Відома газета New York Times протягом останніх 50 років регулярно публікує некролог Католицькій Церкві. На тлі посилення скандалів навколо останньої, іноді видається, що вже у труну забивають останнього цвяха. У статті про релігії у Європі Вікіпедія називає її постхристиянською, американці вважають вислів «християнська Європа» оксюмороном, а східноєвропейські католики звинувачують Західну Європу в сприянні ісламізації. Коли звести докупи усі ці думки, з’являється відчуття того, що коні Апокаліпсису вже під Берліном чи Парижем та незабаром доберуться до Риму. І напевно це відчуття передчасної поразки найбільше вражає. Адже виглядає на те, що деякі «християнські» інтелектуали вже «здали» Європу невидимому супротивнику – мусульманам, атеїстам, агностикам, новим релігійним течіям. Здали без бою і поволі звикаються з думкою, що доба Європи християнської закінчується.
Кульмінацією розмов про християнськість Європи стала дискусія про доцільність визнання ролі християнства у становленні сучасної Європи та вміщенні його у преамбулі Конституції Євросоюзу. До згоди таки дійшли і Лісабонська угода згадує про «культурний, релігійний та гуманістичний спадок Європи». У цьому, – вважають, – один з найбільших програшів , адже якщо головний закон Європи не згадує про християнство, отже місця йому в новій Європі нема. Хоча насправді країни члени Євросоюзу балансують на тонкій лінії між свободою релігії і свободою від релігій. Датські карикатури, суперечки щодо хіджабів у французьких школах, дискусії щодо мечетей з мінаретами у Швейцарії – це лише маленькі свідчення невдалого балансування, яке раніше чи пізніше має закінчитися і вилитися у якесь нове, досі незрозуміле бачення християнства в Європі.
Пошуки винних
Причин «дехристиянізації» називають багато. Хтось звинувачує Європу у надмірній толерантності, яка через свій потяг до розмаїття культур та релігій, втратила свою автентичність та поставила християнство на ринок ідей (а на ринку, відомо, існують свої закони). Хтось навпаки пов’язує упадок християнства у Європі з надмірною авторитарністю Церкви та нездатністю змінюватися, визнавати свої помилки. Середньостатистичний європеєць бачить Церкву, зокрема Католицьку Церкву, як монолітну архаїчну структуру, котра не відрізняється особливою гнучкістю. Можливо саме тому твори Дена Брауна користуються таким попитом, адже вони лише підтверджують стереотипи, які й без того панують в суспільстві: про таємниці, махінації і щонайважливіше – про правду, яку від простих вірних начебто приховують. Проте постраждали не лише католики, за даними останнього європейського дослідження цінностей, лише 21% європейців визнає, що релігія для них важлива. Європейці все частіше називають себе агностиками (не заперечуючи існування Бога, вони не вважають, що можуть вірити) або релігійними у дуже широкому сенсі (вірю у щось). На цьому тлі організовуються малі маргінальні групи радикальних християн, які, лякають всіх наступом мусульман та закликають до боротьби за християнські цінності, завдають реноме Церкви більше шкоди, ніж користі. Екстремізм і радикалізація та синкретизм усіх релігій і вірувань – це дві сторони однієї медалі – невміння впоратися з новими викликами, як з боку простих вірних, так і єрархії.
Політика
Цікаву версію причини дехристиянізації Європи висуває голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Іларіон (Алфєєв) у передмові до книжки Папи Бенедикта XVI «Європа, духовна батьківщина». На його думку, саме об’єднавчі процеси в Європі призвели до її дехристиянізації: зруйнована післявоєнна Європа потребувала спільного фундаменту для розвитку. Цього не могли дати Церкви, які пам’ятали взаємну боротьбу, а тому платформою об’єднання стали гуманістичні цінності. Митрополит порівнює «войовничий секуляризм» Європи з «войовничим атеїзмом» Радянського Союзу, і вважає, що Росія, як держава, яка пережила войовничий атеїзм, може допомогти Європі зараз. Російська Православна Церква висловила свою готовність співпрацювати на різних рівнях – міжконфесійному, політичному, соціальному – з тими, хто захищає ідентичність Європи і вірить, що традиційні релігійні цінності є її частиною.
Союзник в особі Російської Православної Церкви дуже потрібен католикам у світлі Лісабонського договору, 17 стаття якого говорить про діалог інституцій ЄС з Церквами та релігійними спільнотами, а для цього потрібна єдина позиція між Церквами щодо цього діалогу. Такий собі політичний екуменізм, в якому Католицька і Православна Церкви говорять про спіль‑ ність позицій у багатьох питаннях.
