Три роки назад до України прибули мощі святого Шарбеля, арабського святого і чудотворця, який жив в ХІХ столітті у Лівані. Нетлінні мощі цього маловідомого до того в Україні маронітського ієромонаха тепер назавжди залишились в нашій країні. І за словами архієпископа Львівського Ігоря (Возняка): «Він святий не тільки у Лівані, але усього світу й усім, хто до нього звертається, допомагає». Святий Шарбель 47 років провів в монастирях Лівану, з них 23 роки він прожив в схимі. Всі ці роки він присвятив постійній молитві, усамітненню та суворій аскезі. Його життєпис для сучасної людини може виглядати напівказковим, а для тих, хто цікавиться древньою монашою традицією Сходу, він є живим свідченням зразкового подвижництва в недалекому від нас часі. Святий Шарбель справді жив в лоні дуже древньої традиції, ба навіть більше монашество для Маронітської Католицької Церкви – це чи не головна частина її ідентичності. Адже ця помісна Церква Сходу (на сьогодні найбільша Східна Католицька Церква на близькому Сході) постала з маленької монашої спільноти. Про її становлення та сьогодення й розповідає чергова стаття в рубриці «Церкви Сходу».
Святий Марон – духовний батько маронітів
На початку V століття сирійський монах-ереміт Марон оселився поблизу міста Апамеа на березі річки Оронт на півночі Сирії. Товариш святого Йоана Златоуста, святий Марон володів непересічними особистими якостями духовного провідника та невтомного аскета. Тому за короткий час навколо нього зібралась група послідовників, багато з яких згодом прославились своїм святим життям. Після смерті свого наставника, на місці його поховання, ченці заснували монастир в його честь і саме ця спільнота згодом стала основою Маронітської Церкви. Протягом VI століття монахи-мароніти не раз ставали в обороні православної віри (в 517 році монахи направили лист папі Гормізду в якому засвідчували свою твердість у вірі) й за це близько 350 з них було вбито, а також було спалено багато монастирів (маронітська спільнота швидко розрослась, сформувавши союз монастирів). В цей час сирійськомовне населення провінцій почало гуртуватись навколо маронітських монаших центрів. Й на їх релігійне життя вагомий вплив мали суворі чернечі правила та звичаї. З часом в процесі життя християн даного регіону під проводом монахів витворилась своєрідна маронітська «нація», а майбутня Церква зростала на монаших традиціях.
Утворення Маронітського Патріархату
Від самого початку мароніти входили в юрисдикцію Антіохійського Патріарха. Однак після вбивства в 609 році Патріарха Афанасія ІІ престол став вакантний аж до 742 року і титулярні Антиохійські Патріархи проживали в Константинополі. Зважаючи на вакантність престолу монахи-мароніти обрали в 685 році з поміж своїх єпископів Патріарха. Ним став святий Йоан Марон, єпископ Батруна (саме йому приписують створення особливоого маронітського богослужбового обряду, зокрема анафори Св. Йоана Марона). Це спровокувало конфлікт із Візантією, яка визнавала тільки одну державну Церкву і в 694 імперські війська зруйнували головну маронітську обитель та вбили багатьох монахів. Доброзичливі стосунки візантійців і маронітів відновились після завоювання Сирії арабами. Візантійські імператори вбачали в них союзників в боротьбі з завойовниками. Проте в середині VIII століття група маронітів покинули Сирію і оселились в горах Ливану, де вже раніше місцеве населення прийняло маронітську традицію. Там вони сформували свого роду власну державу під проводом духовенства та представників знаті, а Патріархи мали повну владу як в духовних так і світських справах. В такому ізольованому стані від решти світу мароніти прожили до початку хрестових походів. В цей час мароніти остаточно усвідомили себе самостійною церковною спільнотою.
