Історія храму
Греко-католицька церква Серця Христового в Жовкві колись була церквою Різдва Христового. Побудував її у 1612 році засновник Жовкви Станіслав Жолкевський на місці давньої дерев’яної церковці. Доклався до розбудови храму й правнук Жолкевського – король Ян Собеський.
Храм був православним, а у 1682 році перейшов в унію. Церквою тепер опікувались Василіяни. Щоправда, ставлення до православних з України тут завжди було позитивним – відомий мандрівник Василь Григорович-Барський, брат славетного київського архітектора, в своїх спогадах писав про жовківський монастир та гостинність його монахів щодо православного паломника з Києва:
«Пішли ми за три милі від Львова до містечка Жовкова, де знаходяться мощі святого Іоана Сочавського. Нас чесно прийняв з вечора ігумен, належно примістивши нас і задовольнивши; з ранку нас покликали до Божої служби і ми знову пішли до ігумена, який знову пригостив нас доброю трапезою…»
Тоді церква за архітектурою була дуже подібна до сусіднього костелу. Дві святині стояли поруч, дивились в один бік і, згідно з архітектурним планом Жовкви, утворювали серце міста (котре як і в людини, складалося з двох половин) – тим самим Жолкевський хотів підкреслити духовну єдність усіх християнських Церков. Греко-католицький храм був трошки меншим за свого римо-католицького близнюка. Зате у 1903 році його перебудували, зробивши вдвічі більшим та вищим. Тоді ж церкву переосвятили на честь Серця Христового.
Митрополит Андрей Шептицький на початку ХХ століття заснував тут одну з головних українських друкарень Галичини. Тут друкувалася і церковна література, й праці українських істориків та етнографів. Майже половина всього, що виходило на Галичині українською мовою, видавалось у жовківській церкві, яка перетворилася на своєрідний духовно патріотичний осередок, що об’єднав навколо себе і греко-католиків, і римо-католиків (як Липинський), і православних (як Огієнко) – усіх, хто боровся за волю і права українського народу.
Мощі святого Партенія
З кінця XVII століття жовківська церква приваблювала численних паломників мощами мучеників, які зберігались тут. У 1683 році король Ян Собеський вертався з Віденського походу, під час якого врятував Європу від турків. З Молдавії, яку король намагався визволити з мусульманської неволі, він привіз до Жовкви молдавського Митрополита Досифея та мощі св. Івана Сучавського – найпопулярнішого молдавського святого. І Митрополитові, і мощам у Жовкві було легше, ніж під турецьким ярмом, тому перешкод Собеському та Василіянам ніхто не чинив.
Проте, коли у 1784 році частина Молдавії опинилась у складі Австро-Угорщини, молдавани почали просити уряд імперії про повернення мощей. Так і було зроблено – при чому за допомогою війська (австрійці боялись, що Василіяни без опору мощі не віддадуть). А щоб втішити жовківців, цісар подарував церкві мощі св. Партенія – мученика ІІІ століття, який загинув у Римі за часів імператора Діоклетіана. Святому Партенію віденці молились під час турецької облоги 1683 року, отже, цей дарунок був і своєрідною подякою колишній резиденції короля-хрестоносця. З цього часу в жовківській церкві Серця Христового зберігаються ледь не найдавніші цілі мощі святого мученика.
Патріотичний стінопис
У 1910-1911 роках невеличку каплицю біля церкви розписав молодий маляр Юліан Буцманюк. З цього і починається нове життя храму: Буцманюк виявився не тільки талановитим маляром, а ще й творцем нової художньої концепції – української сецесії. Серед стінопису капиці особливо вражає Божа Матір із маленьким Ісусом, біля яких стоять діти в українському вбранні. Сорочка з українською вишивкою і на самому Ісусі, й на архангелах – Гавриїлі та Михаїлі, які зображені з боків від Божої Матері. На протилежному від «української» Богородиці боці художник зобразив Божу Матір Фатімську, яка на той час вже стала «стандартом» для всіх богородичних образів та статуй латинського світу. Два зображення Божої Матері немов утілюють своєрідне протистояння української «східної» духовної культури та «західної» європейської. Протистояння в поєднанні: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»…
Василіяни були вражені розписом каплиці й пообіцяли, що нікому, крім Буцманюка, не дозволять торкнутись стін свого храму. Пообіцяли також доручити йому розпис головного храму. Проте до цього завдання наш маляр зміг приступити тільки у 1930-их роках. Буцманюк тоді вже не був юнаком – за плечима його була служба в лавах січових стрільців та увесь героїчний і трагічний шлях усусусів: війна на російському фронті, Маківка та Лисоня, Листопадовий чин, дворічна війна з поляками й більшовиками…
Мабуть, саме тому розпис самого храму демонструє ще більше патріотичних рис. На склепіннях ліворуч від вівтаря розпис, присвячений Берестейській унії. На фоні середньовічних костелів та церков три групи людей, одягнутих у священичі та чернечі ризи, шляхетські кунтуші, жупани. Серед цих постатей можна виділити Михаїла Рогозу – першого унійного Митрополита Київського. Поруч із ним стоїть Іпатій Потій – автор численних праць на тему унії, наступник Рогози на митрополичому престолі. Є між унійними діячами і наступний Митрополит, Йосип Вельямін Рутський, засновник Василіянського чину, і Йосип Шумлянський, лицарє-пископ, який бився під Віднем і остаточно прийняв унію в Львівській єпархії. Над ними височіє священномученик Йосафат Кунцевич – небесний покровитель унії.
