Сучасне суспільство вже, здається, адаптувалося до такого феномену людського буття як розлучення. Я недаремно вживаю слово «феномен», бо у своїй суті це винятковий акт, який виходить поза межі дії природного закону. Недарма у Святому Письмі написано: «Так-то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24). Тобто подружжя – це єдине тіло. А ще ми читаємо там: «Сотворив Господь Бог їх – чоловіка і жінку, і благословив їх, і назвав їх людиною» (Бут. 5, 2). Двоє стають одним, стають людиною.
А тепер уявімо, що Господь при всій Своїй мудрості створює природний процес розчленування. Звучить досить-таки абсурдно. «Те, що з’єднав Господь, людина нехай не роз’єднує». Цілком справедливо, що ця думка декому не сподобається. Є багато об’єктивних та суб’єктивних аргументів щодо необхідності процедури розлучення чи анулювання шлюбу. Щоб їх зрозуміти, спробуємо визначитися, що насправді ми маємо на увазі під шлюбом і що відбувається, коли двоє перестають бути одним цілим.
Існує багато визначень шлюбу, проте всі вони більше стосуються видимої його частини: дітей, обов’язків, матеріальних благ. А як поділити духовний та психологічний простір? Тепер дуже модно говорити про рівнопартнерські стосунки, про рівність чоловіка та жінки. При цьому ми нечасто замислюємося над тим, що абсурдно ставити питання таким чином. А коли не розуміємо суті, то дозволяємо іншим, як злодіям, проникати у наше святая святих – наші цінності. То ж по-порядку.
Рівнопартнерські стосунки
Цей термін прийшов у сімейну психологію зі сфери бізнесу. Дійсно, для бізнесу це оптимальний тип взаємодії. Проте родина – це не бізнес-структура. Родина – це живий, цілісний організм. У бізнесі, коли партнер перестає відповідати нашим сподіванням, не виконує свої функції, ми просто його міняємо. Родина – це зовсім інша спільнота. Тут двоє присягають одне одному на вірність, доки смерть не роз’єднає, далі беруться за руки і йдуть спільно в одному напрямку. І коли один у подружжі падає, другий бере його на плечі, а ще кладе на свої рамена його хреста і несе доти, доки той другий здужає стати на ноги. А далі – знову спільна дорога, і знову чиєсь падіння, і знову «половина» бере хреста коханого чи коханої, бере самого коханого й несе. Отак все життя і носять одне одного.
Коли ж ми у шлюбі переходимо на рівнопартнерські стосунки, то тим самим порушуємо подружню гармонію і створюємо бізнес-організацію. І тоді, коли половина падає, ти замість того, щоб брати її на свої рамена, починаєш обурюватися: «А чого я?» Твоя гординя різко зростає і активує бунт у всьому організмі. Взагалі, гординя – дуже цікава штука, вона вміє маскуватися, мімікрувати, тож часто-густо ми сприймаємо її як власні чесноти. Наприклад, жінка нерідко починає розповідати своїм подругам, як вона своєму чоловікові їсти готує, прибирає, а він при цьому, невдячний, ще й невдоволений. У таких випадках вона рідко відслідковує істинні мотиви своєї турботи. Коли починаєш працювати з такими панями, то відкривається, що в основі дій є в кращому випадку обов’язок. Їм здається, що любов до буденної рутини не має ніякого стосунку. Але ми чомусь забуваємо, що людина у своїй суті дуже складна істота. Кожен з нас – унікальний та неповторний, і кожен у цій неповторності вміщає цілий всесвіт. Якби ми про це пам’ятали, то розуміли б, що сприймаємо одне одного не тільки через психічні процеси, а й через психологічну та духовну спорідненість, близькість. Тож коли ваші дії викликані не ніжною любов’ю, а гордовитим обов’язком, то «ваша половина» аж ніяк не прийме порожнечу за повноту й реагуватиме на справжню сутність ваших дій власними неусвідомлюваними процесамии: порожнечею на порожнечу, так само, як повнотою – на повноту.
