«Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати. Усе, що створено в Україні за останні 60 років, поточено бацилою недуги. Як може розвиватися національне дерево, коли йому вирубано півкрони? Що таке українська історія – без істориків, коли нема ні козацьких літописів, ні історії Руси, ні Костомарова, Маркевича, Бантиш-Каменського, Антоновича, Грушевського», писатиме Василь Стус у Таборовому зошиті (Київ, 2008). Якщо хтось в історії сучасної української науки зі всією серйозністю, по-справжньому розумів ці слова, і не лише розумів, а й діяв, плекаючи «крону національного древа» та лікуючи його від «бацили фальшування радянської історіографії», поза всяким сумнівом – це професор Ярослав Дашкевич.
Він розпочинав свій шлях не як історик. Студентські роки проходили вже в радянський період, коли історію вважали інструментом партійної ідеологічної машини. Можливо, саме тому Ярослав Романович обрав філологію. У 1949 році закінчив Львівський університет за спеціальністю «Українська мова і література». Та вже у дипломній роботі «Іван Франко як театральний критик» були розставлені акценти (розділи «Тенденційність. Ідейність», «Народність. Патріотизм», «Сучасність. Актуальність»), що у подальшому визначатимуть його орієнтацію на традицію української історичної школи: М. Костомаров – В. Антонович – М. Драгоманов – М. Грушевський.
Починаючи з 1989 року Ярослав Романович очолює Львівську філію Інституту української археографії та джерелознавства НАН України. На цю посаду приходить «просто з вулиці», в статусі безробітного, адже до цього часу він – безробітний, тому намагатиметься на одному диханні надолужити згаяне за роки переслідувань. Йому ніколи не йшлося про кар’єру і докторат. За рік до 70-літнього ювілею друзі, фактично, примусили захистити дисертацію. У 1996 – ювілейному для Дашкевича році – вчена рада Львівського державного університету ім. І. Франка присвоює йому звання професора і доручає очолити катедру сходознавства.
25 лютого цього року, у Львові на 84-му році професор Ярослав Дашкевич упокоївся в Бозі. Його відхід позначений символікою протесту: покидав цей світ Ярослав Романович приблизно тоді, коли ноги Януковича прямували до президентського кабінету на Банковій. Всією своєю суттю Дашкевич протестував проти такого «вільного», «демократичного» волевиявлення, адже йому були добре відомі залаштунки того, що у нас звикли називати «демократією»: «Ми знаємо добре з досвіду, що наукова дискусія з сучасними лібералами і т. зв. демократами, пропагандистами ідей «громадянського» (це сфальшований термін – в оригіналі: міщанського) суспільства у нас в Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціярному рівні, то це не є вільна дискусія» (стаття «Постмодернізм та українська історична наука», 1999). Професор Ярослав Дашкевич жодного дня не прожив у «державі», яку очолив «проффесор».
Поховали Ярослава Романовича у суботу 27 лютого у Львові на Личаківському цвинтарі неподалік від могили мами – Олени Степанівни – легендарної хорунжої УСС, вченого-географа (див. збірник: Олена Степанів. Наукові праці. Есе. Спогади, Львів, 2003). У похоронних промовах говорили про заслуги професора Дашкевича перед державою, українським народом, опубліковані праці, про велику втрату, «якої зазнала українська наука й культура». Найбільш «велерічивими» у таких випадках є представники державної бюрократії, котрі за життя не помічають видатних постатей, однак, згідно протоколу, змушені говорити про патріотизм, незламність, непідкупність, забуваючи про те маленьке, що могли зробити ще за життя цієї людини: Ярослав Романович так і не дочекався від «патріотів» міських та обласних адміністрацій виконання наказу Л. Кучми про відкриття меморіального музею матері – Олени Степанівни – у крихітній кімнатці по вул. Козацькій, де вони проживали після заслання.
Особисто я познайомився з професором Дашкевичем тоді, коли у Загребі (Хорватія) натрапив на спадщину о. Гавриїла Костельника. Про його ставлення до цієї контроверсійної особи дізнався зі статті «Гавриїл Костельник – постать складна чи ускладнена? » Вирішив звернутися до нього передовсім як до свідка, котрий знав о. Гавриїла з часів навчання у львівській гімназії, а відтак, як до фахівця-історика із запитанням: «Чи варто цим займатись?». На що отримав ствердну відповідь та застереження: «Але ви мусите писати правду». Відтоді наші зустрічі були частішими, бо, неофіційно, Ярослав Романович став моїм керівником у дослідженні спадщини Костельника.
Мене завше дивувала його легкодоступність, жодного офіціозу, «напудреності», якими зазвичай «хворіють» люди з академічними титулами. Водночас, вражала його організованість у праці: він ніколи не поспішав, жодної метушні, все встигав і все робив завчасу, з мінімальними засобами, пишучи свої доповіді «від руки» і доштуковуючи, згодом, смужки окремих цитат і коментарів.
