У післявиборчому контексті вже прийнято говорити про «Церкву і суспільство», а конкретніше, про участь Церкви у політичному сегменті життя суспільства. Адже перед виборами церковні очільники демонстрували свою громадську позицію: резонанс викликала заява Блаженнішого Любомира Гузара та інших представників Церкви, що закликали до активної участі у виборах. Відтак, екуменічні молебні перед другим туром, а після виборів – московське патріарше «освячення» Януковича. Блаженніший Любомир пригадав новому президентові про рівноправ’я всіх конфесій та закликав до молитви «о предлежащих властіх наших». Матеріалу для роздумів більше, ніж достатньо.
Так до чого ж тут «творча інтелігенція» в поєднанні зі справами церковними? Скажімо, для членів Спілки письменників України, що здобули своє членство ще в «буремні» часи СРСР-у, вже стало справою «патріотичного» обов’язку час до часу на шпальтах «Літературної України» писати «сльозоточиві» статті про «духовну деградацію нації» та виголошувати доповіді про «Роль Церкви у формуванні національної свідомості та патріотичному вихованні української молоді». Природніше й актуальніше ця тема звучить в публіцистиці колишніх дисидентів Є. Сверстюка та М. Мариновича. Але коли мова заходить про літературу, котру ми за «пролеткультівською традицією» називаємо «укр-суч-літом», а іноді «сучукрлітом»… «Не варто плутати святе і грішне», скажуть церковнослужителі. А «укрсучлітівці» запропонують прочитати Знак Саваофа скандального О. Ульяненка.
Фатальна участь
Участь «творчої інтелігенції» була радше фатальною, аніж конструктивною і далекоглядною. Найактивнішою була інтелігенція «совєтського гарту». Спочатку вони скликали форуми на підтримку «найпатріотичнішого» кандидата, бо ходить у вишиванці, відбудовує «батурини» й «арсенали» (український варіянт «потьомкінських дєрєвень»), зводить помпезні монументи жертвам Великого Голодомору і т. д. Ніщо не віщувало успіху «збанкрутілому патріотові». Навіть надання Героя України Степану Бандері не додало «бонусів довіри». Для значної пак частини суспільства Ющенко став «вбивцею віри українців у свою державність» (див.: Український тиждень, № 49, 2009 р. ). «Отак у котре здійснилося давнє спостереження невідомого мені цинічного історика про те, що революції (якщо то була революція, звісно) задумують романтики, втілюють фанатики, а використовують негідники. Саме вони. І патріотизм – їхній останній притулок, про що завжди пам’ятаймо», – писатиме Юрій Андрухович у 2003 році, тобто до «помаранчевих» подій. Але український контекст його зрозумілий як ніколи тепер, після слів «найпатріотичнішого» з учасників президентських перегонів: «Українцям буде соромно за свій вибір». Справді, соромно вже давно…
«Творча» ж інтелігенція цього наче не помічала й далі стояла на своєму. Коли ж кампанія «патріота» з тріском провалилась у першому турі і його випередили навіть Яценюк і Тігіпко, «творча» інтелігенція переформатувалася та заходилась рятувати ситуацію: телебачення просто розривалося від агітаційних відеороликів на котрих почергово Іван Драч і Дмитро Павличко агітували за Ю. Тимошенко як «представника проукраїнських та проєвропейських демократичних сил». Однак, було вже надто пізно. «Я обурена, – писатиме польська журналістка Катажина Квятковська, – Не так через помаранчевих політиків, які так бездумно розгубили потенціал Майдану, а передусім через вас – українську інтелігенцію, яка це дозволила… Замість розтлумачувати та розгладжувати розчарування, ви залишились у своїх університетах, у редакціях товстих і розумних часописів, виголошуючи моральні банальності на тему погіршення суспільно-політичної ситуації. А зараз ви дезорієнтовані, бо хтось – не ви ж – обрав найважливішою особою країни «проффесора» не з вашого вишу».
Правду кажучи, польська журналістка дещо переоцінила можливості «української інтелігенції», про котру ще у 80-х писав Василь Стус: «Українська інтелігенція на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує». Від того часу практично нічого не змінилось. Далі триває «культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година», «що не рік – то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він – як балакуча тіточка. Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба», про що писав В. Стус тоді ж у 80-х. Історик-дисидент Валентин Мороз свого часу запровадить влучний термін «павличкіанство» (маючи на увазі Дмитра Павличка), для характеристики «творчої» інтелігенції, що трохи любить Україну, але одночасно хоче мати святий спокій. Власне це «павличкіанство» знову зіграло свою фатальну роль. Ще більша трагедія в тому, що ті ж «павличкіанці» тепер поряд з Ю. Тимошенко і після фатального провалу далі голосять палкі промови на Тарасів день, закликаючи до лав об’єднаної опозиції.
А що ж тоді з Церквою?
