Чи в наших храмах повинна звучати тільки українська мова на Літургії та проповіді? Чи ми мусимо приймати до себе неукраїнців? Наші храми повинні насамперед бути для нащадків першої та другої хвилі еміграції, післявоєнних біженців та їхніх нащадків, чи й для радянських і пострадянських іммігрантів, з їх різноманітними, а іноді й суперечливими потребами та вподобаннями?
Ці питання було обговорено в рамках круглого столу «Між етноцентризмом та асиміляцією: Східні Церкви в Північній Америці», який відбувся 1 травня 2010 року в Українському музеї в Нью-Йорку, під патронатом Українського Патріархального товариства у США. В ньому взяли участь близько 50 осіб, в тому числі три експерти з різних аспектів української релігійної та етнічної ідентичності: о. Іван Kaщак, декан Коледжу святого Василія Великого, о. Петро Ґаладза, професор літургіки у Інституті східнохристиянських досліджень імені Митрополита Андрея Шептицького та історик д-р Любомир Гайда, заступник директора Українського науково-дослідного інституту Гарвардського університету, автор численних статей на політичні, соціальні, культурні та історичні теми.
До 60-х років багато вчених вважало, що різні етнічні групи асимілюються в американське суспільство, а релігія втратить свій вплив на них. Проте у 1970-х і 1980-х роках, було визнано, що Сполучені Штати Америки є не «плавильним котлом», а радше мозаїкою різних етнічних груп. Водночас науковці почали розуміти, що релігія продовжуватиме відігравати важливу роль у національних і міжнародних стосунках. Взаємозв’язок етнічної приналежності та релігії розглядається як такий, що має складний і мінливий характер; Тімоті Сміт порівнював їх із калейдоскопом (Timothy L. Smith, «Religion and Ethnicity in America,» American Historical Review vol. 83, pt. 2 (1978): 1155-85). Проте за останні три десятиліття європейські мігранти значною мірою асимілювались, а традиційні Церкви втратили певну кількість вірних та свій вплив. Разом з тим американський релігійний ландшафт був значною мірою видозмінений завдяки припливу іспаномовних іммігрантів, а також зростанню євангельських і харизматичних релігійних рухів.
Які ж перспективи в цій ситуації для Східних Церков – Православної та Католицької візантійського, а також інших обрядів Сходу, особливо з погляду протилежних тенденцій етноцентризму та асиміляції? Чи, можливо, це справді насамперед проблема суспільства, а не Церкви? Саме над питаннями церковного, літургійного, історичного та соціологічного аспектів цих явищ і зосередились у своїх виступах експерти.
Перед початком круглого столу було зачитано послання від єпископа Стемфордського Павла (Хомницького). Спираючись на свій досвід роботи в Канаді та Великобританії, владика Павло висловив декілька думок стосовно теми зустрічі.
Зокрема, він зазначив, що у Західній Канаді дехто вбачає причину асиміляції у втраті Церквою своєї візантійської та української ідентичності, а інші кажуть, що, стаючи все менше «іншою» Церквою в цьому середовищі, вона стала менш чужою і таким чином зберегла свою привабливість. У Великобританії дехто вважає, що зусилля задля збереження Церкви як суто українського анклаву прирікають її на повільну смерть, інші натомість вважають, що суворе збереження української ідентичності зміцнювало її зв’язок із матір’ю-Церквою в Україні й цим допомогло їй під час відродження та розвитку.
Підсумовуючи свій лист, єпископ Павло наголосив, що в цих питаннях необхідно шукати золоту середину в кожному окремому випадку: «Унікальність нашої Церкви повинна бути збережена, але без закритості й ексклюзивізму».
Думки експертів
О. Іван Кащак розпочав круглий стіл, поділившись із присутніми такими спостереженнями: якщо Латинська (Римо-Католицька) Церква є наднаціональною, то такою є й українська Церква. І якщо це ще не відображено чітко в канонічному праві, згодом канонічне право повинне це надолужити. Біблійний заклик «ідіть і навчіть всі народи» стосується української Церкви тією самою мірою, що й Латинської, надаючи діаспорі особливу роль у розвитку місійності її Церкви. Що стосується асиміляції, о. Кащак вказав, що тут немає нічого нового: адже на самому початку християнство теж асимілювалось у греко-римську культуру.