Причини розлучення
Прийняття бажаного за дійсне. Молоді люди нерідко настільки підпадають під вплив своїх сексуальних інстинктів, що саме сексуальне хвилювання щодо якоїсь особи приймають за справжні почуття, а, відповідно, власне бажання узаконити сексуальний потяг – за бажання одружитися. Щоб відокремити одне від іншого, слід поставити собі декілька запитань. Зокрема: «Чи хочу я постаріти саме з цією особою і чи захочу саме цій людині, коли вона буде стара й буркотлива, принести капці? Чи хочу я саме цій людині, якщо з нею трапиться лихо, міняти до кінця життя памперси?» Ці питання, можливо, трохи жорстокі, але досить непогано протвережують нас і виявляють наші справжні почуття.
Відсутність любові. Сучасний світ все більше набуває рис та характеристик холодної прагматичності. Молоді люди нерідко приймають за істину не красу світу, що його сотворив Бог, а викривлення, породжені людською гріховністю: знову ж таки гординею, жадібністю, зажерливістю, лінивством, недбалістю. Тож замість того, щоб шукати свою половину, ми хапаємо те, що, на нашу думку, дає зиск. Але з часом з’ясовується, що зиск досить примарний порівняно з розчаруваннями, депресіями, невротичними реакціями. Бо людина, яка не є нашою половиною, попри всі свої найвищі чесноти починає нас дратувати. Причому, з часом у такій особі дратує все: те, як він чи вона їсть, як п’є, як стоїть, як дивиться і як, врешті-решт, дихає.
Неготовність до шлюбу. Вона проявляється у відсутності елементарного розуміння, чим є шлюб насправді. Якщо когнітивної інформації ми ще там-сям нахапатися можемо, то «душевного» та «духовного» розуміння слід набувати у щоденній праці та посвяті.
Дезадаптована батьківська родина. На жаль, чимало батьків стають негативним прикладом для власних дітей. Зорієнтовані на себе, вони за рахунок дітей намагаються вирішити власні психологічні проблеми. Наприклад, жінка сама виховувала сина і навіть після його одруження намагається всіма правдами та неправдами прив’язати його до себе. Щодня запрошує в гості, а потім вмовляє залишитися в неї, щоб поночі не ходити. Культивує в собі синдром утечі в хворобу й вибухає безліччю найсерйозніших недуг, тільки-но син приділив занадто багато (на її думку) уваги своїй дружині. Також яскравим прикладом є категорична підтримка батьком своєї доньки в моменти її сімейних конфліктів, в тому числі заохочення до розлучення тощо.
Світський шлюб (життя «на віру»). Існує хибна думка, що молодятам доцільно пожити разом, придивитися одне до одного, щоби потім не жалкувати. На перший погляд, думка слушна, але це лише на перший погляд. Бо двоє співмешканців завжди озираються назад і готують собі плацдарм для відступу. Навіть коли вони потому й одружуються, то умовний рефлекс відступу при загостренні ситуації вже сформований, і таке подружжя втрачає природній резерв для відновлення родини. Недаремно кажуть, що «звичка – то друга натура». Коли ви протягом кількох місяців чи навіть років придивлялися, «сидячи на валізах», то цей стан душі ви збережете і в безпечному середовищі. Щоб було зрозуміліше, про що я кажу, уявіть людину, яка тривалий час перебувала в зоні військового конфлікту. Коли така особа опиняється у безпечному середовищі, вона й надалі продовжує реагувати з підвищеною чутливістю на зовнішні подразники, бо ця здатність в попередніх умовах дала їй змогу вижити.
Я вже перерахувала цілу низку причин, їх можна назвати набагато більше. Але в основі їх всіх є той самий первородний гріх – гріх гордині. Ми краще, ніж Бог, знаємо, хто нам потрібний, ми почуваємося кращими від своїх половинок, ми вважаємо себе розумнішими від ближніх, а як наслідок – почуття жалю до себе: мене ніхто не любить, вони мене ображають, вони наді мною знущаються, він чи вона мене не розуміє… Тож необхідно хоч інколи перефразовувати ці вислови й чесно зізнаватися собі: це я нікого не люблю, це я дозволяю себе ображати й знущатися з себе, це, часто-густо, я своїми реакціями та поведінкою ображаю інших… І тоді, можливо, відкриється друге дихання, як на довгій біговій дистанції.