Кілька століть історії української філософської думки й літератури позначені складними взаєминами з Церквою. І це –виключно український феномен. Цього не знали ні польська, ні російська, ні німецька, ні французька літератури. Там, окрім ліберально-гуманістичної, нігілістичної опозиції, завжди існувало потужне коло літераторів, що не лише були тісно пов’язані з Церквою як інституцією, але й реально жили християнським життям: у що вірили, те й практикували у житті та відображали у своїх літературних творах. Взяти хоча б для прикладу Толкіна і його відому екранізовану сагу «Володар перстенів».
Антицерковне спрямування української інтелігенції частково можна пояснити тривалим колоніальним статусом України. Починаючи від Григорія Сковороди, що волів бути вічним мандрівником, аніж мати справу зі «стовпами неотесаними» синодального православ’я, національні літературні та наукові кола небезпідставно трактували духовенство як колаборантів окупаційних режимів. Досить згадати Тараса Шевченка, чий бунт проти російського православ’я часто трактовано як атеїзм. На цьому ж тлі «духовного колабораціонізму» виріс і антиклерикалізм Івана Франка, його звинувачення духовенства в бездіяльності (стаття «Радикали і релігія», 1898), критика «панотчиків», що претендували на політичний провід в Галичині (збірка «Із літ моєї молодості», 1914), за що йому жорстоко помстилося галицьке духовенство, знищивши весь тираж наукової брошури «Поема про сотворення світу». В’ячеслав Липинський негативно оцінював навіть інтелігенцію, що вийшла зі священичих родин, бо «не тільки вносила в політику українську шкідливий елємент утопійности і чисто церковного максималізму, але ще, завдяки своїй численній перевазі, претендувала сама на політичний провід і являлась головним підюджувачем «народа» проти тих українських лицарських та матеріяльно продукуючих елєментів, що єдині здатні були матеріяльною силою продукції та меча державу українську створити» («Реліґія і церква в історії України», 1933).
Кардинальні зміни у взаєминах Церкви та інтелігенції вдалось зробити митрополитові Андреєві (Шеп‑ тицькому), який сприйняв своє християнське, пастирське служіння українському народу як покуту за колабораціонізм своїх попередників. Його справу продовжив патріарх Йосиф (Сліпий). Але, на жаль, їхню лінію ніхто не продовжив.
Часами здавалося, що Церква свідомо робить кроки, щоб налаштувати проти себе українську інтелігенцію. Нема потреби робити тривалий екскурс у далеку історію. Про це свідчить ближчий період, свідки якого ще живі. Відомий дисидент Валерій Марченко, залишившись без праці після заслання, марно прохав екзарха Києво-Галицького Філарета (Денисенка) про хоч якусь роботу при Церкві. А на прохання вислати на заслання церковну літературу українською мовою, теперішній глава Української Православної Церкви (КП) Патріарх Філарет вислав російську синодальну Біблію.
Суть трагедії також у тому, що українська інтелігенція століттями сприймала християнство крізь призму державного офіціозу московського православ’я. (Лише в такому контексті можна розуміти скандальний твір Ульяненка Знак Саваофа). Звідси – схильність до нігілізму, відхід сучасної інтелігенції в неопоганство та псевдохристиянські інтерпретації Євангелія у Пшениці без куколю Ігоря Каганця.
Сьогодні знову є небезпека, що християнство оцінюватимуть за державним «московським офіціозом» Януковича і Патріарха Кіріла. Звісно, часи тоталітаризму не повернути. Ніхто не припинятиме діяльність інших християнських Церков. Проте залишається невирішеною одна вкрай небезпечна спільна проблема: попри бурхливий розвиток християнських конфесій і статистичний бум християнських громад та організацій, негативні показники морально-духовного стану суспільства б’ють всі рекорди. Більшість церковних очільників уникають розмов на цю тему, втішаючись статистичними звітами. Лише один український єпископ Ігор Ісіченко (Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ оновленої) мав сміливість визнати, що стан моралі в українському суспільстві сьогодні нижчий, ніж у часи комуністичного тоталітаризму і атеїзму. «Ми не можемо бавитися з людьми. Ми можемо їм казати, а вони мають право слухати, а щось не слухати. Вони мають право на правду. І хоч дуже часто правда є прикрою, але хай люди знають, яка вона є, хай люди довідаються хто є Христос, і хай живуть правдивим Христом, а не попами», скаже о. Рафаїл (Турконяк) в інтерв’ю «Київській Русі».
За цинічним, а часто й хамським тоном «укрсучлітівської» літератури насправді ховається підсвідоме волання про порятунок. «Жоден месія не витягне нас із цього лайна», писатиме в одному з віршів Андрій Любка. Ця фраза звучить як виклик для Церкви, котра надто багато говорить про захист своїх прав у суспільстві і надто мало дає свідчення Христової сили. «Ви майте силу, а не майте право», каже о. Рафаїл.
Обурення, яке висловила польська журналістка Катажина Квятковська на адресу української інтелігенції, ще більшою мірою стосується Церкви. Адже запізно робити заяви і влаштовувати молебні напередодні виборів, якщо попередньо не зверталось уваги на завжди актуальні християнські засади: «Не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога, – багато бо лжепророків прийшло на світ» (1 Ів 4, 1); «Бережіть себе від ідолів» (1 Ів 5, 21); «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтесь знову» (Гал 5, 1).
о. Олег Гірник