Від 65% до 80% відсотків українських заробітчан декларують своє бажання колись повернутися додому. «Заручниками» їхнього повернення є рідні: близько 70% залишають вдома родину. Проте реально повертаються не більше 25%. Ці відсотки є доволі приблизними й часто залежать від оптимізму чи песимізму соціологів та дослідників. Тепер не спостерігається масового повернення додому, але й відчутного зростання кількості трудових мігрантів за кордоном теж немає. Протягом трьох останніх років на Захід виїхало близько 1,5 мільйона українців, усі вони «розчинилися» і значного приросту не було, а отже можна оптимістично припустити, що частина з них повернулася. Ці цифри і відсотки допомагають побачити цілісну картину, але важливо пам’ятати, що за ними стоять долі конкретних людей, їхні бажання, труднощі й права – право на краще життя десь там і право на повернення.
Право на повернення
В Україні ніколи не існувало закону, який би передбачав державну програму повернення емігрантів, навіть багатолітньої діаспори. Зате існує складний досвід повернення кримських татар: земельні спори, безробіття, культурна інтеграція, конфлікти. За 20 років з депортації повернулися близько 250 тисяч, ще 100 тисяч перебувають у країнах депортації, і хоча немає гучних конфліктів, час до часу з боку православних громад та деяких політиків лунають заклики припинити повернення, щоб зупинити «ісламську загрозу».
Ця аналогія більше важлива щодо цифр, аніж щодо змісту. За різними підрахунками, сьогодні є від п’яти до семи мільйонів українських мігрантів, що працюють за кордоном. Питання про трудових мігрантів ставлять громадські організації, Церква, засоби масової інформації, але ще досі не існує жодної програми на рівні держави, яка б брала до уваги це явище. Для держави вони – «мертві душі», відсоток неявки на чергових виборах: немає жодного визначеного правового статусу для мігранта, не те що програми щодо їх повернення, реінтеграції чи лобіювання та захисту інтересів у тих країнах, де вони перебувають. Є передвиборча риторика на кшталт «В Україні стане жити настільки добре, що всі заробітчани повернуться» (Юлія Тимошенко перед виборами 2007 року) й псевдопатріотична риторика відчаю «нація вимирає»та намагання податківців продумати, як оподатковувати заробітчанські гроші.
Про повернення не говорять. Проте істерія, яку підняли ЗМІ під час світової фінансової кризи 2008 року («заробітчани повернуться – і підніметься рівень безробіття, впадуть зарплати й виростуть ціни»), свідчить про те, що проблема повернення існує, і передовсім на рівні свідомості. Ця істерія дуже яскраво показала відчуженість трудових мігрантів від інших українців – вдома їх сприйняли як загрозу.
Повернення заробітчан потрібне Україні – це працездатні, активні та підприємливі люди, які готові та здатні до змін. За деякими дослідженнями, в Івано-Франківській області 70% малого та середнього бізнесу засновані трудовими мігрантами. Це реальні малі інвестиції у розвиток країни.
Заробітчани потрібні країнам, у яких вони перебувають. Мер одного північного італійського містечка одного разу заявив, що проблема догляду за літніми людьми в їхньому місті була повністю вирішена завдяки емігрантам з України.
Проте насамперед повернення необхідне для самих мігрантів та їхніх сімей. «Рішення про повернення – це рішення кожної людини і найважливіше, що необхідно враховувати – це збереження родини, щастя дітей та їх реалізація, – говорить голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів Григорій Селещук. – Зазвичай, залишають не маленьких дітей, а підлітків, яких наче не страшно лишити, а це породжує нові труднощі та соціальні проблеми, адже підліткам потрібні батьки». Але що чекає на заробітчан після повернення?
З щитом або на щиті?
У своєму дослідженні Оксана Іванкова-Стецюк, радник Комісії УГКЦ у справах мігрантів, виділяє дві категорії повертанців – місіонери та розчаровані. Перші їхали з конкретною ціллю-місією – зібрати гроші на квартиру, навчання дитини, ремонт – місія виконана, й вони повертаються. У розчарованих щось не склалося: ностальгія, відчуженість, брак постійної роботи, а тому повертаються з надією спробувати знову вдома.
Але вдома на них чекають дуже схожі проблеми. Поки їх не було, життя пішло далі, й у цьому новому житті своє місце їм потрібно віднайти. Цей брак самоідентичності часто прихову‑ ється під невдоволенням побутом, невлаштованістю, беззаконням, брудом чи поганими дорогами. «Люди їхали по гроші й подовжують хотіти заробляти гроші, але насправді їхні проблеми аж ніяк не матеріальні. Найважливіше – це непотрібність, радше психологічна, ніж економічна. Адже їхні родини навчилися жити без них, їхнє місце в сім’ї втрачене», – каже Григорій Селещук.