Чому Москва найкращий союзник для Ватикану? Загравання Ватикану з російським православ’ям щодо європейського питання може видатися дивним, адже серед країн ЄС є держави з сильними національними Православними Церквами, наприклад, Греція чи Румунія і їх традиція може скріпити релігійну ситуацію в Європі. Проте Ватикан звертається саме до російського православ’я, як до релігії сильної держави, яка сама може при потребі протиставитися Євросоюзу. Ні Греція, ні Румунія не є країнами сильними політично, а російське політичне православ’я забезпечує сильнішу позицію. Крім того, православна Греція і Румунія приносять в ЄС більше проблем, ніж позитивних вкладів. Особливо в контексті банкрутства православної Греції, коли протестантсько-католицьким Німеччині і Франції довелося викупляти її державні борги, православ’я в ЄС не має міцної переговорної позиції. Ці країни радше трабл-мейкери (творці проблем), аніж сильний партнер.
Пошуки відповіді
Це питання політики і протистояння зовнішнім чинникам, яка ж внутрішньо церковна відповідь на кризу? «Справді, в Європі храми пустіють, a середній вік практикуючих християн зростає з року в рік», – зазначає доктор богослов’я, працівник Лювенського католицького університету (Бельгія), Тарас Хомич, – «Однак, у суспільстві все чіткіше простежується потяг до чогось вищого, таїнственного, до потреби духовості. Бельгійці, однак, намагаються задовільнити цю потребу переважно без посередництва інституційного християнства, оминаючи, зокрема, Римо-Католицьку Церкву. Європа зараз є і, принаймні в найближчому майбутньому, буде розмаїтою культурно і релігійно. Такий стан парадоксально нагадує ситуацію в якій опинилися перші послідовники Христа, адже Римську Імперію І століття, як і Західну Європу ХХІ століття, можна охарактеризувати виразом compusitum mixtum. Втішає те, що наші попередники у вірі впоралися зі своїм завданням більше, аніж на відмінно».
Синод європейських єпископів ще у 1996 році визначив, що використовуючи свій тисячолітній місійний досвід, Європа сама має перетворитися на місійну територію. Саме повернення до досвіду євангелізації перших віків християнства вважають панацеєю та основою нової євангелізації. Християнство в Європі має пережити нову інкультурацію, має відповідати на виклики сучасного світу і одним з таких викликів є наявність різних культур, поглядів та відсутність однієї панівної релігії. Втрата домінуючих позицій не повинна сприйматися як трагедія, а як нагода для нових рішень та вироблення нового розуміння. Тому в новій місії для Європи з’являється важливий компонент – екуменізм, який відповідає плюралізму думок як цінності нової Європи.
Де наше місце у цьому процесі?
Російське православ’я більшменш визначилося щодо своїх позицій в Європі і бачить себе партнером і союзником, у деяких випадках навіть вчителем. Що робити у такій ситуації греко-католикам? Ми також пережили войовничий атеїзм, до того ж менше йшли на компроміси з владою. Тому можемо бути свідченням стійкості. Але ми рідко думаємо про те, що можемо зробити для Європи. Наші храми наповнені і проблеми Західної Європи здаються зовсім далекими і нереальними. На відміну від Церкви на Заході, яка зайняла виключно оборонну позицію, УГКЦ ак‑ центує на розвитку – будівельні та пасторальні проекти ви‑ кликають захоплення та подив. Є скептики, які кажуть, що це ненадовго, і нам просто «пощастило» на комуністичний атеїзм, який сповільнив природній процес. Є оптимісти, які вірять у добру долю нашої Церкви. І одні й інші часто кивають на Захід, чекаючи фінансової допомоги для наших проектів розвитку, з думкою про те, що у нас є віра, а у них гроші, тому вони повинні нас підтримувати. Але чи часто задумуються греко-католики над тим, щоб вони можуть зробити для своїх західних побратимів? Насправді ж греко-католики можуть відіграти дуже суттєву роль – свідчити про розмаїття християнства. «Вірно плекаючи власну традицію, ми перш за все можемо вказувати на розмаїття в Католицькій Церкві. Одночасно візантійська церковна традиція, з її наголосом на Таїнстві, може відповісти на потреби багатьох людей, котрі саме за цим і шукають», – каже Тарас Хомич.
Мар’яна Карапінка
