У минулому номері читачі «Патріярхату» мали змогу познайомитись із історією і сьогоденням Маланкарської Церкви Індії. В цьому числі пропонуємо чергову розповідь із рубрики «Східні Церкви», яка присвячена Сиро-Малабарській Церкві Індії. Історія цих двох Церков тісно переплетена, оскільки до середини XVII століття вірні обох юрисдикцій входили в єдину церковну структуру. днак у 1653 році частина індійців, незадоволених церковними реформами в Індії, які впроваджували португальські єзуїти, розірвали стосунки із Римським Престолом. У єдності з Римом залишилась тільки частина громад, які й заклали основу східно-католицької Церкви, відому тепер під назвою Сиро-Малабарської. скільки в минулому номері вже частково було подано ранню історію християн святого Томи, в цьому нарисі ми розглядаємо ті факти минулого, які залишились поза увагою читачів, а також події в житті тих індійських християн, які після XVII століття залишились в єдності з Римським Престолом.
Сирійський період
Автор цих рядків уже писав, що заснування першої християнської громади на індійському узбережжі місцева традиція приписує апостолові Томі. Про це, зокрема, йдеться у апокрифічному творі Діяння Юди-Томи (IVV століття). Як пише російський дослідник Ситніков, у 1849 році була віднайдена монета із зображенням царя Гондофара, за якого, за переданням, і відбулась подорож апостола в Індію. До того часу історичність цього правителя нічим не була підтверджена. Назва «Малабар» щодо південного узбережжя Індії має арабське походження. А найстаріша назва цієї місцевості відома як «Керала». І сьогодні частина території південного узбережжя, яка користується дравідійською мовою «малаялам», називається Керала (штат Керала).
Усна та письмова традиція свідчить про те, що Індійська Церква, яка виникла на цій території, вже в перших століттях мала міцні стосунки із Сирійською Церквою. Ці взаємини були дуже важливими, оскільки відкривали для невеличкої церковної спільноти Індії вікно в християнську ойкумену. Однак цей зв’язок перервав розвиток власної індійської християнської ідентичності, оскільки з часом християни святого Томи не тільки перейняли віровчительні формули й спосіб богословлення, канонічне право та східносирійський обряд, а й прийняли сирійську ієрархію. Таким чином, ідентичність сьогоднішніх індійських християн формувалась у плавильному котлі двох світів: в географічному, політичному та соціокультурному світі Південної Індії та церковному світі Персії. Тому часом індійських християн характеризують як «індусів за культурою, християн за релігією і сирійців за церковною традицією».
Зв’язок із християнським світом Ассирії перервався у зв’язку з тим, що араби взяли під контроль морський шлях до Індії. Через те, що португальські колоністи знищили велику кількість ранніх письмових джерел індійців, сьогодні дуже важко дослідити світогляд, традицію і структури ранньої Церкви Керали. Ймовірно, церковне управління здійснювали архідиякон та колегіальний орган, що складався з священиків і мирян, у руках яких була судова й адміністративна влада. Сирійські єпископи, які не знали місцевої мови, обмежувалися участю у богослужбовому житті християн Індії, а також у рукоположеннях священиків. Хоч сирійці привезли із собою канонічне право, індійці мали власні адміністративні закони, відомі як «Шлях святого Томи». Окрім цього, християни Індії до прибуття європейців займали особливе становище в кастовому суспільстві країни та мали відносно інших груп населення автономний статус.