Він також зазначив, що Українську Греко-Католицьку Церкву часто порівнюють з Латинською Церквою. Однак таке порівняння навряд чи є справедливим. Більше ніж чотири століття минуло з часу створення першої римо-католицької парафії в штаті Флорида, тоді як перша українська парафія у Сполучених Штатах була заснована тільки 125 років тому. Римо-Католицькій Церкві в Америці довелося пройти те, що історик Артур Шлезінгер-молодший назвав «найглибшим упередженям в історії Америки» («America’s deepest biases» – цим терміном історик охарактеризував антикатолицькі настрої в США – ред.), в українських католиків такі перешкоди ще попереду.
Отець Петро Ґаладза в своєму виступі зосередився на аналізі феномену етноцентризму, а саме: чи існують богословські основи цього явища в Церкві? Яким повинне бути ставлення до людей, які за походженням не є українцями? «Церква не була створена лише для однієї етнічної групи. Ми повинні більше звернути увагу не так на етнічну асиміляцю, як радше на духовну, тобто перехід в інший обряд, що є результатом слабкого розуміння нашої власної традиції як духовенством, так і мирянами», – сказав о. Петро.
Погоджуючись із отцем Іваном Кащаком, що Церква може бути одночасно універсальною і українською, о. Ґаладза підкреслив, що її культурна складова належить до традиції «місцевої» («помісної») – тобто «sui juris» або автономної Церкви, а не до окремої етнічної групи. Характеристиками такої Церкви також є власне богослов’я, літургійна традиція, канонічне право і духовність. Отець Петро виступив із осудом релігійної «шароварщини» – коли етнічний фольклор замінює духовність. Наприклад, коли діти в пасхальну неділю беруть участь у святкових забавах, не бувши перед тим на Літургії.
Він також підкреслив, що мова, як і етнічне походження, часом стає ідолом. В результаті деякі наші парафіяни, розчарувавшись через відсутність духовної поживи в нашій Церкві, перейшли на латинський обряд, тоді як неукраїнців, які тягнуться до нашої Церкви, не завжди приймають як рівних.
Д-р Любомир Гайда у своєму виступі звернувся до соціологічного дослідження професора Хосе Казанови, який був запрошений, але не зміг бути присутнім через попередню згоду виступити в університеті Геттінгена. З історичної перспективи стосунки між релігійною та етнічною належністю постали вже в апос‑ тольські часи, погодився із о. Кащаком доктор Любомир Гайда. Церква була покликана мати універсальний характер, незважаючи на етнічну приналежність. Одна із проблем однак постала набагато пізніше, в Речі Посполитій, коли латинський обряд пов‘язувався з польською національністю, а русинська ідентичність була прив’язана до православ’я. А в Польщі ХХ століття українці були ідентифіковані з Греко-Католицькою Церквою.
Однак сьогодні, з відродженням УГКЦ в незалежній Україні, Церква вже більше не потребує функціонувати як сурогат держави. Саме це, на думку д-ра Гайди, відкриває шлях для інновацій. У сучасній Україні етнічний націоналізм замінив громадянський націоналізм, який ставиться до громадян інших наці‑ ональностей, як до рівних. Разом з тим національна ідентичність була відірвана від конкретної території. Українська Церква існує в таких країнах, як Бразилія, Франція і Казахстан. Що об’єднує вірних у цих різних країнах? Візантійсько-київська церковна традиція. А їх різноманітність, вважає д-р Гайда, слід розглядати як перевагу. У своїй єдності у різноманітності Церква стала мікрокосмом сучасного світу. Свій виступ д-р. Гайда закінчив твердженням, що релігійне й духовне відродження може дати суспільним елітам в Україні моральні та етичні сили для просування країни вперед у справі національного будівництва.
Доповідачі продовжили зустріч короткою дискусією. Серед яскравих реалій буття Церкви були згадані випадки приєднання до УГКЦ неукраїнців, як священиків, так і мирян, часом з великими родинами. Це стало можливим із розумінням прикметника «український» як еклезіологічної, а не етнічної категорії. Саме так раніше Антіохійська Церква відкинула етнічне означення «сирійська», і цим залучила багато американців до числа своїх вірних.
Водночас було згадано, що наші Церкви дуже мало зробили для нових іммігрантів з України. Їх релігійна освіченість є дуже різною: від ерудованих випускників Українського Католицького Університету до колишніх жителів сільських районів з їх народною побожністю, від індиферентних і байдужих міщан до освічених громадян. Церква також повинна дивитися «назовні»: як зазначив один із доповідачів, Євангеліє заповідає нам звертати увагу на питання соціальної справедливості, права людини, торгівлі людьми.
