Незважаючи на те, що історія Греко-Католицької Церкви в Одесі нараховує вже дев’ять десятиліть, активний розвиток місії тут почався з часу освячення невеликого двоповерхового будинку, купленого і переобладнаного під церкву у 2005 році. Саме після освячення цього будинку під храм святого апостола Андрія Первозванного Блаженнішим Патріархом Любомиром у грудні того ж року Греко-Католицька Церква в Одесі почала помітно зростати. Природно, що основою громади стали вихідці з Галичини, які волею долі опинилися в «Південній Пальмірі». Саме на пошук і задоволення духовних потреб таких «етнічних» греко-католиків й була скерована пастирська увага священиків, а з 2003 року — року заснування Одесько-Кримського екзархату — і увага екзарха Василя (Івасюка). За словами владики Василя, головне завдання місії УГКЦ в Одесі він вбачає у будівництві «храмів у людських душах». Саме цій настанові підпорядковані дії місцевих душпастирів — отців Володимира Ждана, Ігоря Тараса та Олександра Смеречинського.
Специфіка місіонерства в Одесі
Менталітет і, відповідно, духовність одеситів значно відрізняються від духовності та менталітету мешканців інших міст України. Історично тут склався досить специфічний місцевий колорит, який виявляється й у ставленні місцевих жителів до релігії та Бога взагалі. Південне виснажливе сонце, морське повітря, порт, нарешті, ринок «7-й кілометр» — все це переплелося в душі кожного одесита не менш вигадливо, ніж сплітаються в крові гени різних народів, що населяють сьогодні територію Одещини. У результаті тут проживають емоційні й товариські люди, які вміють домовлятися, які знають собі ціну і скептичні у ставленні до організованого суспільно-релігійного життя.
Незважаючи на те, що в Одесі представлені найрізноманітніші релігійні течії, Церкви і секти, чисельність активних віруючих, у порівнянні з іншими містами, не є значною. І мусульманин, і буддист, і кришнаїт, потрапляючи до Одеси, швидко втрачає свій «місіонерський запал». Люди тут відкриті та приємні у спілкуванні, але організувати та задіяти їх у будь-яких довгострокових акціях неймовірно складно. Одеське повітря просочене відпочинком і кожен, хто потрапляє сюди, в тому числі місіонер, швидко усвідомлює свою нездатність підтримувати одеситів у стані мобілізації протягом тривалого часу. Подібного впливу зазнали на собі й галицькі греко-католики, які з дитинства були навчені щонеділі брати участь у Літургії. З більш ніж 10-ти тисяч одеських греко-католиків, а саме таку цифру наводять соцопитування, тільки кілька сот щонеділі бувають на богослужіннях у храмі УГКЦ і, щонайбільше тисяча, відвідують храм хоча б раз протягом року.
Схожу картину спостерігаємо і в православних: з 80% номінальних православних міста тільки 3-4% ведуть упорядковане духовне життя. Значна частина з тих 80% взагалі ніколи в житті не сповідалися і не приймали Святе Причастя. Цікавим є факт, що 25% одеситів ще не визначилися у своїй прихильності до тієї чи іншої Церкви. Все це красномовно свідчить про те, що місійне поле в Одесі є доволі широким. А індиферентність одеської вдачі й громадська пасивність визначають і форму місії: не чекати, поки люди самі прийдуть, а йти до людей. Саме так чинять протестанти, тому й не дивно що за даними Держкомнац‑ релігій кількість протестантських громад в Одесі можна порівняти з кількістю православних парафій.
Колишні протестанти
Вартою особливої уваги є група колишніх протестантів, які приєдналися до УГКЦ у період з 2005 по 2009 рік. Хоч ця група й не дуже чисельна, — трохи більше десяти осіб, — вона стала активною діючою силою парафії. Саме ці люди організували один з церковних хорів і чисельно увійшли до складу другого. Вихідці з протестантських спільнот розпочали інтернет-служіння, потім щотижневий Біблійний клуб, видання парафіяльної газети. Все це помітно пожвавило парафіяльне життя. Звісно, звиклим до активної місіонерської діяльності екс-протестантам було непросто влитися в розмірений устрій життя традиційної Церкви, але потроху було знайдено взаєморозуміння і всі, хто хотів, знайшли собі особисте служіння.
На жаль, хрещені в дитинстві «етнічні» греко-католики не надто цікавляться вивченням Святого Письма. Біблійний клуб, який збирається по суботах вже третій рік поспіль, відвідують, за рідкісним винятком, тільки колишні протестанти та запрошені ними гості з інших Церков, етнічні ж галичани особливого інтересу до вивчення Святого Письма не виявляють і подібного роду спілкування.
Редемптористи в Одесі
Ще одним етапом розвитку греко-католицької місії в Одесі став приїзд до міста отців-редемптористів (Чин Найсвятішого Ізбавителя) на чолі з протоігуменом о. Василем Іванівим. Провівши кілька реколекцій для одеситів, отець-протоігумен просто закохав у свій Чин місцевих жителів. Такого місцева земля ще не бачила: ченці, які служать людям, співають пісні під гітару, працюють з неповносправними і в будинках для людей похилого віку – все це ламає стереотипи про чернецтво і підкорює серця. Від редемптористів віє апостольським духом, раннім євангельським християнством, що для православно-протестантської Одеси є вкрай важливим свідченням.
