24 червня під час розмови із польськими журналістами, митрополит Волоколамський Іларіон, голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату вкотре висловився на тему православно–греко-католицьких стосунків в Україні. Зокрема він зазначив: «Нажаль, все що ми мали в Західній Україні на рубежі 80-90-х років. І те, що могло б стати відновленням історичної справедливості, обернулось новою історичною несправедливістю. В 1946 року греко-католицька церква була заборонена тоталітарним режимом – це було насиллям над совістю людей. І деякі з них потрапили в сталінські застінки. Це була одна з багатьох історичних несправедливостей, один з багатьох злочинів сталінського режиму. Але не можна виправляти одну історичну несправедливість, створюючи нову. Не можна було на рубежі 80-х и 90-х років насильницьким способом відновлювати ситуацію до 1946 року. Повинен був відбутись більш цивілізований, грамотний и дружелюбний процес передачі храмів». Редакція нашого часопису звернулась із проханням прокоментувати ці слова до представників обох Церков: РПЦ та УГКЦ.
Микола Крокош, доктор богослов’я УГКЦ
Вислови Митрополита без перебільшення можна назвати переломними для взаємин між РПЦ і УГКЦ. Якщо ще не так давно РПЦ святкувала роковини Львівського собору чи деякі з її владик навіть богохульно називали його «волею Божою», то тепер оцінка повоєнних подій обернулася на 180°. Фактично РПЦ устами Іларіона визнала незаконність цього собору і цим зробила максимум можливого. Адже не можна очікувати від РПЦ як Православної Церкви ще й засудження самих діянь псевдособору, тобто повернення греко-католиків до Православ’я.
«Міністр закордонних справ» РПЦ також фактично визнав законним і справедливим повернення храмів УГКЦ, навіть якщо й був засуджений спосіб, у який воно інколи відбувалося. Натомість Іларіон не мав би нічого проти «більш цивілізованого, грамотного і дружнього процесу передачі храмів». Отже, РПЦ почала відмовлятися від повторювання заяложеного міфу про «розгром трьох західноукраїнських єпархій РПЦ уніатами» після виходу УГКЦ з підпілля.
Митрофорний протопресвітер Михайло Димид, доктор канонічного права, викладач еклезіології УКУ
Греко-католики можуть не мати чітко вираженої ідентичності, чи їхня ієрархічна структура може бути оформлена в рамках Римського Патріархату, однак це не відбирає в них того, що вони – єдині прямі спадкоємці Київської митрополії, і що вони є православними у вірі й католиками у любові, а також, що в них перебуває Христова Церква в повноті. Про це яскраво свідчить досвід РПЦ, яка 1946 р. прийняла від комуністичної влади три єпархії УГКЦ в Галичині, а згодом і на Закарпатті, в Румунії, Угорщині та Чехословаччині, не вимагаючи ніяких змін ортопраксії, крім самого юрисдикційного підпорядкування. Підданство Київської митрополії Римському Патріархатові не було і не може трактуватися зрадою православної віри, бо не від цього залежить православна віра.
Що ж до втраченої можливості «відновлення історичної справедливості» наприкінці 80-х років, пригадаю, що тоді господарем в Галичині була РПЦ, і вона дійсно не змогла зрозуміти, що прийшов час правдомовності й віддавання церковних будівель, які вона зайняла неканонічно, не будучи їхнім будівничим, ані спадкоємцем. Це і є перша причина конфліктів. Церкви – як люди, і для них приходить час навернення. Я радий, що Архієпископ Іларіон висвітлив християнську точку зору щодо греко-католиків і що, можливо, це стане й офіційним поглядом Христової Церкви, яка перебуває в РПЦ, однак, мені цього не досить. Я ще сумую через брак християнської простоти й радикалізму у висловлюваннях Архієрея, які на мою думку, мали б проявитися у визнанні причетності РПЦ до ліквідації УГКЦ в 1946 р. Оскільки про активну співучасть РПЦ в знищенні УГКЦ свідчать автентичні історичні документи, нині всім відомі, вважаю, що для РПЦ тепер не тільки найвищий час, а й має бути справою честі визнати свої помилки, що і буде конкретним свідченням вірогідності її намірів відносно інших Церков у так званому екуменічному русі. Поки що цього немає. Так що потрібен ще час для РПЦ, щоб вона все ж усвідомила собі свою грішність, покаялася перед Господом і попросила вибачення в своїх «зненавиджених» братів… Тоді вона насправді зможе багато зробити як серед православної повноти, так і на вселенському рівні для самоосвячення і свідчення Христової любові в сучасному світі, в тому числі й в Україні.
