Корені проблеми
Українське суспільство, котре пережило численні війни та геноциди, зазнало знущань і принижень, тепер щораз більше починає говорити про демократію та права людини. Однак, не завжди синонімом до цих понять є людяність. Наша мораль досі не може позбутися багатьох хибних стереотипів, що трактують осіб слабких та немічних як тих, котрим не відведено місця у громаді. Досі нам важко впустити у рамки власних норм та правил осіб неповносправних.
В Україні люди з фізичною чи розумовою неповносправністю досить часто є відкинутими, з ними мало хто прагне товаришувати чи просто розмовляти. Багато з них воліють сидіти вдома на самоті, аніж почуватися зайвими серед людей, тому не часто зустрінемо неповносправних у людних місцях.
Усе це має свої корені в часах панування комунізму та атеїзму, коли провідною ідеєю була побудова держави із сильними та конкурентноспроможними людьми. Ідеологи прагнули створити модель досконалого суспільства, у якому не було б місця інакодумцям, революціонерам, слабким,… а особливо, неповносправним. Саме люди з особливими потребами вважалися не гідними належати до такої країни, адже не могли приносити жодної видимої користі, не могли сприяти державному розвиткові ані популяризуванню тогочасних ідей. За цих умов неможливо було й вести мову про захист їхніх прав чи відстоювання потреб. Єдине, що робили – ізолювали «інвалідів» у відлюдних місцях: інтернатах, психіатричних лікарнях, будинках пристарілих, залишаючи відірваними від спільноти людства, наодинці зі страхом, депресією та відчаєм.
Батькам, у котрих була неповносправна дитина було соромно виходити з нею на вулицю, показувати сусідам, знайомим, адже більшість людей зустрічала їх нерозумінням та осудженням. Мати «таку» дитину було ганьбою та соромом. Тягар, що ліг на плечі батьків дитини з особливими потребами не було кому полегшити. Не було сил і можливостей змінити суспільну думку, котра верховодила простою людяністю. Страх бути неприйнятими, осудженими й дотепер змушує батьків неповносправних дітей сприймати їх як ганьбу, трагедію та «Боже покарання». Бо чи є щось гірше, аніж почуватися ізгоями у власній країні?
Історія залишила нам баласт упередженого ставлення не лише до ворогів, але й до тих, хто бідний, хворий та слабкий. Ще з дитинства нас вчили не дивитися на «калік», а в кращому випадку лише жаліти та співчувати. Були й такі, для котрих демонструвати відразу або байдужість було цілком допустимо. Так є й до сьогодні: численні цураються, оминають, відвертають обличчя і просторікують, що такій дитині краще було б не родитися. Свідченням нашого неприйняття є й те, що публічні місця, такі як транспорт, музеї, магазини не є обладнаними для людей на інвалідних візках. Тим самим ніби даємо зрозуміти: «Вам тут не місце». Та, насправді, нема кого засуджувати за таке сприйняття, адже нас ніхто не вчив і ніхто не показував прикладу суспільно правильного ставлення до людей з особливими потребами. Єдиним критерієм може бути лише наша християнська мораль та сумління.
Чи люди з особливими потребами страждають?
Хто думає про те, як почувається людина відкинена? Коли її витісняють за рамки «цивілізації», ізолюють від світу, в котрому кожному без винятку Бог відвів місце, і дають зрозуміти, що вона ні на що не здатна? Як це – роками перебувати у відчаю та депресії і ніколи не пізнати людської доброти? Такими є реалії життя тих неповносправних, що сьогодні закриті у деяких інтернатах з абсолютно «нелюдяними» умовами. Навіть уражені глибокою неповносправністю, відчувають такий самий біль як і «звичайні» люди, їхні серця теж ранимі.
Питання інтеграції неповносправних осіб у наше суспільство постійно відсувають десь на маргінес. Наша країна завжди була «багатою» на проблеми – економічні, політичні, екологічні… Не вистачає часу думати про тих, хто не міряє своє життя тими ж мірками, що й ми.
На щастя, в нашій країні є багато добрих та чуйних людей. Саме такі люди маленькими кроками міняють нашу викривлену суспільну думку. З часу проголошення незалежності в Україні почали з’являтися християнські спільноти для підтримки осіб розумово та фізично неповносправних та їхніх родин. Це спільноти «Віра і Світло» та «Лярш-Ковчег» зі своєю глибоко-гуманною філософією, котра проповідує, що кожна людина без винятку, з усіма своїми обмеженнями та достоїнствами, люблена Богом.
У світі наших стосунків панують закони конкуренції. Ми звикли зма‑ гатися лише з тими, хто сильний, розумний, гарний та вартий нашої уваги й часу. Нерідко прагнемо зда‑ ватися кращими, ніж є насправді. Натомість, люди із особливими потребами не підпадають під критерії «сильні, розумні, гарні». Вони такі як створив їх Господь і залишаються самі собою. Адже попри те, що хтось обділений розумом або фізично здоровим тілом, Бог не обділив їх тим, без чого не може існувати жодна людська особа – серцем.
Кожен з нас має приховані чи явні «неповносправності», але обов’язково має і неповторну красу та дари. Неповносправні розумово не можуть з нами конкурувати, адже вони не піддаються навчанню у школі, не йдуть на роботу, не облаштовують своє життя так як зви‑ кли ми, проте ці люди можуть бути нашими «конкурентами» у площині загальнолюдських цінностей. Вони не знають поняття суперництва, не розділяють людей за матеріальним статусом, за релігійною чи расовою приналежністю. Вони прагнуть найпростіших, а разом з тим найцінніших речей у житті: дружби, любові, розуміння, підтримки. Розумове обмеження здатне вповні відкрити їхнє серце – велике, щире і добре. У цьому легко переконатися спілкуючись із ними. Відчуваєш ту просту, миттєву любов і дружбу, котру у звичайному світі потрібно заслужити. Люди з особливими потребами можуть любити тебе лише тому, що ти є, що ти не побоявся бути відкритим. В убогості їхнього розуму, вони вміють відчитувати серцем усі ті складні речі, які ми воліємо приховувати десь в глибині нашого єства.
Їх дав нам Бог
У Євангелії є дуже гарні й промовисті слова: «Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жадне тіло» (І Кор. 1, 27-29). Господь особливим чином солідарний з бідними, хворими, відкинутими та неповносправними, адже свого часу світ також не прийняв Його Сина. Бог не вимагає від нас покинути ту справу у якій ми трудимося і йди допомагати нужденним, але вимагає не бути байдужими, прийняти ту велику християнську істину, котра не розділяє людей на багатих і бідних, на хворих і здорових, на неповносправних і повноцінних, а вчить любити та цінувати кожне людське життя. Якою б глибоко неповносправною не була людина, вона наділена Богом даною гідністю, а тому має право жити та зростати у спільноті людей, у нашому суспільстві, поряд, плече до плеча.
