У якийсь момент після знайомства у двох молодих людей народжується взаємна симпатія, яка відтак переростає у щиру закоханість. З часом на її підвалинах розквітає любов – і бажання провести з тим, кого любиш, усе подальше життя. Опісля приходить рішення укласти шлюб, створити сім’ю. І немає людини, яка б не хотіла, щоб її шлюб був щасливим. Тільки, на жаль, часто буває так, що за кілька років, а інколи й місяців, мрія про спільне щастя змінюється бажанням розлучитися. Проте що означає для християнина розлучення, особливо враховуючи те, чим є подружжя? Чому Церква вважає розлучення моральним злом? І чи можна це зло відвернути?
Для християнина подружжя – не просто суспільний інститут, а одне з семи Святих Таїнств. Адже джерелом його, пояснює доктор морального богослов’я, декан філософсько-богословського факультету Українського Католицького Університету о. Ігор Бойко, є освячуюча Божа благодать, яка дає силу виконувати завдання, яке Господь Бог дав чоловікові й жінці – продовжувати людський рід і плекати подружню любов – ще тоді, як сотворив їх і сказав: «Будьте плідні, множтеся, наповняйте землю». «Отож, приймаючи рішення одружитися, молода пара має розуміти ту відповідальність, яка це рішення супроводжує, – наголошує о. Ігор. – Це означає, що хлопець і дівчина дозріли до того, що готові взяти на себе зобов’язання одне перед одним, перед суспільством, перед Богом. Тому що усвідомлюють, що з їхнього подальшого сімейного співжиття постає народження дітей, спільна відповідальність за їхнє виховання, за ділення радості, щастя, успіху чи проблем».
Християнський шлюб – це не просто укладання певного договору на зразок: мені з тобою добре, тому я з тобою і живу; в його основі – взаємна довіра, любов та щирість, благословенні Богом і освячені силою Святого Духа. Зразком єдності в подружжі є вірність, яка існувала в Старому Завіті між Богом та Вибраним народом. Бог був вірним Своєму народові, хоча народ міг зраджувати Бога – через перелюби, через відступництво від віри, через поклоніння божкам. У Новому Завіті Церква вірність пропонує подружнім парам – за прикладом Христа, який вірний Своїй Церкві, Який любить її аж того, що віддає за неї своє життя, і про це як взірець подружньої любові християн говорить апостол Павло. Християнське подружжя чоловіка й жінки укладається свідомо, із взаємної згоди, і ця згода мала би залишатися до кінця їхнього життя. Саме тому при укладанні шлюбу існує подружня присяга.
Коли одружуються двоє людей, які справді люблять одне одного, то таке подружжя Бог щедро благословляє, вважає отець Ігор Бойко. Питання є тільки, наскільки потім це благословення і надалі триває в цьому шлюбі. Щоб його зберегти, подружжю треба багато працювати. Потрібно вчитися спільно брати відповідальність за все, що стається у житті подружжя, вміти приймати іншого таким, яким він є, не творити собі ідеалу, щоб опісля не розчаровуватися у своїх сподіваннях. Адже таке творення ідеалу часто є егоїзмом, нашим намаганням підлаштувати іншу людину під свої потреби й запити. Ця небезпека нерідко породжується переглядами фільмів або читанням книжок, що ідеалізують стосунки. Насправді ж шлюб будується на спільному плеканні любові, відповідальності, даруванні, жертовності, на постійному намаганні думати не лише про себе, а й про другу половинку. Подружжя – це двоє людей, які зростають разом. Кожен із них має свій характер, темперамент, певні уподобання, симпатії тощо. І важливо дбати про те, щоб ці риси характеру, уподобання не перешкоджали іншій людині, важливо не думати лише про те, щоб було добре мені, а й зважати на погляди своєї половинки. Тоді проблему розлучень можна оминути.
«Для мене в душпастирській практиці завжди актуальним є питання: наскільки подружжя докладає зусилля для того, щоб разом вирішити свою проблему? Адже в багатьох випадках це можливо, тільки має бути постійне бажання плекати подружню любов. Великою небезпекою є брак спілкування. Подружня любов – наче квітка, яка росте, розвивається. Якщо її не поливати, то за якийсь час вона загине. Так само і з любов’ю: якщо не буде щоденних маленьких виявів уваги, теплоти, приділення хоча б мінімальної кількості часу для розмов, спілкування, то за якийсь період цей шлюб почне «в’янути», і з’явиться спокуса розлучитися. Саме тому потрібні такі «маленькі деталі» подружнього життя для постійного плекання подружньої любові, як усмішка, добре слово, телефонний дзвінок і багато іншого, і це не є аж так складно чи важко», – каже о. Ігор.
