Президентська виборча кампанія 2010 року знову показала, що Церкви можна тим чи іншим шляхом задіяти до політичної боротьби. Здається, наступаємо на ті самі граблі.
Корпоративні інтереси
Перед президентськими виборами 2004 року діюча влада, як і сьогодні, намагалася спонукати Церкви до підтримки свого кандидата. Проте абсолютна більшість Церков не мала жодних підстав йти на таку «співпрацю», адже кандидат у президенти, тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович незмінно симпатизував лише УПЦ (МП), а Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій була під повним контролем комітету і Адміністрації Президента, з-під якого намагалася тим чи іншим шляхом звільнитися і формувати незалежні міжконфесійні об’єднання.
Після Помаранчевої революції у державно-конфесійних відносинах почали відбуватися серйозні позитивні зміни, в першу чергу це стосувалося діяльності ВРЦіРО, яка стала дійсно міжконфесійним, партнерським – стосовно вищої державної влади – органом. За п’ять років, що минули з того часу, Рада видала кілька десятків спільних послань з приводу важливих суспільних питань. Стала більш плідною співпраця ВРЦіРО з невеликою частиною народних депутатів, які постійно відстоюють цілком реальні потреби всіх конфесій. Слідом за активізацією ВРЦіРО, ще у 2005 році при облдержадміністраціях почали створюватися або посилили свою діяльність регіональні міжконфесійні ради. Як прогнозували експерти, вони суттєво могли покращити стан релігійної свободи в регіонах. Проте згодом запал діяльності таких рад минувся. Віктор Ющенко, який спочатку активно їх підтримував, згодом перестав про них згадувати. Зрештою, впродовж минулого року він, фактично, лише раз зустрівся з членами ВРЦіРО. Навіть улюбленій церковній темі – створенню єдиної помісної Православної Церкви – він приділив набагато менше уваги, ніж у попередні роки.
Натомість, з кінця 2008 року, ініціативу співпраці з Церквами перехопила прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Якщо для двох Вікторів пріоритетним є «православний» вектор, то Тимошенко працює у міжконфесійному полі з особливою увагою до т. зв. «неправославних». Її «церковна політика» більш виважена і послідовна, команда Тимошенко звернула увагу на «болючі» і цілком конкретні проблеми конфесій. Так, зокрема, римо-католики отримали візові пільги для численних священиків-іноземців та дочекалися повернення багатьох приміщень. Було вирішено проблему землекористування для релігійних організацій, зменшено ціни на енергоносії тощо. Не дивно, що з наближенням виборів співпраця уряду і ВРЦіРО, у т. ч. за посередництвом Державного комітету у справах національностей і релігій, зросла. Керівництво останнього здійснило ряд візитів у регіони для представлення урядової політики у сфері релігій. Безпосередньо перед виборами ці візити особливо почастішали.
Передвиборча активність представників різних Церков була певною реакцією на таку активність з боку уряду Ю. Тимошенко. Крім загальних, кожен з них відстоював також свої власні інтереси. Для протестантів це була реальна можливість мати своє лобі в уряді, тому не дивно, що їх пастори брали активну участь у передвиборчій боротьбі, ставали керівниками виборчих штабів. Для інших Церков «гра в одні ворота» не була такою важливою. Тому, наприклад, римо-католики спочатку однозначно виспівували подячні дифірамби Юлії Володимирівні (зокрема, при передачі приміщення колишньої семінарійної каплиці у Львові), проте вже в січні цього року архиєпископ Мечислав Мокшицький в одному з інтерв’ю зазначив, що жоден з кандидатів не відповідає «християнським» критеріям. Для УПЦ КП Тимошенко однозначно кращий кандидат, ніж Янукович. Але політично далекоглядний Патріарх Філарет не міг би собі дозволити, за існуючих обставин, бути категорично однолінійним. Щодо УГКЦ, то її позиція, чи не вперше, викликала неоднозначну оцінку різних кіл. Заклик з вуст Блаженнішого Любомира перед другим туром не голосувати «не підтримую жодного» для багатьох вірних УГКЦ був незрозумілим. Враховуючи, що серед греко-католиків Юлія Володимирівна однозначно більш популярна ніж Віктор Федорович, цей заклик був масово потрактований як непряма підтримка діючого прем’єр-міністра. Блогосфера просто захлиналася обговоренням цього заклику Глави УГКЦ – на тлі порівняної заполітизованості інших предстоятелів Патріарх Любомир досі користувався популярністю аполітичного і насамперед душпастиря (згадайте його опис в топ-100 тижневика «Кореспондент»). І хоча згодом Владика пояснив таку позицію, проте осад залишився. Звичайно, можливо йшлося про інше, але публічним людям потрібно враховувати те, як їхні слова можуть потрактувати інші.
Апогеєм залучення Церков до підтримки Ю. Тимошенко стала т. зв. молитва за мирні вибори, що відбулася 5 лютого на Софійському майдані. Як би хто і що не говорив про цю, нібито, молитву за мирні вибори – виступи більшості представників Церков, що під час неї прозвучали (особливо неперевершений за своєю прямолінійністю виступ предстоятеля УАПЦ) і промова самої Юлії Володимирівни були виборчою агітацією. Саме таке враження в автора цих слів склалося під час перегляду трансляції цього дійства з телеекрану. Задля справедливості варто зауважити, що не всі представники Церков агітували зі сцени за прем’єра. Проте на загальний церковно-передвиборчий характер мітингу це не впливало. Звичайно, не можна заперечити важливість молитви у цьому намірі, але ж потрібно бути надто наївним, щоби повірити, що церковних діячів, в даному випадку, запросили тільки для молитви. Тим більше, що молитва за справедливі й мирні вибори мала б відбуватися за участю обох кандидатів або взагалі без їхньої участі, а так вона стала молитвою за успішні вибори для одного з них. Зрештою, ця технологія була використана і на парафіяльному рівні, коли представники штабів того ж кандидата робили публічні пожертви (питання на храм чи священику – це вже інша тема) від імені свого кандидата з проханням про молитву за мирні вибори. Це важко узгоджується з християнськими підходами до молитви і благодійності, але гарно вписується у звичайні виборчі технології співпраці з релігійними організаціями.