Відновлення єдності з Римом
Самі мароніти свідчать, що вони ніколи не розривали сопричастя з Римським Апостольським престолом. Тільки вимушено не мали тривалий час зв‘язків. В цьому значна доля справедливості, зважаючи на обставини відновлення сопричастя. Мароніти радо вітали перших хрестоносців, які ступили на ліванську землю. Самі хрестоносці були приємно здивовані зустріти тут християн. А в 1180-81 роках в Тріполі відбулось відновлення сопричастя Маронітської Церкви з Римським престолом. Маронітська Церква вперше вступила в контакт із зовнішнім світом, вже як окрема помісна Церква. А Єремія Аль-Амшітті (1199-1230) став першим маронітським Патріархом, який від‑ відав Рим та взяв участь в IV Латеранському соборі 1215 року. З цього часу розпочинається поглиблення зв‘язків Маронітської Церкви з Латинською, однак паралельно з цим життя церковна традиція маронітів починає зазнавати латинізаційних впливів. Після поразки військових кампаній хрестоносців, багато з колишніх лицарів знайшли притулок серед маронітів, за що Папа Олександр IV дякував Патріарху Симону, називаючи його маронітським Патріархом Антіохії.
Під турецькою окупацією
Мамелюки правили в Лівані з 1291 по 1516 року, коли Сирія, Ливан та Єгипт були завойовані Отоманською імперією. Під мамелюками маронітська «нація» втішалась певними правами автономії, а єпископи і патріарх окрім духовного проводу вирішували й внутрішні цивільні справи. В цей час у богослужіння в Маронітській Церкві знову повернуто східну ідентичність, які було частково втрачено в період Хрестових походів. В цей час також зменшується інтенсивність контактів із Римом, які були відновленні тільки під час патріаршества Йоана Аль-Джаї (1404-45). Однак в цей час (в 1445 році) Папа Євгеній IV почав вимагати від маронітів повного зречення власних традицій і цілковитого прийняття латинського обряду. Латинізація продовжувалась і в подальші десятиліття – під час турецького панування Папа Пій IV продовжував в листі до Патріарха Мойсея, наполягати на тому, щоб мароніти вживали латинський обряд, а також поступово обмежував автономію глави Маронітської Церкви. В цей час мароніти також впровадили ряд реформ прийнятих на Триденському соборі, а в 1606 році запровадили Григоріанський календар. Відновлення зв‘язків з Римом мало також і позитивні наслідки. В 1584 році Папа Григорій ХIII заснував в Римі Маронітський колегіум, яким керували єзуїти. Ця інституція зробила значний вклад у вивчення традицій Маронітської Церкви, а також сприяла зростанню освітнього рівня серед маронітського духовенства, яке тут навчалось.
На початок ХVІІІ столітті серед маронітів утворилось дві групи – одна виступала за збереження маронітської ідентичності, інша прихильно ставилась до більшої латинізації. Для подолання протистояння був скликаний Ліванський Собор, який проходив в 1736 впровадив найбільш всеохопну реформу внутрішнього життя Церкви. Основні правила, які були прийняті на Синоді діють по сьогоднішній день.
Попри внутрішні проблеми Церкви, мароніти зазнавали також значних утисків з боку турецьких правителів. Апогей переслідувань припадає на 1860 року, коли після конфлікту між маронітами і друзами протягом трьох днів (9-11 липня) друзи та турецькі військові влаштували «маронітську різанину» під час якої було вбито близько 25 000 християн, спалено 560 храмів та багато шкіл, зруйновано близько 390 маронітських сіл. З метою захисту християнського населення Франція ввела війська на територію Ливану. А після І Світової війни і Сирія і Ливан перейшли під контроль французів. В 1944 році Ливан отримав незалежність.
Сучасний стан Церкви
На сьогодні Маронітська Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою на Близькому Сході. Кількість її вірних перевищує три мільйони. Більше мільйона вірних проживає за кордоном, багато з них покинули Ліван під час громадянської війни в 1975 році. Маронітський Патріархат охоплює єпархії в Сирії, Лівані, Єгипті, на Кипрі, екзархати в Ізраїлі, Палестині і Йорданії. А також єпархії в США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Мексиці та Австралії. Резиденція Патріарха з 1790 року знаходиться в місті Бкерке (25 миль від Бейрута). Сьогодні Церкву очолює Патріарх Мар Насрулла Бутрос Сфеїр з титулом Антіохійський і всього Сходу.
Анатолій Бабинський