Єдина умова
Нерідко, коли спілкуєшся з подружжями, що розлучилися, стикаєшся з однією і тією самою проблемою. Кожен із подругів хоче бути поряд зі своєю дитиною. Починаються війни: судові, психологічні, інформаційні, духовні. Кожен із подружжя у всіх інстанціях доводить, що він готовий зробити для своєї дитини все. Найцікавіше те, що вони дійсно переконані в щирості своїх намірів. Проте існує одне просте питання, яке показує справжню суть цих намірів. Я завжди ставлю людей перед об’єктивним фактом і кажу: «Вашій дитині насправді не потрібні ваші гроші, ваші будинки, їй треба лише одного: щоб тато й мама були разом, були в мирі, щоб вони були сім’єю. Раз ви кажете, що готові для дитини зробити все, то зробіть для неї лише те одне, що їй потрібно». І тоді зазвичай чуєш «Ні, це неможливо».
Батьки не хочуть розуміти, що своїм розлученням шматують серце дитини, вони ніби роздирають його навпіл, ріжуть по-живому. Я не беру випадків виняткових, коли духовне падіння одного з партнерів є настільки великим, що становить загрозу життю і здоров’ю дитини та іншої половини. Але і в цьому випадку є можливість без розривання шлюбу проживати окремо та молитися за навернення своєї половини.
Дитина є носієм батьківського сценарію. Батьки, розлучаючись, повинні розуміти, що на 70% створюють потенціал для розлучення вже в родині власної дитини. Парадокс у тому, що зазвичай діти переконані: переживши подібний процес у батьківській сім’ї, ніколи не повторять подібної помилки, але потім не можуть зрозуміти, чому їм також не вдається зберегти власну родину. Все просто: сценарій батьківської сім’ї прописаний не тільки на рівні нашого розуму, а й у несвідомому. Саме воно відповідає за відтворення отриманої моделі в поколіннях і тим самим докладає зусиль для втілення цього сценарію в життя, при тому, що розум активно бореться із зовнішніми чинниками розлучення.
Крім того, батьківське несвідоме також грає у різного роду ігри з дітьми та їхніми родинами. На рівні розуму батьки хочуть, щоб їхні діти були щасливими, то ж нібито докладають всіх зусиль для того, щоб родини дітей народжувалися та міцніли. І все було б добре, якби батьківське несвідоме не починало злі жарти. Саме це несвідоме прагне виправдання і визнання своєї правдивості та непогрішності. А як можна виправдати власну недосконалість у втраченому шлюбі? Тільки коли ця недосконалість стане нормою, а нормою визнають те, що притаманне більшості. Тож почуття батьківської провини за власне розлучення із процесів особистісного та родового несвідомого перекривається розлученням дітей і визнанням того, що нам у роду просто не щастить, і що нам «по-роду» трапляються лише негідники чи негідниці.
Колись відомий у світі психолог, засновник логотерапії В. Франкл казав: «Людині нерідко бракує розуму чинити мудрі вчинки, але ніколи не бракує розуму виправдати будь-яку дурницю». Тож якщо ми – християни, чи принаймні прагнемо ними бути, ми насаперед повинні навчитися бути відвертими зі собою та Богом. Коли ми замість того, щоб виправдовувати свої дурниці, починаємо називати їх справжніми іменами, то проявляємо істинну сутність свого ворога, а за таких обставин набагато простіше розпочати війну не зі світом, а з власною недосконалістю, пихатістю та самолюбством.
Єдиний шлях не допустити розлучення – подивитися на себе у правді. Прийняти власну недосконалість і недосконалість своєї половини. Подякувати Богові за вади подруга, бо вони проявляють нашу власну недосконалість. І в такий дивовижний спосіб ми отримаємо особливий шанс виправити свої хиби, виправити не з позиції гордині, а з позиції тихої любові та довіри до Бога, тихої радості й тихої посвяти своїй половині.
Людмила Гридковець, канд. психол. наук, декан факультету психології Кібіт, Київ