Моральне зло розлучення, розповідає священик, полягає в тому, що люди, які пережили його, залишаються зраненими. Адже навіть живучи разом, вони не змогли полюбити одне одного з усіма позитивами й негативами, чи не змогли побороти власних вад, не знаходили часу одне для одного, можливо, хтось із них навіть зрадив іншого. На загал, розлучення як таке нікому не приносить добра, тим більше, якщо є діти, бо на них це впливає дуже негативно. Статистика свідчить, що найбільша кількість самогубств підлітків в Україні спричинена браком спілкування батьків зі своїми дітьми та розлученнями батьків.
Трапляються, однак, випадки, коли через аморальну поведінку одного з членів подружжя (зловживання алкоголем, подружня невірність, побої тощо) може настати загроза життю чи здоров’ю одного з подругів, загроза фізичному, духовному чи психологічному стану дітей; тоді, напевно, розлучення або іншими словами сепарація може бути навіть виправдане, і про це говорить канонічне право. Церква має дбати про добро своїх вірних, тому коли є небезпека для фізичного чи духовного життя або здоров’я, це дає їй право втрутитися в ситуацію. «Церква намагається зрозуміти ті причини, які штовхають подружжя до розлучення, – каже о. Ігор. – Причини могли виникнути вже тоді, коли подружжя укладалося: приміром, воно укладалося в неправильний спосіб, чи котрийсь із подругів не був до кінця поінформований про певні речі, чи той, з ким одружуємося, не сказав про себе всю правду. Ці причини можуть призвести до так званого уневажнен‑ ня шлюбу. Всі вони чітко прописані в канонічному праві, вони визначають підстави, за якими подружжя визнається недійсним, таким, яке насправді не відбулося як Таїнство. Проте уневажнення не означає розлучення». Рішення ж про сепарацію ухвалюють тоді, коли немає законних підстав уневажнити шлюб, але чоловік і жінка отримують право жити окремо, не укладаючи, проте, нового шлюбу з іншою особою.
Чому ж подружні пари розлучаються? «Мені здається, що основною причиною є брак довіри в подружжі, брак спілкування і спільного прийняття рішень, невміння разом брати відповідальність за все, чим живе сім’я, – каже о. Ігор. – Адже сімейне щастя залежить від обох подругів. Ані психолог, ані священик, ані тато чи мама не побудують для них щасливої сім’ї, не вирішать за них проблем. Дуже часто, коли хлопець із дівчиною зустрічаються, вони люблять захоплюватися одне одним, говорити компліменти. Але прийма‑ ючи рішення про одруження, вони мають разом узгодити, як житимуть далі. Тобто не лише концентрувати увагу одне на одному, а й будувати плани на майбутнє». Є ще й така проблема, що молоді люди сьогодні схильні жити або громадянським шлюбом, або «на віру», пояснюючи це скрутним матеріальним станови‑ щем, відсутністю житла тощо. Але, вважає священик, у цих пар немає взаємних зобов’язань, які беруть на себе ті, хто укладають шлюб. Адже якщо люди дали присягу перед Богом, перед свідками, перед державою, то, відповідно, навіть якщо є якісь негаразди чи непорозуміння, вони прикладатимуть більше зусиль, щоб сім’я не розпалася: у них є той елемент, що їх об’єднує.
Що ж робити тим, хто все-таки опинився перед загрозою розлучення? Насамперед – не опускати руки, не зневірюватися. Шляхом виходу з кризи, який пропонує Церква, є спілкування з духовними людьми, зокрема, зі священиком, щире намагання обох подругів жити з Богом і довіряти Йому у вирішенні проблем. Особливу роль, як зазначає отець Ігор, у цьому випадку мала б відіграти спільна молитва подружжя, молитва одне за одного і за подружню любов, яку вони б не хотіли втратити.
Оксана Шкодзінська