Для мене Ярослав Романович – людина, перш за все, духова, а відтак науковець. (Слово «духовий» вживаю у значенні, яке прагне повернути в український мовний обіг Ірина Фаріон, за аналогією до німецької термінології, відрізняючи його від слова «духовний»: geistig – «духовий, нематеріальний, ментальний»; geistlich – «духовний, церковний».) «Сама його постава справляла незабутнє враження: рафіновано інтелігентська, аристократична зовнішність, мистецько дібраний одяг: не традиційний офіційно – партійний костюм з краваткою – символ радянської сірятини, а джинси, светер, хустинка на шиї, довге сиве волосся й високе чоло над орлиним носом. Уособлення шляхтича (адже рід його ведеться від засновника козацтва Остафія Дашковича, шляхетської династії Корибутів), українського галицького нотабля, який дивом уцілів, перейшовши сталінську м’ясорубку 40–50-х років», – писатиме Ігор Гирич, один з його учнів. І ще – мужеський перстень-печатка, котрий так природно виблискував на його аристократичних пальцях і додавав шляхетського шарму. Навіть радянська традиція звертатись «по-імені, по-батькові», замість «пане професоре», чи «пане Дашкевич» у випадку Ярослава Романовича звучала цілком інакше, співзвучно з «король Данило Романович», за чий королівський титул він боровся із фальшуванням радянської історіографії (стаття «Король Данило в житті та бронзі» у збірнику Постаті).
Виголошуючи на похороні проповідь, Архиєпископ львівський Ігор (Возьняк) також звернув увагу на його вміння шляхетно «промовляти навіть ходою» і процитував стихиру із «Чину погребенія єреїв», так, начебто ховали не світську особу, а священика. Серед сучасних людей церковних, серед монашества і священства передовсім, не зустрічав я людей такого духового рівня, як професор Дашкевич. І це трагічно…
Не випадково, коли мова заходила про сучасний стан Церкви, у тоні Ярослава Романовича з’являлися нотки докору, особливо якщо йшлося про збереження матеріальної спадщини, зокрема про гарнітур Шептицького, «що мав меморіальну цінність й перетривав радянське лихоліття, а зник щойно у 90-х роках минулого століття», про «стильові каміни» в митрополичих палатах на Святоюрській горі, які «недавно зруйнували» (див. статтю «Андрей Шептицький. Три епізоди» у збірнику Постаті, Львів, 2007). Його бентежило, що за наявності колосальних умов і можливостей, так мало зроблено. Гострі зауваження щодо стану дослідження життя УГКЦ в часи підпілля та відсутності довідкової бази про нинішнє становище Церкви і релігій в Україні, прозвучали минулого року на релігієзнавчій конференції, організованій Львівським музеєм релігії. Звісно, тут важко щось дорікнути чи заперечити, бо всім добре відомо за яких умов Ярослав Романович працював у часи СРСР (понад 20 років без роботи) і за «незалежної» України, а скільки встиг зробити. Якщо хтось і мав право на критику, то це професор Дашкевич. Виголошуючи, від імені УКУ, прощальне слово над могилою Ярослава Романовича Мирослав Маринович, подякував йому саме за неї.
Професора Дашкевича добре знали не лише в Україні, а й за кордоном. Перебуваючи у Вірменії варто було сказати, що ви зі Львова, як неодмінно запитували чи знайомі ви з Ярославом Дашкевичем. І не випадково: кандидатську дисертацію про минуле вірменських громад в Україні Ярослав Романович захистив у Єревані. Після того, як його, без жодних пояснень, звільнили з Інституту суспільних наук, а згодом і з Музею етнографії та художнього промислу, матеріальну і моральну підтримку йому надавала Вірменська Академія Наук. Була навіть пропозиція перебратися до Єревана член-кореспондентом АН тоді ще радянської республіки Вірменії. Вивчення минулого вірменів вивели Ярослава Романовича на простір інших громад, зокрема євреїв та караїмів. Особливо цікавими є результати дослідження професором українсько-турецьких відносин, що цілковито міняють наше стереотипне ставлення до «орієнтального світу». Приходить на думку і Микола Хвильовий з його ідеєю «азіятського ренесансу», і Валерій Марченко із його зацікавленням азербайджанською літературою, не кажучи вже про Агатангела Кримського і Миколу Гулака (про останнього стаття у збірнику Постаті).
Природно, що дослідження різних культур Сходу були пов’язані у Ярослава Романовича із зацікавленням релігіями Авраамової традиції: християнством, ісламом та юдейством. Одразу після легалізації УГКЦ професор Дашкевич започатковує щорічні релігієзнавчі конференції у львівському Музеї історії релігії. Він вмів кількома влучними зауваженнями нівелювати псевдорелігійну гламурну міфотворчість «арійських стандартів» та «пшениць без куколю» (І. Каганець), викликану постколоніальним комплексом меншовартості. «Не можу збагнути, чому декому так хочеться перетворити Україну у дуже древню цивілізацію. Як відомо, древні цивілізації морально деградують і щезають. Волію бачити українців новою, модерною нацією», – з незабутньою посмішкою говорив Ярослав Романович. Дотепність, жартівливість гармоніювали з його серйозністю. Після моєї доповіді на тему «релігійної свідомості», Дашкевич жартома додав: «Так, але про свідомість можна говорити лише з тими хто її має». Цьогорічне пленарне засідання, 20-ї за ліком, релігієзнавчої конференції, відбудеться вже без традиційної його доповіді.
Ярослав Дашкевич був, у першу чергу, великим життєлюбом. Таким його запам’ятають сучасники. А викарбуване на його гробівці «Vita brevis» звучить як заклик до сущих не пройти повз життя…
Олег Гірник, священик
