У рамках 45-го ювілею нашого часопису пропонуємо Вашій увазі інтерв‘ю головного редактора журналу «Патріярхат» з членом Редакційної ради часопису Мирославом Мариновичем
– Пане Мирославе, яке місце Патріархального руху в історії Української Греко-Католицької Церкви? Часом можна почути думку, що це був радше політичний рух, аніж церковний. Історія його містить достатньо фактів на користь обох позицій. Які ваші міркування стосовно цих двох складників –політичного і церковного – в Патріархальному русі?
– Мені важко такі нюанси аналізувати, тому що я не був його учасником. Але якщо говорити відсторонено, не знаючи деталей, то сказав би, що цей рух був почасти церковним, почасти політичним. І це можна зрозуміти, оскільки як Митрополит Шептицький, так і Патріарх Йосиф були, з одного боку, церковними діячами, а з іншого – етнархами, людьми, які почувалися відповідальними за долю всього народу, всього бездержавного народу. В таких випадках завжди йде накладання церковності та певної політичності. Це неминуче, а тому треба вміти прийняти це як даність, але при цьому й розуміти небезпеки. Значення Патріархального руху просто величезне. Я переконаний, що без нього не було б такої одностайності в рішенні Синоду єпископів УГКЦ 2002 року стосовно патріархального устрою нашої Церкви.
Наскільки я знаю церковну історію, рішення Патріарха Йосифа про створення патріархату і тим самим входження у певний конфлікт із Папською Курією викликало тиху паніку серед наших єпископів, і далеко не всі з них прийняли це рішення.
Думаю, що в їхній позиції домінував передусім послух Римському Архиєреєві, відчуття, що в умовах діаспори іти супроти Папи немислимо. Тоді навіть поняття про Синод було іншим. Йосифу Сліпому треба було на щось опертися, і саме Патріархальний рух став для нього цією опорою. У позиції Патріарха і учасників цього руху домінувало розуміння значення патріархату для нашої Церкви, значення цієї трансформації для нашої церковної свідомості, і вони готові були платити за це високу ціну. Як бачимо сьогодні, після рішення Синоду 2002 року, це розуміння Патріархального руху було виправдане історією. При цьому я не хочу ідеалізувати цей мирянський рух – напевно, як і кожен рух такої напруги, він не міг бути позбавлений ексцесів. Припускаю, що якась частина його активістів виходила за межі своїх повноважень. Ми знаємо з історії, що, скажімо, братський рух у XVII столітті так само виходив за рамки. Але це є велика школа для єрархії, яку, мені здається, не кожен єпископ усвідомлює як школу. Можливо, у свідомості єпископів закріплюється, що не можна допускати такої активності мирян, бо це шкодить Церкві. Так, це може зашкодити Церкві, але їй шкодить також пасивність єпископів, їхня неспроможність осягнути знаки часу і діяти відповідно до них. Якщо вони стають надмірно адміністраторами, не відчуваючи динаміку часу і його потреб, то породжують гостроту реакції. Отже, це типова ситуація динамічної рівноваги, це діалектичний зв’язок, з яким кожна сторона повинна рахуватися.
– Коли я вивчав історію Патріархального руху, то спостеріг тенденцію, що спочатку дії його учасників були більш емоційними і було більше власне «дій», ніж роздумів, а приблизно через 15 років в середовищі Руху почали замислюватися: а ким же ми фактично є? І так викристалізувалась концепція, що цей рух є також відгуком на ІІ Ватиканський собор, який закликав до активності мирян. Учасники бачили себе у тій великій активності Вселенської Церкви. Але так сталося, що коли Церква вийшла з підпілля, цей мирянський рух залишився «за бортом», став історією. Як Ви думаєте, це справді вже історія, а чи він може знайти якесь місце в сучасній ситуації?