Криза стосунків
Прибуття в Індію португальців у XVI столітті, з одного боку, було радісним фактом, оскільки розширювало горизонти індійським християнам для спілкування із європейськими одновірцями (індійці також одразу вступили в повне сопричастя з єпископом Риму), з якими до того часу вони не мали жодного контакту. З іншого ж боку, це обернулось для них внутрішнім розділенням, а також випробуваннями для самобутності. Впорядкування церковного життя християн святого Томи, яке очолювали енергійні єзуїти, велось без урахування власної традиції місцевих християн, яка налічувала більше ніж тисячу років. Найяскравішим прикладом нехтування місцевими звичаями став Синод в Діампері під головуванням латинського Архієпископа Алексіса Менесеса, який наказав знищити всі місцеві книги за підозрою в несторіанстві, а також вводив тотальну богослужбову реформу, в якій з колишньої літургійної традиції залишилось місце тільки сирійській мові. Всі ж обряди було уніфіковано з традиціями Латинської Церкви. Як ми вже писали раніше в статті про Маланкарську Церкву, ці реформи спровокували відхід частини індійців від єдності з Римським Престолом. А решта фактично стала частиною Римської Церкви, оскільки з цього часу її очолювали латинські єпископи.
Виправлення помилок
Для врегулювання критичної ситуації Конгрегація поширення віри відсторонила 1653 року від індійських справ єзуїтів, замінивши їх кармелітами. Ця дія невдовзі принесла позитивні плоди, оскільки до 1662 року 84 з 116 громад індійської Церкви знову перебували в єдності з Римом. Після витіснення португальців голландцями всіх кармелітів було вислано з країни. Тому перед своїм вибуттям з країни Джозеф Севастіані, кармеліт, який очолював антикризову кампанію в Індії, призначив місцевого уродженця, священика Олександра Парампіла, апостольським вікарієм Малабару. Однак після його смерті малабарців-католиків знову очолювали немісцеві кармеліти. Ситуація змінилась у часи понтифікату Лева XIII, який відродив внутрішню автономію Малабарської Католицької Церкви та зорганізував життя Церкви, виділивши три апостольські вікаріати, які очолили вихідці з індійських християнських громад. Ця подія відбулася у 1896 році, а вже у 1923 році вікаріати були перетворені в єпархії. Ще через десять років Папа Пій ХІ ініціював літургійну реформу, яка була покликана очистити малабарський обряд від латинських нашарувань. Річ у тім, що Малабарська Церква використовує в своїй богослужбовій практиці унікальну, древню Літургію Адай і Марі (Анафору Адай і Марі), яка походить з V століття, та суттєво відрізняється від латинської і візантійської традицій. Однак літургійна реформа, яку започатковано в Римі, в самій Індії була зустріта неоднозначно. Частина духовенства й надалі бажала використовувати латинський обряд. У зв’язку з цим, у Малабарській Церкві дозволено використовувати обидва обряди – латинський і сирійський.
Церква сьогодні
У ХХ столітті Малабарська Церква пережила небачений розвиток. Якщо наприкінці ХІХ століття вона налічувала всього 200 тисяч вірних, то сьогодні їхня кількість зросла майже до 4 мільйонів. У Малабарській Церкві дуже сильна монаша традиція. Тут несуть послух 32 тисячі черниць та близько 7 тисяч монахів. В 1986 році з апостольським візитом в Індії перебував Папа Іван Павло ІІ. Зважаючи на стрімкий розвиток Церкви, він підніс її до статусу Верховного Архієпископства. Як і у випадку з Маланкарською Церквою, вражає заангажованість Малабарської Церкви у соціальне служіння. Церква утримує більше трьох тисяч шкіл різного профілю та півтори тисячі дитячих садків, 700 закладів охорони здоров‘я та 670 лікарень і диспансерів, 211 притулків для людей похилого віку та 185 дитячих будинків, 1616 реабілітаційних центрів різного профілю. Церква розділена на 27 єпархій, 11 з яких є за межами штату Керала, одна – в Сполучених Штатах Америки. СироМалабарська Церква Індії на сьогодні є найбільшою Церквою – спадкоємицею древньої християнської громади Індії та другою (після УГКЦ) східно католицькою Церквою за кількістю вірних. Очолює Церкву Верховний Архієпископ Варкай Вітхаятхіл.
Анатолій Бабинський