Бог являє чуда
Місію в Одесі творять не тільки і не стільки люди, скільки Сам Господь. У житті багатьох новонавернених відбувалися чудеса, завдяки яким вони ставали греко-католиками. Хтось приходив спонукуваний перстом Божим, що явно проявлявся у всіх навколишніх обставинах, когось надихали пророчі сновидіння, але найяскравішим випадком стало чудо, явлене Пресвятою Богородицею одній протестантці.
Будучи добре «підкованою» у знанні Біблії, вона не сприймала традиційної Церкви з її хрещенням немов‑ лят, іконопочитанням і шануванням Діви Марії. На зустрічах Біблійного клубу жінка гаряче опонувала священикам та парафіянам, її позиція була непохитною. Проте сталося так, що після 16 років подружнього життя і безуспішних спроб завагітніти, вона, за порадою священиків, помолилася до Божої Матері… і зачала дитину. Богословські аргументи її не переконували, а ось диво, явлене Пресвятою Богородицею, переконало. Свою доньку Марію відразу після народженню вона охрестила вже як парафіянка УГКЦ.
Відносини з громадськістю
Важливою складовою одеської східно-католицької місійної діяльності є зв’язки з громадськістю та всілякі соціально значимі ініціативи. Зокрема, такі заходи як Соціальний тиждень, екуменічні молебні і засідання міжконфесійного Одеського богословського товариства, спільні наукові конференції, проведені в Одеському національному університеті, круглі столи та семінари на тему протидії торгівлі людьми та епідемії СНІДу, духовно-патріотичні зустрічі з військовими моряками — все це створює сприятливий фон для подальшої проповіді Христа одеситам.
Плоди такої діяльності можна було побачити під час нещодавнього приїзду Блаженнішого Патріарха Любомира до Одеси, коли десятки місцевих ЗМІ позитивно, правдиво і докладно висвітлювали цей візит, а міська влада дякувала Патріархові за активне соціальне служіння УГКЦ в Одесі.
Інтернет-місіонерство
Як провадити місію не маючи нормального храму? Непогану ідею місіонерства вдалося реалізувати активістам Свято-Андріївської парафії в мережі Інтернет. Зіткнувшись з тим, що російською мовою греко-католицька література і проповідь взагалі практично недоступні, вони почали збирати у Мережі те, що вже було опубліковано, а також перекладати з української, сканувати книги та статті й подавати новини УГКЦ російською мовою.
Спочатку портал www.сerkva.od.ua розглядався швидше як онлайн-бібліотека, але з часом новини сайту також зайняли важливу нішу в українському релігійному Інтернеті. Слід зазначити, що цільовою аудиторією засновники сайту перш за все бачили людей, які не належать до традиційних Церков, але насправді виявилося, що портал є більш потрібний саме греко-католикам, які становлять близько 45% аудиторії та православним (35% аудиторії сайту).
Для російськомовного православного греко-католицтво — справжня terra incognita. Слово «уніати» через антикатолицьку пропаганду РПЦ відоме багатьом, але якими є насправді греко-католики знають лише одиниці. Метою місійного порталу не було приєднання православних до унії, а радше ознайомлення їх з духовно-богословським досвідом та надбанням їхніх найближчих братів, які, після відновлення єдності з Римською Апостольською Столицею, не втратили ані свого православ’я, ані своєї русько-візантійської тисячолітньої традиції.
З іншого боку, важливо було захистити Греко-Католицьку Церкву від неправдивих звинувачень та наклепів, зокрема стосовно, ніби то існуючого в УГКЦ, українського націоналістичного шовінізму, який приписують нам деякі публіцисти та офіційні особи Московської Церкви. Сам факт створення сайту російською мовою вже був сприйнятий позитивно навіть найрадикальнішими серед місцевих православних. Поміркована позиція екзарха Василя і його відстороненість від усіляких політичних змагань також далися взнаки, і, принаймні, звинувачення у нацизмі в бік УГКЦ на Одещині перестали лунати. Не важко спрогнозувати, що подальший розвиток УГКЦ в Одесі буде тільки збільшувати частку російськомовних вірних, які віднаходять для себе апостольську традицію саме тут.
Погляд у майбутнє
Яким є майбутнє УГКЦ в Одесі у ХХІ столітті? Все залежить від того, які завдання перед собою Церква поставить, і як вона буде реалізовувати ті завдання, які перед нею ставитиме Бог. Чи буде УГКЦ й надалі позиціонувати себе як Церква українців, чи радше як Церква в Україні?
В Одесі від відповіді на це питання залежить практично все. Адже, незважаючи на 60% етнічних українців, власне українські національні цінності тут не є популярними, на національних традиціях тут не побудуєш успішної діяльності. УГКЦ має усвідомити свою католицькість також і в етнічно-культурному аспекті, а не тільки богословському. Проблеми, спадщина і сподівання всіх народів і культурно-ментальних спільнот, які населяють Одесу, повинні знаходити своє місце в серці одеської громади УГКЦ, і тоді, ставши місцевим людям рідною і зрозумілою, Церква заслужено розділить з ними їхнє майбутнє, яким би воно не виявилося.
Михайло Шелудько
