Розділ II: Божий люд
9. По всі часи і серед усякого народу находить Бог своє уподобання в кожного, хто боїться Його і чинить правду, (пор. Діяння 10:35). Подобалось Богові людей не тільки поодинці і без усякого пов’язання із собою, освятити і спасти, але й зібрати їх в один народ, в народ, що визнав би Його в правді і служив би Йому у святості. Вибрав, отже, собі ізраїльську спільноту за свій народ. І склав з ним заповіт. Крок за кроком Він навчав його, об’являючи йому себе та закони своєї волі впродовж історії цього народу й освячуючи його для себе. Але все те вчинено на зразок праобразу і підготовлення до нового і досконалого Заповіту, який мав утвердитися у Христі для передання ще світлішого свого об’явлення через Слово Боже, що стало тілом.
«Ось прийдуть дні — каже Господь — і Я складу Новий Заповіт із домом Ізраїля та з домом Юди… Вкладу мій закон у їх нутро і випишу його на їхніх серцях. І Я буду їх Богом, а вони Моїми людьми. Бо всі знатимуть Мене, від найменшого до найбільшого, каже Господь (Євр. 31:31-34). А цей Новий Заповіт установив Ісус Христос. І встановив це завіщання своєю кров’ю (пор. 1 Кор. 11:25), зібравши в один народ жидів і поган. Та не по тілу, а по дусі зібрав їх ув один народ.
І цей народ мав стати Божим Народом. Бо ті, що вірують у Христа, народилися не із тлінного, а з нетлінного насіння словом Бога живого (пор. 1 Пет. 1:23) і не з тіла, але з води і Духа Святого (пор. Ів. 3: 5-6), стають остаточно «вибраним поріддям, царським священством, святим народом, відкупленим народом… Колись не народ, а тепер Божий народ» (пор. 1 Пет. 2:9-10). Народ цей обітуваний має в себе за Голову Христа, що «був виданий за гріхи і воскрес для нашого оправдання» (Рим. 4:25) і який, маючи ім’я понад усяке ім’я, царює всеславно на небесах. Спадщина цього народу — це гідність і свобода дітей Божих, у серцях яких, немов у храмі, живе Святий Дух.
10. Христос Господь, найвищий священик з-між людей вибраний (пор. Єв. 5:1-5), цей новий народ «вчинив царством священиків Богові і Отцеві своєму (Об. 1:6 пор. 5:9-10) Бо охрещені люди через відродження і помазання Святим Духом, освячуються у духовний храм і святе священство, щоб усіма ділами людини-християнина приносити духовні жертви та сповіщати Того, хто покликав їх із темноти до дивного світла свого. (1 Пет. 2:4-10).
Розділ IV.
Про мирян
30. Пояснивши повинності Ієрархії, Священний Собор повертає свою увагу на той стан християн, які носять назву мирян. Хоч і все те, що сказане було про Божий люд, відноситься у рівній мірі до мирян, ченців і клєру, то однак мирянам, так чоловікам, як і жінкам, з уваги на їхнє особливе становище та місію приналежать деякі справи в особливий спосіб. З огляду на виняткові обставини нашого часу належить основно розглянути основоположення цих особливих справ. Бо священні пастирі знають, скільки то миряни вносять у загальне добро усієї Церкви. Знають теж пастирі, що Христос не поклав усієї спасенної місії Церкви супроти світу виключно на їхні плечі. Навпаки, вони свідомі, що їхнє піднесле служіння спирається на тому, щоб так вести вірних і так оцінити їхню відданість та їх харизматичні дарування, щоб усі вони і кожний на собі у властивий спосіб могли співпрацювати однодушно у спільному ділі. Бо ж усі ми мусимо «жити по правді та в любові і в усьому вростати в Нього, а Він — Голова, Христос. Бо з Нього кожне тіло (зложене та зв’язане всяким допоміжним суставом) у міру чинности кожного окремого члена виводить зріст тіла на будування самого себе у любові» (Єф. 4:15-16).
31. Під іменням мирян треба тут розуміти всіх християн за виключенням членів священичого та чернечого станів, що затверджені Церквою. Вірні ж стали через хрещення втілені в Христа і творять Божий народ. Вони, співучасники священичого, пророчого і царського уряду Христа, виконують собі властиву частку загальної місії християнського люду в Церкві і світі.
