І
Українська преса на чужині повідомила про нові шкільні розпорядки в Українській ССР, які в школах з українською мовою навчання висувають навчання російської мови на перший плян. Хоча нові пляни й розпорядки совєтської шкільної влади ще далекі від тотальної русифікації українського шкільництва, як їх окреслюють деякі наші газети, то все ж таки немає найменшого сумніву, що вони є дальшим поглибленням русифікації українського шкільництва, яке ведеться послідовно з часу заведення нового шкільного закону в 1958/59 шкільному році. Незважаючи на великий спротив проти цього закону, що навіть проявлявся у численних листах на сторінках совєтських газет і журналів, Хрущов перепер, щоб цей закон почав таки обов’язувати. Згідно з цим законом, батьки шкільних дітей отримали право вибирати мову навчання для своїх дітей і, тим самим, вирішувати до яких шкіл, з українською чи російською мовою навчання, їхні діти мають ходити. Очевидно, ця постанова закону, на око, нібито, логічна й демократична, була єхидним підступом: Москва добре знала, що в силу існуючих умов, чимало українських батьків вибере для своїх дітей школу з… російською мовою навчання.
І так воно дійсно було. У Галичині, наприклад, після війни, совєтська влада потворила була в більших містечках середні школи з українською й російською мовами навчання, чого, наприклад, не було в містечках в суто українських областях, де українське населення перевищувало 90% всього населення (за переписом з 1959 року: Вінницька — 91.4%, Хмельницька — 90.2%, Черкаська — 94%, Чернігівська — 94.5%, Полтавська — 93.4%). У галицьких областях, після виїзду поляків на захід, галицькі області нараховували від 86.4% (Львівська) до 94.9% (Тернопільська), українського населення, але в усіх більших містечках були організовані теж школи з російською мовою навчання, без огляду на кількість дітей. До середніх шкіл з російською мовою навчання приймали дітей совєтських новоприбулих урядовців і тільки вийнятково дітей місцевих активістів, а до середніх шкіл з українською мовою навчання тільки місцевих дітей. У школах з російською мовою навчання, новоприбулі діти без різниці національности, мали себе зберегти від українського буржуазно-націоналістичного впливу з боку місцевих дітей. І так, наприклад, у Товмачі, в шкільному році 1948/1949 були дві середні школи: «Перша» з російською мовою навчання для приблизно 140 дітей і «друга», з українською мовою навчання, для приблизно 1,200 місцевих дітей. Очевидно, «перша» школа була на упривілейованому становищі.
Тепер, у «Тлумачі», як Товмач називають тепер, існує середня школа-інтернат з російською мовою навчання й середня школа з українською мовою навчання. У школі — інтернаті чимало українських дітей, батьки яких «зрозуміли» перевагу такої школи, над українською, з якої, при майже повній русифікації високих шкіл, шлях хіба один — до колгоспу. Подібно справа представляється також в інших містечках Галичини й Волині, а теж на суто українських центральних і східніх областях України, де шкіл з російською мовою навчання не було від 1917 року.
Очевидно, коли щораз то нові українські батьки зголошували владі (за що вона їх завжди хвалила), що вони вибирають школу з російською мовою навчання для своїх дітей, то кількість шкіл з українською мовою навчання постійно зменшувалася, а кількість шкіл з російською мовою навчання постійно зростала. Перед заведенням нового шкільного закону 1958-1959 шкільного року, кількість загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання становила 82% усіх шкіл, що підлягали міністерству освіти УССР, тепер, до речі, неіснуючому. Скільки їх залишилося тепер — навіть не питайтеся. Це державна таємниця. Редукція шкіл з українською мовою навчання охопила, насамперед міста, головно з населенням більших, ніж 50,000 (таких міст тепер в УССР біля сотні), а теж у суцільних міських районах з перевагою російського населення, напр. у Донбасі. У Донецьку, з його тепер майже мільйоновим населенням, в якому живе понад 180,000 українців з українською рідною мовою (у тому до 30,000 галичан), на 215 середніх шкіл міста немає ні однієї школи з українською мовою навчання. Кажуть, що десь на передмістях існують ще початкові школи з українською мовою навчання, але й цим школам загрожує природна смерть від нових плянів посилення й поширення навчання російської мови в школах з українською мовою викладання.
Цікавіше, що в усій цій наполегливій русифікації українського шкільництва, національно свідомі кола в Україні приписують американським впливам рішення Хрущова, щоб у СССР почати наполегливу русифікацію неросійських національностей у СССР. З 1957 року, кожного року, або щонайменше раз на два роки, відбуваються спільні конференції американських і совєтських науковців, економістів, політичних діячів, видатних діячів культури, щоб взаємно нараджуватися в справах миру. Першу таку конференцію скликав був, у своєму маєтку Поґвош у Канаді, американський міліярдер-радянофіл, Сайрус Ітон. З цього часу таких конференцій було понад 12 і їх популярно називають «Поґвош» конференціями, від назви цієї місцовости, де вона вперше відбулася.