– Мені подобається Ваш аналіз про зміну акцентів, бо схоже, що якраз у першій фазі цього руху були важливішими політичні аспекти, а у другій фазі прийшло усвідомлення його церковного значення. Так, цей рух відійшов історію, а відродитися він міг би знову, якби загорілися політичні дрова, якби хтось хлюпнув «політичного бензину». Скажімо, якби хтось із нелюбих нам лідерів почав говорити про недопустимість патріархату, що УГКЦ ніколи не матиме патріархату і тому подібне. Але, з іншого боку, цього я якраз би дуже не хотів, тому що це знову було б втіленням тої моделі, яка мене тривожить: моделі типової української реакції на проблеми. У нас є так: тривале, нудне непомічання проблеми, нереагування на проблему (точніше, ми її помічаємо, мотаємо на вус, але не хочемо реагувати – мовляв, «якось воно буде», «то ся зробить»), а потім, коли уже проблема «зашкалює», ми починаємо емоційно реагувати на неї, вибухати і проминаємо нормальний цивілізований рівень її вирішення. Проблема патріархату потребує твердого спокійного й цивілізованого дбання, активності в нормальному церковному руслі. У нас і зараз так виходить, що нам байдуже: є патріархат чи нема; добре було б, якби був, але я не буду цим займатися, бо не маю часу. А як тільки черговий раз ця проблема десь озвучується, одразу ми впадаємо в політичні емоції: «це все поляки, це все Ватикан, це все Москва». Хоч насправді це є наша проблема, бо ми маємо жити патріархальним життям. Ми маємо довести Ватикану таким життям, що після проголошення патріархату якість нашого церковного життя підвищилася.
– Пане Мирославе, Ви сказали, що треба жити «патріархальним життям». Патріархальний рух сьогодні ще існує, хоч має значно менший обсяг, і навіть існує Українське патріархальне товариство у Києві. Чи могла б ця організація долучитися до справи, щоб наша Церква жила оцим «патріархальним життям»? Чи можливе відродження Руху в такому напрямі?
– Я хотів би відразу поправити сказане мною, що Рух відійшов у минуле. Думаю, що він відійшов у минуле в діаспорі, але теперішнім він має стати в Україні. Я знаю і шаную всіх сучасних активістів цього Руху в діаспорі, але думаю, що все таки його імпульс має перейти в Україну. Це природно, і діаспорні активісти можуть прекрасно співпрацювати з Патріархальним товариством в Україні. І це Товариство повинне нормальною активністю церковного життя утверджувати наш патріархат. Це мають бути не мітинги протесту, а ініціативні кроки для того, щоб робити нашу церковну спільноту більш згуртованою. Не секрет, що у нас дуже багато мирян на парохіях – це чужі одне одному люди, які сходяться для того, щоб побути з Богом, але не бачать Бога у ближньму. Це велика проблема, і не тільки церковного життя: нам бракує солідарності і в нашому громадянському житті. Чому нема солідарності? Бо немає довіри одне до одного. А чому нема довіри? Тому, що ми не бачимо в ближньому Господа і забуваємо його наказ любити ближнього свого. Звідси йде багато наших суспільних хвороб. Якби патріархальний рух в Україні допомагав згуртувати людей, зчепити оті поки що розрізнені атоми в парохіяльному житті (а заодно воно діяло б і в суспільному житті), – це була б фантастична робота.
– Патріархальний рух мав і має свою дитину: журнал «Патріярхат». Ви були при тих ініціативах, коли відбулось перенесення видання журналу з діаспори в Україну. Для чого редакцію журналу переносили сюди? Яке тоді було бачення його майбутнього? Які надії покладали на нього?
– За цим рішенням, власне, й було відчуття, що момент руху переноситься сьогодні до України, і це просто було увиразнено в перенесенні журналу. Думаю, що багато хто з його активістів у діаспорі припускав, що якщо журнал мав би мінятися, то не надто сильно. Це природно, бо «Патріярхат» – дитя цих людей, для них він був найкращим. Зрештою, ми всі користали з нього, і йому завдячуємо багатьма ідеями, які циркулювали тоді в Україні. Щось міняти все ж треба було, бо в Україні діє дещо інша, ніж у діаспорі, церковна логіка; я вже не кажу про інші суспільні обставини. Але дуже важливо було, навіть змінюючи, діяти так, щоб не загубити цінне, щоб не нашкодити журналові, а вивести його на іншу дорогу і втримати на цій дорозі. Подібні перенесення не завжди кінчалися добре – я пригадую собі журнал «Сучасність» і, щиро кажучи, не знаю навіть, чи він зараз виходить. Тому дуже хотілося, щоб в Україні «Патріярхат» не занепав. Слава Богу, цього не сталося. Загалом не можна було мати якісь надмірно великі сподівання щодо нього, адже один журнал не може змінити загалом скептичне ставлення до релігії в суспільстві, травмованому тотальною аморальністю влади, яка задає в державі тон, зневажливий щодо будь-яких духовних цінностей. Як може бути популярним у такій ситуації релігійний дискурс? Тому я не очікував і не очікую сьогодні великих накладів чи революційного зростання зацікавленості журналом. Разом з тим, він сьогодні має свого читача, і я дуже вдячний усім, хто допоміг цьому кораблю втриматися на плаву і здобути своє нове обличчя.
