем не зменшу‑ ється. А Церква, хоч і має найвищий рейтинг соціальної довіри, проте не впливає на формування суспільної думки через ЗМІ. Зрештою, як і не впливає у доброму розумінні слова на загальний зміст медіаполітики, не формує запити для редакторів. А, як відомо, сьогодні саме ЗМІ найбільше формують світобачення і світосприй‑ няття звичайної людини — всетаки епоха інформаційних технологій.
Трошки історії, щоби зрозуміти, навіщо
Від початку свого існування Церква використовувала ті чи інші засоби «зв’язків із громадськістю», тобто піару. Донесення Благої Вісті без цього просто неможливе. І поки писане слово було доступне лише невеликій частині суспільства, монополія Церкви на донесення інформації не була під серйозною загрозою (хоч і не так часто була якісною). Проте поява і доступність друкованого слова, зростання відсотку освічених віруючих, зрештою, сприяли тому, що монополія була втрачена, а на хвилі реформаційних рухів появилося вільнодумство. Тому доволі часто друковане слово ставало антицерковним, а потім і атеїстичним. З активною урбанізацією, яка охопила Європу у ХІХ ст., традиційний парафіяльний устрій життя Церкви (коли священик міг максимально впливати й контролювати релігійне життя громади, особливо сільської) також був значною мірою поруйнований: все більше людей переїздило в міста, де в робітничих кварталах практично не було ніякого парафіяльного життя. Паралельно у той сам час поширення і впливу набирають газети та інші друковані періодичні та неперіодичні видання, які стають реальним засобом масової інформації. Кількість церковних ЗМІ була незначною на тлі великої кількості видань, де до релігії ставилися байдуже чи негативно. І останні поширювалися наймасовіше саме в цих робітничих районах. Отже, запитання, чому саме серед робітництва стали популярними ліві ідеї та атеїстичні погляди має логічну відповідь: де немає слова Божого, там є безбожна альтернатива.
Медіа-активність Церкви, особливо Римо-Католицької, у ХХ ст. була загалом запізнілою, але все ж результативною. Разом із активізацією мирянського руху (особливо руху Католицька акція), нові форми євангелізації (наприклад, рух священиків-робітників) та медіа присутність Церкви принесли позитиви. Церква запропонувала велику кількість різного плану документів, у яких осмислила важливість засобів соціальної комунікації в сучасній місії служіння спасінню. Церква також навчає, як критично оцінювати світські ЗМІ та як фільтрувати в них добре зерно й полову. І нині в багатьох країнах світу церковні ЗМІ вільно конкурують зі світськими. У тій же постсоціалістичній Польщі католицькі тижневики входять в десятку найпопулярніших, а у Ватикані мають своїх кореспондентів всі найповажніші видання світу.
Отже, сьогодні Церква вже не може існувати без медіа, своїх чи світських. Але вона має з цього приводу і нові виклики.
Виклики чи шанси?
Розвиток нових інформаційних технологій змушує Церкву на це реагувати, але й дає їй можливість їх використовувати для служіння.
Не бажаючи деталізувати всі ці можливості від нових медіа, зупинюся на кількох проблемах, які потребують реакції Церкви. Насамперед, це питання медіакритики. Під цим розумію критичний підхід до інформації, які отримуємо зі ЗМІ. Сьогод‑ ні не новина, що медіа стали не лише вдалим бізнесом, а й чудовим засобом маніпуляції задля досягнення певних політичних, економічних чи інших цілей. В українських обставинах це особливо яскраво видно, зокрема, перед виборами чи щоденно в рекламних роликах. Нав’язлива кампанія нібито боротьби зі СНІДом спонукає до думки: живи як хочеш і з ким хочеш, але користуйся презервативом — хіба це не відверта реклама аморальності? Політик із телеекрана намагається переконати, що він великий церковний меценат і благодійник, але журналіст навіть не пробує вияснити, звідки цей діяч бере гроші на благодійність. Таких та подібних прикладів можна навести багато. Суть їх зводиться до намагання запропонувати нам неправдиву інформацію і змусити в неї повірити.
За таких обставин одним із завдань Церкви є навчити вірних, як бути критичним щодо отриманої зі ЗМІ інформації. І це одна з найбільших проблем сучасної медіаосвіти. Бо водночас медіакритика не має нагадувати вимогу під страхом екскомуніки не читати «погані» книжки чи газети. Сказати про їх існування потрібно, пояснити, що саме в них не так. Але набагато важливіше є загартувати віру пастви й зробити її стійкішою до зовнішніх інформаційних подразників.