У цих конференціях, часто брали участь державний секретар ЗСА, Генрі Кіссінджер, а теж його високий урядовець Гельмут Зоннефельдт, що, пізніше, прославився своїм попередженням американських дипломатів, щоб вони не підтримували визвольних рухів у совєтських сателітних державах, бо це грозить (атомовою) війною. У першій конференції у Поґвош, серед совєтських делегатів, був Віталій Шелест, син Петра Шелеста, совєтського «ґавляйтера» України, тоді директор Інституту мікрофізики у Києві. Віталій Шелест часто бував у ЗСА, де брав участь в різних конференціях, і про нього залишився серед американців спогад, як про ввічливого й елегантного джентельмена з доброю англійською мовою й пристойними товариськими манерами. Очевидно, з кінцем політичної кар’єри батька, закінчилася теж наукова кар’єра сина. Але, в колах київської української інтелігенції вперто твердять, що після повороту з першої конференції в Поґвоші, Віталій Шелест мав розповідати, як американські делеґати мали переконувати своїх совєтських партнерів, щоб скоріше взятися за повну русифікацію «нижчих пород» (такий термін мали вжити американці), щоб вони своїми націоналістичними претенсіями не ускладнили справу миру. У Києві не дуже вірили твердженням Віті Шелеста і дехто клав їх на карб його антиамериканської пропаганди, але нам, що живемо тут, відомі різні утопійні всесвітянські пляни, загальна ворожнеча до націоналістичних рухів і, врешті, інструкції Зоннефельда американським дипломатам, що дуже йшли по лінії революцій молодого Шелеста. Що американці визнають політику комплетного дезінтересмач у справі совєтських «майнорітіс» (вони не є меншинами, бо творять більшість на своїх територіях), про це теж загально відомо.
Звичайно, ми далекі від твердження, що совєтська русифікаційна політика відбувається на замовлення Вашінґтону. У СССР «хватіт» різних темних русотяпів і їх позичати від американців ніхто не потребує. Нові шкільні розпорядки про посилення й поширення навчання російської мови не мають ще на меті тотальної русифікації українського шкільництва, як про це з острахом пишуть деякі наші газети, але вони хочуть хитро й підступно позбавити українців їх рідної мови. Позбавлення рідної мови не є ще тотальною русифікацією, ні взагалі денаціоналізацією, про що нам могли б переконливо сказати позбавлені своїх рідних мов ірляндці чи гіндуси. Але кроком у напрямі такої тотальної русифікації вони таки є. Режим прийшов до переконання, що зменшення кількости шкіл з українською мовою навчання ще мало причинився до перетворення українців в один «совєтський народ» (з російською мовою) і тому хоче завести навчання російської мови вже до першої кляси шкіл з українською мовою навчання, що противиться всяким педагогічним вимогам. Уявіть собі дітлахів першої кляси, що досі в першій клясі мали 16 годин тижнево навчання української мови на всіх 24 години тижнево. Тепер цих 16, або 18, або навіть 20 годин вживатимуть на вивчення двох мов, що, якоюсь мірою подібні до себе, мають одну й ту ж абетку, окремі слова з одної мови дуже легко присвоюються другою. Результат: замість основ своєї рідної мови; діти навчаються суржика. Але при поширеному й поглибленому навчанню російської мови в дальших клясах, при навчанню російської мови як іноземної в двох групах, при застосуванні всіх тих методичних вказівок, якими багаті нові розпорядки, українська дитина виправить набутий в першій клясі суржик на правильну російську мову, але ледве чи це дасться провести в навчанні української мови. Таким чином, випускник школи знатиме літературну російську мову й український суржик. Русифікатори рахують на те, що у виборі між літературною російською мовою, а «рідним» українським суржиком, випускник вибере російську літературну мову, тим більше, що вона нестиме йому різні особисті користі й привілеї. Таким чином, українська мова зникне з лиця землі й русифікатори сядуть на лаврах. Піррова перемога? Ні, ще гірше. Якщо ви маєте машинку, на якій можна швидко переводити складніші обчислення і якщо знаєте основи статистичної математики, вам цілком легко обчислити, який буде стан, наприклад, 2000 року. Тільки не дуріть себе! Обрахуйте точно приріст населення й врахуйте москалям усі успіхи, що вони досі мали з русифікаційної політики. Додайте їм ще успіхи, що їх матимуть зі свого найновішого пляну, вживаючи рахунки правдоподібности з докладністю до шостого місця по крапці і з врахуванням усіх несподіванок на нашу некористь. Що з цього вийде? Вийде таке, що СССР матиме в 2000 році до 370 мільйонів населення, але тільки до 170 мільйонів «москалів». «Нацмени» будуть в більшості. Серед «нацменів» буде ще до 50 мільйонів українців, які подадуть свою мову як українську. Виходить отже, що вся ця русифікаційна політика здалась московським вождям «до бані». На щастя, вони не вживають обчислювальних машинок для обрахування своїх утопійних плянів і це добре. Вони бо дуже причиняються своєю русифікаційною політикою в Україні до росту… українського націоналізму. Ще Ленін писав, що «кричуща суспільна несправедливість, приниження гідности людини» є найкращим революціонізуючим засобом, бо «вони звільняють людину від пут дійсности й обумовляють свободу дії». Власне такою кричущою несправедливістю і приниженням гідности людини є кожна денаціоналізація. Звичайно вона зміняє людину у ворога того, хто денаціоналізує.