Протоієрей Орест Фредина, протосинкел Львівської Архієпархії УГКЦ.
З тексту запитання про відновлення справедливості й отриманої відповіді прослідковується одна цікава деталь: відповідальність за скоєні злочини у 1946 і подальших роках покладається суто на сталінський тоталітарний режим. Відповідь у такій площині неначе дає можливість РПЦ на об’єктивний аналіз. Однак історичні факти, документи й матеріали того часу свідчать про інше. РПЦ не лише заплющувала очі на те, як нищать, розпинають братній християнський народ, а й брала якнайактивнішу участь у реалізації планів НКВС та безбожницької держави. Саме така незавидна роль (прислужників і співпрацівників), принаймні у совісті, не давала права представникам РПЦ ставити питання про справедливість швидше від публічного покаяння.
Щодо несправедливості у 1946 році, то тисячі священиків і вірних, сміливо опираючись безбожному режимові, віддали своє життя за вірність Христовій Церкві.
Щодо «несправедливості» у 80-90-х роках, слід визнати, що свою роль відіграли, жорсткі слова, суперечки, подекуди навіть стусани, але тут не шукали для когось кривди, не вивозили за релігійні переконання в концтабори. Гадаю, щоб об’єктивним було б поставити ці дві «несправедливості» – 1946 і 80-90-х років – на терези, і тоді стане зрозуміло, що до тих, хто винен у такій великій кривді, мій народ поставився справді великодушно й по-Божому. Я пишаюся моїм народом, який не піддався спокусі відплати й помсти. Сьогодні РПЦ має право вільно визнавати свою віру.
Щодо храмових будівель, які несправедливо були загарбані у часи панування більшовицької орди, то представники РПЦ мали б подякувати за можливість користування, великодушно повернути несправедливо набуте й так створити можливість для цивілізованого процесу співжиття й діалогу в Правді.
Юрій Чорноморець, релігієзнавець, кандидат філософських наук, УПЦ (МП)
Позиція, висловлена Митрополитом Іларіоном Алфеевим, заслуговує на схвальну оцінку. Фактично, голова ОВЦС МП пропонує при ставленні до греко-католиків виявити заповідану Спасителем любов. Оскільки греко-католики вже існують і мають власну ідентичність, іншу, ніж православна, то вони заслуговують не на заклики «повернутися» чи навіть «приповзти» (які звучали від православного журналіста із МП Василя Анісімова). Греко-католиків не знищила радянська машина із її КГБ. Очевидно, що навіть якщо Україна стане тоталітарною державою, знищення УГКЦ неможливе. Як кого Митрополит Іларіон згоден визнати греко-католиків? Як католиків східного обряду. Така позиція є реалістичною. Адже стати православними в єдності з Римом поки що греко-католикам не вдалося. Католицизм в їхній ідентичності на сьогодні є тією закваскою, яка робить католицьким все тісто. І це добре, бо дає змогу УГКЦ бути християнською універсальною Церквою по суті, зберігаючи національну форму. Православні Церкви в Україні ще мають пройти великий шлях, щоб їх православний універсальний зміст та українська національна форма стали очевидними, виринувши з-під руїн партійності та політич‑ ності. МП могла б підштовхнути православних України до формування такої автокефальної Церкви, союзницької до МП. При поверненні всієї Церкви до єдності першого тисячоліття, УГКЦ могла б дійсно стати православною за власною ідентичністю та приєднатися до помісної Православної Церкви. Сьогодні утопічний проект єдності з Римом та православ’ям одночасно може стати реальністю, бо Православ’я та Рим – на шляху до такої єдності.
Архієпископ Львівський і Галицький Августин, УПЦ (МП)
У принципі, з оцінкою православно-уніатських взаємин, яку дав Високопреосвященніший Митрополит Волоколамський Іларіон, згоден. Однак, хотілось би звернути увагу на один момент. Не можна говорити, що в 1946 році всіх галичан примусово зробили православними. Велика кількість із них свідомо прагнула повернутись до віри своїх батьків, і про те, що це було так, свідчать дані сучасної статистики. В пострадянський час трохи більше ніж половина галичан повернулися в греко-католицтво, а інша частина продовжує вважати себе православною. Нам нема куди подітися від того. Тому православні й греко-католики на Західній Україні повинні співіснувати на рівних і шукати шляхи для мирного співжиття.