Світський характер є мирянам властивий і питомий. Бо, коли члени священичого чину можуть тільки іноді займатися мирськими ділами і подекуди виконувати мирські професії, то з рації свого особливого покликання (ці ж члени) поставлені у першій мірі на священне служіння. У такий же самий спосіб ченці своїм станом дають прекрасне і світле свідчення про те, що світу не можливо перемінити та приєднати для Бога без духа євангельських блаженств. А миряни з природи свого поклякання, віддаючись дочасним справам і впорядковуючи їх по-божому мають шукати царства Божого. Вони бо живуть у світі, цебто ж займаються усіма світськими професіями і затрудненнями. Вони живуть у звичайних обставинах сімейного і соціального життя, з яких сплетене їх існування.
Вони Богом призвані, щоб сповняючи їм властиву службу у дусі євангелія, вони стали немов закваскою для освячення світу із самого нутра. Таким чином вони можуть досягти, щоб інші пізнали Христа за допомогою особистого свідчення їхнім життям, осяяним вірою, надією і любов’ю. Тому, що мирянин затруднений дочасними справами всякого рода, то й особливе його завдання так ставити і влаштовувати ці справи, щоб він же сам зростав і утверджувався у Христовому дусі та славив Творця і Спасителя.
32. З Божої установи свята Церква побудована і керована подивугідною різновидністю. «Бо, як в однім тілі маємо багато членів, а всі члени мають неоднакове діяння, так і ми багато-чисельні є одне тіло в Христі, а поодинці ми є один одному члени» (Рим. 12:4-5).
«Один є, отже, вибраний Божий люд, один Господь, одна віра, одне хрещення» (Єф. 4: 5). Як члени, всі участвують у спільній гідності, що виводиться з їхнього відродження у Христі. Вони мають ту саму синівську ласку і те саме покликання до досконалости. У їх посіданні одне і те ж спасіння, одна надія і одна неподільна любов. Немає, отже, у Церкві жодної нерівности з огляду на походження, або національність, чи з рації соціяльного положення, або статі; бо ж «нема юдея, ані грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі одно в Христі Ісусі» (Гал. 3: 28, пор. Кол. 3:11).
Якщо ж у Церкві не всі йдуть одним шляхом, проте всі покликані до святости та одержали однаковий привілей віри за Божою справедливістю, (пор. 2 Пет. 1:1). І якщо з Христового благовоління одні стали учителями, розподільниками Тайн і пастирями других, то однак між усіма є справжня рівність під оглядом достоїнства та спільного всім діяння для збудування Тіла Христа. Бо різниця, що її поставив Господь, між священними служителями і всіма іншими членами Божого Народу, находить своє виправдання в об’єднуючій цілі. З цієї причини пастирі і вся решта вірних одні від одних співзалежні і одні одних потребують. Тим то пастирі, йдучи за прикладом Господа, повинні служити один одному і вірним, а ці охоче повинні віддавати свою співпрацю своїм же пастирям і учителям. Так то в цій різновидності всі складають свідчення про пречудну єдність Христового Тіла. І якраз ця різнородність дарувань, священослужіння і діяння збирає Божих дітей в одність, бо «все це чинить один і той самий Дух» (1 Кор. 12:11).
33. Миряни, зібрані разом у Божому Люді, в одному Тілі Христа, під одним Головою, як живучі члени всі покликані до того, щоб докласти всіх своїх сил для розвою Церкви і її повсякчасного освячення. Ці ж бо зусилля — це дар Творця і благодать Спасителя.
А мирянський апостолят це співучасть у місії спасення самої ж Церкви. До цього апостоляту всі є покликані Господом силою хрещення і миропомазання. Понадто ж св. Тайнами, зокрема Пресвятою Евхаристією дається їм і живиться в них та любов до Бога і людей, що є душею усього апостоляту.
Миряни ж покликані особливим способом до того, щоб Церкву унаявнити і здійснити в тих місцях і обставинах, де Вона може стати сіллю землі тільки через них. (підкреслення перекладача). Отак кожний мирянин силою дарувань, йому даних, є одночасно свідком і живим знаряддям місії Церкви «по мірі Христових дарувань» (Єф. 4:7).
Крім апостоляту, що відноситься до всіх без винятку християн, миряни ще можуть бути призвані всякими шляхами до тіснішої співпраці з апостолятом ієрархії. Так було у випадку тих чоловіків і жінок, що спомагали апостала Павла в проповідуванні євангелії, потрудившись багато для Господа, (пор. Фил. 4:3, Рим. 16:3). Та й миряни мають ті уздібнення, за якими їхня ієрархія могла б їм доручити виконувати деякі церковні обов’язки духовних осіб.