У наведеному рахунку є тільки одна помилка. Ми прийняли заздалегідь, що СССР існуватиме ще в 2000 році. На жаль для нього, інший математичний рахунок показує, що він у 2000 році вже існувати не буде. Це вже можна вирахувати за допомогою інтегральних рівнань, які зв’язують функцію (величину, яка змінюється) з інтегралами. Але для цього вже потрібний комп’ютер. Хто його не має, то для нього вистачить об’єктивна аналіза совєтської дійсности й змін у ній, з напряму яких можна відчитати майбутнє.
II
Еміграційні газети, налякані новими совєтськими шкільними розпорядками, закликають нас до протестних кампаній проти нової «тотальної» русифікації і, взагалі, до викривання русифікаційної політики совєтського режиму. Мені здається, що нашою найкращою відповіддю на совєтські забаганки знищити український народ, будуть наші заходи проти всіх цих сил, що намагаються також нас знищити за океаном. Нам теж загрожує денаціоналізація й реалізуються різні пляни, щоб нам відібрати нашу рідну мову. І це є конкретна загроза, що існує в різних країнах нашого поселення і не тільки загроза, але й сумна дійсність, коли йдеться про нашу молодь, що прибула до нових країн поселення малими дітьми, або вже в цих країнах народилась. Ми знаємо, що тут ми понесли великі втрати, але біда наша в тому, що ми самі не знаємо, які. І біда наша в тому, що ми не робимо майже ніяких заходів, щоб цей сумний стан направити, хоч немає найменшого сумніву, що його направити можна.
Щоб робити які-небудь пляни для направи цього сумного стану, треба цей стан пізнати. Недавно колишній артилерійський старшина УГА, інж. Омелян Михайло Тишовницький подав за Папським річником з 1978 року кількість охрещених у цьому році в українських католицьких церквах. Ці цифри жахливі за своєю вимогою! Виявляється, що за вийнятком Бразілії, українські католики майже не хрестять своїх дітей в українських католицьких церквах. Інж. Омелян Михайло Тишовницький, який уже роки цілі бореться проти мішаних подруж, їм власне приписує ці сумні цифри кількости охрещених. Але вдаряє ще інша цифра в його таблицях. Чому тепер, у ЗСА тільки 267,120 українських католиків, коли їх в часі приїзду першого українського католицького єпископа в ЗСА, Кир Сотера Ортинського було понад 700.000. Навіть, якщо ми відрахуємо т.зв. карпатських русинів, які за єпископа Кир Сотера Ортинського належали до нашої Церкви, виявляється, що ми втратили сотні тисяч душ і весь їх природний приріст за більше, ніж 70 років!
І знов же насувається питання: Якою мовою говорить тепер оцих 267,120 українських католиків у ЗСА? Якщо орієнтуватися по кількости з одного боку англійських, а з другого боку українських чи церковно-слов’янських Богослужень у наших церквах, то виглядає, що українських католиків, з українською мовою, є меншість, може 100,000. Де ж вони всі поділися? Адже ж самих т.зв. «нових емігрантів» — Українців-католиків прибуло до ЗСА в післявоєнних роках найменше 50.000.
Питання дуже кропітке, якою мовою говорять їхні діти? Якщо взяти різні пересічні цифри, відомі нам і з їх допомогою вирахувати загально-американські пересічні цифри, то виявляється, що добре знають українську мову около 15% дітей, але між собою говорять по українськи тільки 3%, з них більше на Заході, менше на Сході. Цікаво, що чим більше мала місцевість і менше українців у ній, тим краща українська мова в дітей свідомих українських батьків. З цього випливає, що на денаціоналізацію українських дітей впливає теж українське оточення.
Около 25% українських дітей зовсім не знають української мови, около 30% знають її слабо й около 30% посередньо. Але тільки 8% вільно читає по українськи, при чому майже ніхто з них ніколи не заглядає до української книжки чи газети. Заінтересування українськими справами в дітей нових емігрантів, назагал, мале і з них мало хто цікавиться таким добре редагованим українським журналом, в англійській мові як «Форум». Ним далеко більше цікавляться діти т.зв. «старих емігрантів».
Це відома істина, що діти другої ґенерації швидше денаціоналізуються, ніж діти третьої ґенерації. В дітей третьої ґенерації є виразна тенденція пізнавати своє походження, що за собою несе заінтересування своєю «етнічністю» та рідною мовою.
Продовження у наступному числі