А з боків ініціаторів Унії оточують дві групи з «православного табору». Очолює його князь Костянтин Острозький. Також серед захисників православ’я можна виділити Петра Конашевича-Сагайдачного, Петра Дорошенка, Мелетія Смотрицького (який то боровся проти унії, то навпаки – захищав її), Івана Вишенського, Петра Могилу, Богдана Хмельницького та Івана Мазепу. Сам факт, що художник зобразив поруч і героїв «своєї» Церкви, і її ворогів, може здивувати – не так вже й легко складалися стосунки між цими двома таборами Руської Церкви протягом історії. Однак Буцманюк, який пройшов із боями ледь не всю Україну – від Закарпаття до Києва, через Херсон і Одесу – добре розумів і причини, й наслідки цієї ворожнечі. І мріючи про єдину соборну Україну, він не міг не розуміти, що соборність така неможлива, якщо православні та католики не сприйматимуть її і не визнаватимуть одне одного.
Навпроти «козацько-унійного» розпису символічно змальовані події визвольних змагань 1914-1920 років та Акт злуки. Знову ми бачимо тут два «табори» – київський та львівський, східний і західний, УНР та ЗУНР. На фоні КиєвоПечерської лаври та Софійського собору стоять Петлюра, Грушевський, Скоропадський, а за їхніми спинами бачимо українських селян та кобзаря, який рве струни на бандурі (символічний жест, втілення боротьби та непокори). З протилежного боку – панорама Львова, а на її фоні – діячі визвольних змагань у Західній Україні. Тут і президент ЗУНР Євген Петрушевич, і голова Визвольної Ради Кость Левицький, і командувачі січовиків Гриць Коссак та Дмитро Вітовський, і рядові січові стрільці з пластунами. Між двома групами стоїть Митрополит Шептицький із греко-католицькими єпископами, благословляючи Акт злуки, благословляючи єдність України. Біля ніг Митрополита – дівчина у рваному вбранні, стоячи на колінах, плаче біля померлої дитини – символ Голодомору. А над усіма цими героями – Божа Матір із покровом, який накриває героїв визвольних змагань та всю Україну – Східну й Західну, католицьку та православну…
Храм, стінопис та радянська окупація
У 1939 році, коли Жовківщина опинилася під радянським чоботом, Буцманюк змушений був тікати, не закінчивши роботи. Війну він пережив у Кракові, потім переїхав до Мюнхена, потім до Канади, де й помер у віці 83 років.
Картини Буцманюка втекти до Канади не могли. У 1952 році їх, разом із тисячею інших творів українських художників, спалили на подвір’ї львівського музею за партійною вказівкою – радянська влада боролася з будьякими проявами «націоналізму» та «сепаратизму». Стінопис церкви Серця Христового також постраждав. Розписи з героями визвольних змагань були забілені – радянська влада аж ніяк не збиралася їх толерувати.
Лише у 1989 році, коли храм повернули греко-католикам, напівзнищений стінопис був відновлений – «відкрили» героїв визвольних змагань, сцени з життя св. Йосафата. І тепер відновлена церква Серця Христового нагадує про те, що всі ми – римо-католики, греко-католики, православні – ходимо під одним Богом та живемо на одній землі, вирішуємо долю одного народу. Біля мощей у цьому храмі зустрічались православні та католицькі паломники, в друкарні цієї церкви друкувались православні та католицькі вчені й письменники, а на стінах його зустрілись православні та католицькі герої нашої історії. І хочеться вірити, що високі ідеї єдності Христової Церкви або хоча б порозуміння та мир між українськими конфесіями рано чи пізно втіляться не тільки на стінах храму чи на сторінках василіянських видань, а й між людьми по всій Україні. Бо іншої альтернативи, крім примирення та взаєморозуміння, нам, християнам, Бог не дав.
Світлини автора
Віктор Заславський