– Мені як редакторові вже на самих початках довелося зіткнутись із неприйняттям журналу в певних колах нашої Церкви. Це ускладнювало і ускладнює роботу. Закиди бувають дуже різного ґатунку; один єпископ навіть радив змінити назву, оскільки журнал має за собою історію, яка, на його думку, була не надто вдалою. Різного роду претензії – це природна річ, але наскільки журнал повинен до них прислухатись?
– Я не чув аж таких докорів. Це міг сказати лише єпископ, для якого історія Патріархального руху – це історія чогось недозволеного, несанкціонованого. Дивлячись на неї іншими очима – не як адміністратор Церкви, а як рядовий її член, – я дуже високо оцінюю Патріархальний рух і дуже вдячний людям, які себе віддали цій справі. Я думав, що, говорячи про складнощі в роботі, Ви маєте на увазі докір, що журнал іноді піднімає теми, незручні для сучасних українських парохів. Я чув, що коли в «Патріярхаті» з’являлася стаття, читати яку не хотілося парохові, то він не поширював цей журнал, вважаючи, що той пхається не у свої сфери і тільки збиває з пантелику народ. А це вже наслідок іншої слабинки. Думаю, що для багатьох парохів Церква – це ті, хто є в стаді, і про тих людей вони повинні дбати, а коли хтось починає озвучувати певні теми, щоб привабити тих, хто не в стаді, той починає ніби збивати з пантелику тих, хто переконаний віруючий. На їхню думку, починається занадто багато вільнодумства, а ті люди що в стаді, цього не потребують. І тоді з’являється прагнення пароха оберегти своє стадо від надмірного вільнодумства. Я хотів би тут нагадати, що символом єпископського служіння є омофор та вівця, яка була тою сотою, котра загубилася, відбилася від стада. Тому мені подобається «Патріярхат» тим, що він усе-таки дає поживу не тільки для тих, хто вважає себе воцерковленим, а й для того допитливого, який позитивно ставиться до Церкви, але залишається збоку. Він може вступити в діалог із тими думками, що їх журнал висловлює. Мене особисто дуже цікавить оте задзеркалля, той спосіб думання поза Церквою, бо звідти йдуть виклики, які дуже важливі для Церкви, бо те, що багато людей є поза Церквою, – це відповідальність почасти самої Церкви, нас самих.
– І наостанок, як, на Вашу думку, журнал мав би виглядати у майбутньому? Які теми він би мав підносити, про що говорити?
– Тематика достатньо широка. Я думаю, що нам потрібен консенсус у Церкві щодо того, як саме виховувати людей у церковності. У нас, я так відчуваю, існує дуже потужна течія серед духовенства – вважати, що народ має занадто багато свободи. Вибрики дівчат із «Фемен» – це сигнал для багатьох священиків: «Розпустили людей! Треба їх дисциплінувати, поставити в рамки. Ніякої надмірної свободи». Озивається якась давня недовіра священика до свободи людини, прагнення підштовхнути її до до правильного життя. Є й течія критицизму щодо Церкви Західної, яка урівнюється в нашій Церкві з позицією Московського патріархату. Часом звучить така лексика, що неможливо вже відрізнити, чи то говорить греко-католик, а чи православний з Московського патріархату. Така собі агресивна нелюбов до Заходу, з якого, мовляв, походять усі біди. Я думаю, що це тривожні тенденції. По-перше, тому, що порядок не є рівнозначним «твердій руці». «Тверда рука» – це авторитаризм, диктатура, а порядок – це наслідок правильного правління, а не авторитаризм. Оце замішання в людських головах, яке проявляється в суспільно-політичному житті, має точне відображення в житті церковному. Це мене тривожить, бо я не вірю у благодатність обмеження свободи духа людського. Я вірю в те, що якщо його правильно сформувати (цей людський дух), тоді Божі закони записуються в людському серці й тоді нема суперечності між свободою людини і Божим законом. Я дуже боюся ситуацій квазібільшовицьких «железной рукой загоним человечество к счастью». Я дуже боюся ситуацій, коли на дух людини заради її щастя накладають рамки, і ти не смієш ці рамки переступити, бо тобі буде зле. Для духовного життя це небезпечно. Мені ближча людина, яка помиляється з власної волі, а потім переосмислює це і, виходячи з власного досвіду, міняє свій шлях. Оце – благодатна ситуація, а не накладання якихось шор, заборон. І журнал якраз мав би виховувати здорових духом, вільних християн.
Розмовляв Анатолій Бабинський