Всі, отже, миряни мають за святий свій обов’язок працювати, щоб Божий плян спасення обнімав щораз більше всіх людей, кожну епоху і кожний край землі.
Тому то всяка слушна нагода повинна б бути їм дана, щоб відповідно до їхніх сил і потреб часу вони взяли участь у спасенному ділі Церкви.
35 (в) У цій службі особливо цінний є той стан життя, що освячується окремою Тайною, а саме: подруже і сімейне життя. Бо там, де християнізм проникає у всій повноті це життя і щораз то більше його перетворює, мусить бути і середовище для практики і школа апостоляту мирян. Тут же чоловік і жінка віднаходять своє особливе завдання засвідчувати перед самими собою і перед своїми дітьми віру у Христа і свою любов до нього. Християнська родина голосно виражає і цьогочасні чесноти царства Божого і надію на прийдешне блаженне життя. У такий спосіб через живий приклад і свої свідчення оскаржує (християнська родина) світ у його грісі і просвічує тих, що шукають правду.
Тимто миряни, навіть коли займаються дочасними речами, можуть і повинні виконувати незвичайно цінну працю для голошення євангелії світові. Деякі з них роблять усе, що в їхніх силах, щоб відбувались богослужби тоді, коли не стає духовних, або коли ці мають скуті руки режимом, що їх переслідує (підкреслення перекладача). А багато присвячує себе повністю апостольському ділові. Але ж всі повинні співпрацювати у поширенні і підсилюванні царства Христа серед світу. Тому хай миряни набувають глибинного знання благають у Бога дару мудрости (підкреслення перекладача).
36 (б). Тому вірні мусять глибоко зрозуміти значення і вартість усього сотвореного і шляхи, як віднести це сотворене до слави Божої. Вони мусять допомагати один одному жити святим життям у своїх щоденних зайняттях. Таким чином світ сповнюється духом Христа і досягає своєї цілі через справедивість, милосердя і мир. Якраз мирянство має провідну ролю у загальному переведенні цієї цілі.
Із Декрету про апостолят мирян
1. Бажаючи підсилити апостольську працю Божого Люду, цей Священний Собор звертається з усією поважністю до мирян, про необхідну ролю у Церкві яких говорилося уже в інших документах. Цей апостолят мирян виводить свій початок із християнського покликання і Церква ніколи не може обійтися без нього. Святе Письмо ясно вказує, як самочинною і благодатною виявлялася така активність на самих початках Церкви, (пор. Дія. 11:19-21; 18:26; Рим. 16:1-16; Фил. 4: 3).
Наші часи вимагають від мирян не менше ревности. І справді, новочасні обставини вимагають, щоб цей мирянський апостолят ще більше зріс і посилився. Постійний приріст людности, науковий і технічний поступ і пов’язання зв’язків поміж народами не тільки безмежно поширили поле мирянського апостоляту, оте поле, що по найбільшій часті доступне зокрема їм, мирянам; але заразом цей же розвій створив нові проблеми, які вимагають школеного підходу і уваги зо сторони мирян. Цей же апостолят являється ще більш конечний з уваги на ту обставину, що багато царин людського життя стало в переважній мірі незалежними. Воно, по правді, так і повинно б було бути, та це подекуди потягає за собою і відхил від етичних і релігійних впливів і становить поважну загрозу для християнського життя. Окрім того в багато сторонах (місцях), де є дуже мало священиків, а в певних випадках ці ж священики позбавлені свободи виконувати свої обов’язки, Церква не може ніяк існувати без активної дії мирян. Як виразник багатогранної і пекучої цієї потреби є без сумнівний поштовх Святого Духа, що чинить мирянство бути більш дедалі свідомим їхньої відповідальности і дає їм натхніння усюди служити Христовій Церкві.
У цьому Декреті Собор старається представити суть, характер і різновидність мирянського апостоляту, подати основні його принципи і дати пасторальні вказівки для успішнішого переведення цього апостоляту. Все це треба уважати за норми, які мають увійти у канонічне право, поскільки в ньому мова про апостолят мирян.