Декілька років тому був випадок, коли в одній із львівських газет була низка статей, скерованих на дискредитацію УГКЦ. В редакції видання повідомляли, що ці номери стали бестселерами. Пізніше в монаших колах скаржилися, що через один із цих матеріалів (в якому було викривлено конфлікт в одному з жіночих монастирів) суттєво зменшилась кількість монаших покликань. Насправді матеріали, звісно, були замовленими, журналісти, що їх писали, не приховували свого упередженого підходу. Але люди вірили в цю брехню… І тепер вони сприймають неправдиву інформацію, яку поширюють, скажімо, «догналіти». Чи вони засумнівалися в своїх душпастирях та єпископах, яких сектанти чи горе-журналісти опльовують? Напевно, що брак об’єктивної інформації з церковних ЗМІ на ці теми сприяє припущенням, що «диму без вогню не буває». Зрештою, невідомо, чи й робляться якісь кроки, щоби діяти на випередження, на пояснення, хто такі «догналіти», якими методами вони діють і чому саме вони є соціально небезпечними. Мовчання проводу Церкви з цього приводу лише плодить міфи.
І це справа не лише проводу Церкви, а й активного мирянства, яке має зі свого боку забезпечувати в ЗМІ християнський погляд на різні суспільні процеси. Які справи у цій сфері в Україні? Найчастіше приходить на думку народне прислів’я: вміла господиня приготувати, та не вміла подати. Для журналіста, який працює у сфері релігійної журналістики, існує поважна проблема: знайти церковних або світських християнських спікерів, які можуть і вміють коментувати не лише релігійні процеси та події, а й суспільні питання загалом. І це наступний виклик і шанс. Лікар-християнин, який говорить з екрану телевізора про важливі для всіх питання здоров’я, але не займається відвертим пропагуванням препаратів якоїсь однієї фірми чи напрямку медицини, при чому не забуває підкреслити, що здоров’я — це не лише проблема фізична. Економіст чи політик, які не бояться викривати вади чи махінації чинної системи економічних і політичних взаємин, натомість пропонуючи такі шляхи розвитку цих сфер, які не ображають гідність людини і протистоять системі споживацтва. Можна наводити ще багато прикладів. Але суть зводиться до того, що суспільство потребує якісної і багатопрофільної фахової інформації, яка базується на високих моральних цінностях. І цю інформацію мають забезпечувати християни-фахівці, які також мають відчувати на собі відповідальність за стан суспільства. Бо просто проповіді Божого Слова з телеекранів (навіть якщо це якісно зроблено) є замало, якщо людині не пояснити шляхи його втілення саме за сучасних обставин.
З цим пов’язана проблема подвійного життя сучасної людини, яка вважає себе віруючою. Ще з радянських часів у багатьох заклалася подвійна мораль: для кар’єри людина стає членом компартії і таким чином «будівником комунізму», але в родинному колі крадькома святкує Різдво й Пасху, таємно хрестить дітей. У наш час ця проблема відображається у першу чергу в тому, що одними цінностями (переважно споживацькими) людина живе у світі, а інші речі чує або й сама проповідує в церкві. Скажімо, висока релігійність галичан ніяк не відображається на рівні корупції в регіоні. І цю проблему дуже добре можна спостерігати, порівнюючи світські та церковні ЗМІ: перші плекають споживацькі цінності, другі говорять про побожні й духовні речі без їх «заземлення». Чи часто віруючі можуть прочитати в своїх парафіяльних, єпархіальних тощо виданнях осмислення, розмірковування на теми соціальних послань (а вони є) церковних ієрархів своєї, іншої чи кількох Церков? Здається, на них частіше звертають увагу світські ЗМІ. Або чи люди почують в храмі про ці послання, якщо такий собі священик, подивившись на грубий том документів Церкви, каже: «І хто це буде читати?».
Замість епілогу
Отже, поява, розвиток і вплив медіапростору дає шанс Церкві якісніше й масовіше доносити своє бачення розвитку суспільства, нести місію спасіння. Проте той самий простір вимагає від Церкви показати пастві, як побачити межу добра й зла, як не потрапити на гачок маніпуляцій. І тут Церква — напевно, як мало в якій сфері, — має проявити себе у всій своїй повноті й соборності.
Тарас Антошевський