Загальне обговорення
Після перерви на каву відбулась ширша розмова за участі аудиторії, яка переросла в жваву загальну дискусію. Присутні висловили думку, що богословські передумови для заборони одруженого священства (в США. – ред.) є не достатньо зрозумілі. Незважаючи на заборону 1929 року, останнім часом в Америці було рукоположено кілька одружених священиків, також багато їх прибуло в США з України і тепер служать в Північній Америці. Офіційне проголошення того, що Українська Церква буде висвячувати одружених чоловіків, могло б збільшити число кандидатів для відбору до священства. З іншого боку, залежність від священиків з України не є добрим виходом з кризи покликань до священства, тому що вони приходять з абсолютно іншою культурою.
Серед проблем, що цікавили аудиторію прозвучало також питання про роль жінок у Церкві: для декого, воно ще чекає своєї «східної» відповіді. Також звучало питання визнання українського католицького патріархату. Один із учасників зустрічі закликав до ретельного соціологічного дослідження релігійних поглядів української діаспори в США, в тому числі респондентів за межами нашої Церкви, а також всередині.
Яке ж майбутнє?
На фоні американського католицизму й протестантизму українські Церкви справді яскраво вирізняються. Але часом ми забуваємо про це. Наприклад, у деяких парафіях, не піклуються про красу нашої Літургії. Цьому в певній мірі сприяла позиція, типова для людей старших за 60 років, які відвідують храм тільки з почуття обов’язку. З іншого боку, люди у віці до 60-и, зазвичай, приймають тільки те, що вони хочуть. Краса візантійського Богослужіння і церковного мисте‑ цтва в історії привела до віри багатьох людей. Тому особлива турбота про естетику в наших храмах буде тільки збільшувати кількість вірних.
Сьогоднішня поп-культура свідчить про велике зацікавлення духовністю. Розповсюдження культів New Age – це один із наслідків втрати американськими Церквами трансцендентного й містичного виміру. Багато американців і європейців шукають його в екзотичних течіях у буддійській медитації або йозі, не знаючи, що східнохристиянська традиція вповні дає поживу для цих духовних пошуків. Для українських католиків, містика – це не просто додаток до їхньої віри, вона є невід’ємною частиною їхнього богослов’я. Але якщо наші Церкви можуть запропонувати суспільству так багато, чому число вірних не збільшується? Можливо, ми просто недостатньо знаємо власну релігійну ідентичність, щоб знайти своє місце у релігійному калейдоскопі Америки. Як висловився отець Іван Кащак, «ми не можемо інтегруватися в американське суспільство, якщо не знаємо, хто ми такі».
Деякі недавні ініціативи зможуть допомогти нам зорієнтуватись у пошуку самоідентичності. Наприклад, курси зі східної церковної традиції і суміжних дисциплін для мирян, які в даний час пропонуються в коледжі святого Василія в Стемфорді (www.stbasilcollege.com). В Інституті східнохристиянських досліджень імені Митрополита Андрея Шептицького в Оттаві також проводяться навчальні дні наприкінці червня (study.days.masi@gmail.com). Українське Патріархальне товариство, яке раніше зосереджувалось на визнанні патріархату УГКЦ Ватиканом, тепер розширює і поглиблює свої підходи для того, щоб допомогти в розбудові справді патріаршої Церкви в галузях освіти, видавничої справи й екуменічній роботі.
Хоча круглий стіл було заплановано провести в контексті всіх Східних Церков Америки, обговорення переважно обмежилося справами в УГКЦ. У майбутньому Українське Патріархальне товариство сподівається розширити рамки обговорення та залучити представників Української Православної Церкви, а також різних Католицьких і Православних Церков Сходу візантійської, вірменської, ассірійської, сирійської (антіохійської), коптської і ефіопської (олександрійської) традицій. Оскільки іммігранти, які належать до цих Церков, мають ті ж самі проблеми, порівняння досвіду й шляхів вирішення проблем зможе дати нові підходи й рішення.
Стаття була надрукована англійською мовою в газеті «The Ukrainian Weekly» (Parsippany, New Jersey) 6 червня 2010 року.
Андрій Сороковський, Rockville (США)