2. Церква була заснована для цієї цілі, щоб, поширюючи царство Христове по всім світі на славу Бога Отця, могла привести до спасення всіх людей і щоб через них увесь світ міг доступитись насправді зносин із Ним. Уся та дія Містичного Тіла, звернена на досягнення цієї цілі, носить назву апостоляту і Церква виконує його різними шляхами за допомогою всіх своїх членів. Бо зо своєї природи бути християнином — це бути призваним до апостоляту. Ні одна частинка з цілости живого тіла не може бути бездіяльною, а кожна мусить перейняти свій приділ у чинностях і житті тіла. Так і в Христовому Тілі, яке є Церквою, ціле тіло «в міру чинности кожного окремого члена чинить зріст» (Єв. 4:16). Дійсно, так тісно всі часті є злучені і взаємопов’язані зі собою в цьому тілі (пор. Єф. 4:16), що всякий член, який не вносить зо своєї сторони свого, йому властивого вкладу до розвою Церкви, треба сказати: не приносить ніякої користи ні Церкві, ні собі.
У Церкві ж є різні форми служіння, але одна й та сама ціль їх. Христос поклав на апостолів і їхніх наслідників обов’язок учити, освячувати і рядити в Його ім’я і силою Його власті. Але й мирянство має теж свою частку у священичому, пророчому і царському уряді Христа і тому має відограти свою власну ролю у місії усього Божого Народу в Церкві і світі.
Миряни сповняють свій справжній апостолят тим, що вносять євангеліє і святість (християнського) життя серед людей і тим, що пронизують і вдосконалюють сферу дочасних речей духом євангелії. У цей спосіб їхня діяльність, що відноситься дочасних речей, може виразно бути за свідчення про Христа і виходити на спасення людей. А тому, що мирянинові є властивим проводити свій вік серед світу і займатися світськими справами, він є покликаний Богом горіти духом Христа та виконувати свій апостолят у світі на зразок розчини.
3. Мирянство виводить своє право і обов’язок щодо апостоляту зо своєї злуки з Христом, Головою його (мирянства). Причасні до Христового Містичного Тіла через хрещення і утверджені силою Святого Духа через миропомазання, вони приділені до апостоляту самим Господом. Вони висвячені у царське священство і Божий Народ (пор. 1 Пет. 2:4-10) з цією метою, щоб у всьому, що роблять, вони свідчили про Христа по всьому світі. Зо своєї сторони св. Тайни, особливо Пресв. Евхаристія, подають і живлять у них ту любов, що є душею усього апостоляту.
Апостолят же здійснюється через віру, надію і любов, якими Дух Святий наповняє серця усіх членів Церкви. Воістину, закон любови, який є найбільшою заповіддю Господа, заставляє всіх вірних приносити хвалу Господеві через поширення Божого царства і через вможливлення для всіх людей того вічного життя, яке є саме в тому, щоб пізнати єдиного правдивого Бога і Того, кого Він послав, Ісуса Христа. (пор. Ів. 17: 3). Тим то на всіх християн покладено піднеслий тягар голосити Божу благовість спасіння і щоб вона була прийнята всіми людьми по всьому світі.
У дальших розділах цього Декрету про апостольство мирян ведеться мова про: ціль апостоляту, різні ділянки цього апостоляту, про методи праці і практичне формування цього апостоляту.
Ніякий коментар до всіх повищих Декретів не потрібний. Декрети говорять самі за себе і говорять мовою зовсім недвозначною. Наголосити однак доводиться, що велика частина цих же Декретів не підлягає ніякій дискусії, бо вони творять складову частину ДОГМАТИЧНОЇ Конституції Церкви. А й інші Декрети відносно мирян — це найвище оречення Церкви, яке взагалі Церква може урядово проголосити і то з найвищого свого форуму. Коли ж, у супереч цьому, керівні кола Церкви і певні середовища духовних осіб намагаються підкласти під ці ж декрети зовсім інший зміст, або й повністю зігнорувати їх, якщо вже не усмертити їх, висуваючи для цього втертий свій аргумент у формі загальника: «авторитет папи», то наше питання таке: коли цей авторитет зобов’язує — чи тоді, коли папа підписує і проголошує цей Декрет, а чи тоді, коли виступає, як звичайна людина, хоч і на пості папи, людина, що віддається такій, чи іншій політиці?
На всякий випадок в ім’я збереження правди в Церкві і достойного імені Божої Установи, миряни, як суттєва частина Божого Люду, мають за перший і найсвятіший свій обов’язок стати твердо на офіційній базі оречень Церкви, бо ця — так Церква завжди вірила — походить від Духа Святого. Приватна ж політика хочби й найвищих достойників Церкви мусить тим самим зустрітися з якнайбільш рішучим засудженням і спротивом зо сторони, воістину, Божого Люду.