Трудові емігранти «випадають» з життя в Україні, тому переживають «шок повернення», який дуже добре описує психолог доктор Андрій Суліван. Це відчуття відчуженості, інакшості, які він називає терміном «прихований мігрант»: після повернення людина не може увійти у звичне русло. Саме через те частина через кілька місяців повертається. Тому важливою є реінтеграція, яка повинна містити юридичну, психологічну та матеріальну допомогу, але найважливіше навчити побачити своє життя вдома, відчути свою потрібність.
Велику роль відіграють громадські організації і Церква, яка є провідником в еміграції – «можливість віднайти дім» – та може стати реінтеграційним чинником. Благословляючи пам’ятник заробітчанам, Блаженніший Любомир (Гузар) не стверджував статус-кво, а говорив про мережу порадень для мігрантів та їхніх родин. «Хтось повертається після трьох, хтось після п’яти, а хтось і після восьми років. Ці порадні будуть покликані допомагати людям під різними оглядами: економічним, психологічним, родинним», – зазначає Патріарх.
PS. Матеріал був продуманий і майже готовий, але не покидало відчуття, що не можу поставити крапки, бо чогось далі не розумію. Крапку поставив випадковий автобус Київ-Мадрид на Стрийському автовокзалі у Львові, де двоє дітей підлітків зустрічали маму, напевно, на канікули, напевно, з Іспанії, можливо, зі заробітків. Сльози, обійми. «Абсолютні цифри баналізують. Важливо говорити не про загальні соціальні схеми, а про долю й досвід кожної окремої людини», – зазначає Григорій Селещук. Розповідь про діяльність Комісії складається з кейсів – доль конкретних людей, яких знають на ім’я та допомагають. Можливо, у відсотках, з яких ми почали, це буде мізерна цифра, але вона важлива як приклад та надія.
Вахтанг Кіпіані, журналіст, шеф-редактор проекту “Великі українці”
Я вважаю, що в Україні ще не відбулася загальнонаціональна дискусія щодо місця мігрантів у нашому суспільстві. А вона вкрай потрібна! Адже, за словами експертів, яким немає підстав не довіряти, – Еллі Лібановій, скажімо, українська економіка і пенсійна система не витягнуть потреб населення, яке старіє. Потрібні молоді робочі руки, особливо в промисловості та аграрному секторі. Українці не йдуть на важкі й брудні роботи, а якщо й погоджуються будувати дороги та будинки – то, радше, в Португалії чи Чехії. Бо там більше платять.
Наша четверта хвиля еміграції не повернеться, більше того – значна частина молоді сидить на валізах, чекаючи нагоди виїхати. Отже, нам потрібні руки й мізки мігрантів.
Питання тільки, що ми можемо отримати кращих шляхом політики прийому й відбору, а можемо, якщо пустимо «на самотёк», – тих, хто сам добереться до України дорогою на Захід, а потім з якоїсь причини пригальмує в наших палестинах. Найголовніша проблема мігрантів – те, що Україна – ні влада, ні суспільство – ще не вирішила, що з ними робити. І не видно, коли ця проблема почне хоча б проговорюватись. Поки про це кричать тільки крайньо праві – а це вже знак біди.
о. Давид Назар (ТІ) керівник «Єзуїтської релігійної служби для біженців» в Україні
Всі ми знаємо, що мільйони вимушених мігрантів і біженців утікають від переслідувань, збройних конфліктів, бідності та природних катаклізмів у себе на батьківщині, де вони більше не можуть знайти безпеки та захисту. Щороку десятки тисяч осіб потрапляють до Європи, де шукають допомоги та притулку.
На мою думку, головна проблема мігрантів – це життя без родини та далеко від батьківщини.
Звичайно, проблематичними є такі питання, як незнання мови, пошук роботи, соціальний і правовий захист.
Нам необхідно усвідомити ті труднощі, з якими стикаються мігранти, біженці та шукачі притулку, й докласти усіх зусиль у служінні, супроводі та захисті їхніх прав. Треба створити різні спеціалізовані кабінети, які надаватимуть соціальну, юридичну, медичну підтримку, допомогу в працевлаштуванні та акредитації документів про освіту, зокрема дипломів про вищу освіту, що дуже актуально для мігрантів з України, оскільки значна частина їх закінчила виші. Крім безпосередньої праці з мігрантами, варто проводити просвітницьку роботу серед населення на тему міграції.
Вважаю, що важливою є також душпастирська роль Церкви. Не варто забувати, що в Святому Письмі є слова про ставлення до біженців: «Бо Я голодував був – і ви нагодували Мене, прагнув – і ви напоїли Мене, мандрівником Я був – і Мене прийняли ви…» (Мт. 25).
