Христове воскресення, це незаперечне потвердження всього того, що Ісус Христос, як Богочоловік до тепер творив на землі від свого народження до дня свого скону. Це щось більше, як сама перемога світла над темрявою, правди над брехнею і любови над неправдою, бо ж Христос був світлом і правдою для людей задля любови яких віддав себе розп’яти. Ісус Христос був дорогою життя в той час, сьогодні і оставсь безконечно незмінним. Без Христового Воскресення наша віра була б марною, вена була б позбавлена своїх основ. Воскресення підтвердило все що було потрібне для скріплення сили віри, а в першу чергу була підкреслена ось ця безмежна любов, що є домінуючою і неперевершеною в Христовій Церкві. Власне перед цією незаперечною любов’ю все розтоплюється і не може встоятись. З цим не можуть ніяк впоратись найновіші більшовицькі комуністичні атеїсти, бо перед ними все виринає питання, якже боротись з Христовою вірою, Христовим вченням, яке нас вчить навіть ворога любити. Це питання нам християнам не раз тяжко погодити, бо як можна любити того, хто нас переслідує, зневажає, а не раз і вбиває. Христос своєю смертю, що є продовженням його вічності нам показав, що він любив не тільки вибранців, але всіх, що включало і його ворогів і тих, що його розпинали на хресті, бо ж і за них і їх гріхи вмирав.
Знаємо, що перед христовими страстями в Гетсеманському Городі Ісус Христос, як Богочоловік приготовлявся до страстей, мук, наруги і перед тим переходив страшну агонію, бож, як людина відчував великий страх і просив свого Отця, щоби дав йому силу витривалості. Власне ці хвилини в житті Ісуса були може більш болючі у внутрішньо душевному переживанні, як опісля страшні страсті. Ось іноді дуже трудно сутньо схопити цей дуалізм, який був в Ісуса Христа; людська природа і Боже. Під тим оглядом багато вагалось тоді, як не менше і в наш час, але це нічого дивного, бо ж і його безпосередні учасники — апостоли так само сумнівались. Правдою є, що після Христових страстей, які закінчились трагічним розп’яттям віра серед апостолів у Христа не тільки була послабла, але дуже поважно захитана, в їхні душі вривались сумніви…
Власне, апостоли, що були безпосередніми свідками багатьох чудес, які Христос творив на протязі свого життя на землі не були спроможні зрозуміти чому Христос, як Богочоловік так тяжко терпів, всі фізичні тортури, знущання, зневагу й наругу з таким стоїчним спокоєм і терпеливістю. Чому ж Ісус Христос не обтрясся з того всього і не показав своєї сили, як Син Божий? Апостоли сподівались такого кінця і коли цього не сталось і Христос був розп’ятий й похований то в них віра сильно захиталась. Всі вони попали в повний страх.
Припустім, якщо б так було сталось, як очікували апостоли Христа то це було б ще одним серед багатьох інших чудом, які перед тим творив Ісус Христос, але в обставинах іншої дійсности. Питання стоїть, чи це чудо було б вирішило питання Сина Божого, якого Господь післав на землю для відкуплення людського роду. Чи це чудо не забулось би як багато інших перед тим, які так скоро пішли в забуття. Пригадаймо собі, що в час найтяжчих страждань, терпінь і переживань чомусь були забулись всі ці чуда, так, якби їх взагалі не було. Перед апостолами була закрита істина, що дорога до царства Отця небесного вела через страсті, терпіння і смерть.
В страстях, терпінні й самій смерті Ісуса Христа на хресті ішлось про щось більше, як чудо, яке мало б тогочасний ефект і пішло в забуття, але визначення для людства праведного шляху до Отця небесного в його безконечній і неохопній проекції. Так ішлось про те, щоби вказати, що сама смерть не закінченням, але продовженням життя в позагробовій дійсности. Це те, що є одним з найбільш суттєвих елементів в Христовій Церкві. Сам Ісус скінчив мученичою смертю, щоби показати, що життя не закінчилось, що воно має свою безконечність. Ця істина повинна спрямовувати наше життя у Христовому напрямку. Ісус Христос наявно показав, що він смертю смерть побідив і потвердив безмежність людського позагробового життя.
Кожнорічне обходження цього радісного празника празників тільки нам нагадує цю святу й незаперечну Христову правду, що наше життя на землі є тільки короткою мандрівкою, вступом до вічного безконечного життя.
Крім багатьох інших незаперечних правд життя Ісуса Христа нас переконує в тому, що нагорода все приходить після терпінь, страждань а іноді після смерти. Ми може не раз попадаємо в зневіру, як колись апостоли Ісуса Христа, але пам’ятаймо що воскресення нашого народу, нашої Церкви-страдниці невідклично прийде. Мабуть наш страсний тиждень не закінчився і ще не прийшла Воскресна Неділя, але вона невідклично перед нами. Під тим оглядом терпеливо, гідно, достойно видержує і все переносить наш Патріярх Помісної УКЦеркви Блаженніший Йосиф та нескорений український нарід. Блаженніший Йосиф це робив подивугідно 18 років на засланні і це робить зараз, де його також бичують, різними пасквілями, оклевечують, клеймують та розпинають тільки за те, що все ішов і дальше іде тернистим, святим і непорушним Христовим шляхом. Він змагавсь не для себе, але для своїх братів сущих і тих що прийдуть, за їх краще завтра. Блаженніший Патріярх не показує своїх ран на тілі і душі, але з подивугідним спокоєм іде тернистим шляхом і веде за собою паству до незаперечного Христового воскресення. Побідить той хто несе свій хрест. Христове воскресіння, це вічне народження і безсмертне життя в домі Отця небесного.