Віктор Янукович виявив твердість своїх конфесійних симпатій. Протягом минулого року його візити в регіони нагадували паломницькі тури єпархіями УПЦ. І якщо цього разу Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир (Сабодан) відхрестився від офіційної підтримки лідера Партії регіонів, то в єпархіях владики та клир вправлялися у вшануванні В. Януковича як захисника «канонічного православ’я» і т. п. І лише в Черкаській єпархії він не знайшов спільної мови з митрополитом Софронієм. Ще одна характерна риса, прихильники антипомаранчевого реваншу серед клиру УПЦ не приховували сподівань, що з перемогою Януковича завершаться процеси об’єднання українського православ’я і спроби більшої автономізації УПЦ, що пов’язувалися з особою Ющенка. Найбільш яскравою церковною підтримкою В. Януковича стала його участь у візиті Патріарха Московського Кирила в Україну. Як мають розуміти вірні УПЦ факт, що лідер ПР майже весь візит був «тінню» їх Святості, особливо на Донбасі та в Криму? А з іншого боку, чи згідно з українським законодавством іноземні священнослужителі мають право займатися політичною агітацією в Україні? Це питання так і не прозвучало на офіційному рівні. Що цікаво, хоча Кремль, на думку численних експертів, підтримував Тимошенко, проте вона не так часто «світилася» під час цього візиту. Напевно тому, що більшість її електорату не є симпатиками Патріарха Московського.
Несподівано, з одного боку, але логічно з іншого, що перед самими виборами про активну підтримку В. Януковича заявила організація сумнозвісного Сандея Аделаджі. Це пов’язано з кількома речами. По-перше, тривалий і безрезультатний особистий конфлікт Аделаджі з міністром Юрієм Луценком, а тому спроба зблизитися з новим президентом і його оточенням. Подруге, їх єднає постать київського мера. Зрештою, як і в 2004-2005 роках Аделаджа шукає політичної підтримки задля розширення своєї релігійно-бізнесової діяльності. Не відомо, чи багато голосів це дало Януковичу, але свої люди серед протестантів йому теж потрібні.
Нарешті, що фактично не прозвучало у передвиборчій актив‑ ності представників Церков, так це оцінка політичної, економічної, суспільної діяльності кандидатів з позицій моралі. Чи, скажімо, діяльність уряду під час т. зв. епідемії свинячого грипу восени 2009 року можна вважати гідною схвалення християнами? Чи діяльність бізнес-структур, які оточують кандидатів у президенти, відповідають соціальному вченню Церков? І оскільки вибори – це перманентний стан України, тому певна система оцінювання діяльності влади (не лише з корпоративних позицій: чи цей політик і його партія симпатизує нашій Церкві і як він ставиться до інших) запропонована Церквою, є потрібною у перспективі.
Немає зла, аби на добре не вийшло
Отож, вибори відбулися. Церквам потрібно налагоджувати співпрацю з новою владою, яка, скоріше за все, прийде не лише на Банківську, але й в інші кабінети. Мирос‑ лав Маринович у своєму блозі на РІСУ поставив логічне запитання: «Як тепер почуваються релігійні громади, якщо виявилося, що їхні представники стояли у п’ятницю перед Софією не з переможцем?» Отже, як діяти тим з релігійних діячів, які підтримали не переможця?
Перемога В. Януковича напевно змінить формат державно-конфесійних відносин. Скоріше всього відійдуть у минуле міжконфесійні молебні у Софії Київській, на яких провідну роль відігравала УПЦ КП. Віктор Федорович більш полюбляє Лавру. Напевно зміниться і характер діяльності Держкомітету у справах національностей та релігій – під час останнього прем’єрства Януковича його очолював комуніст, а в інформаційних повідомленнях від Комітету фактично існувала лише УПЦ. Навіть в самій УПЦ очікують змін. Враховуючи цивілізаційні ідеї Патріарха Кирила і його внутрішній інтеграційний менеджмент в РПЦ, українізація та автономізація цієї Церкви, яка відбувалася в останні 2-3 роки, скоріш за все припиниться. Найбільш песимістично налаштовані прогнозують, що відбудеться й зміна керівного курсу УПЦ. Тим більше, що Янукович запросив очолити молебень перед інавгурацією самого Патріарха Кирила. Таким чином, як твердять експерти, Янукович хоче запевнити МП у своїй підтримці цивілізаційного курсу Патріарха Кирила.
Іншим конфесіям залишається формат Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Робити сепаратні кроки для зближення з новим президентом для багатьох буде мало результативним. Хоча це й може бути цікавим для нової влади, яка скоріш за все надаватиме перевагу таким відносинам, ніж співпраці з Церквами через ВРЦіРО. Тобто, простіше домовитися з представниками конкретної релігійної організації, ніж знайти порозуміння з цілою Радою. Тому зміцнення ВРЦіРО буде потрібним для збереження стану релігійної свободи і консолідованого впливу Церков на суспільство.
Подібно і в регіонах, Церкви знову можуть відчути потребу міжконфесійних об’єднань. Якщо дійсно почнуться реваншистські кроки влади, то як і в 2003-2004 роках, такі ради можуть стати найкращим захисником релігійної свободи на місцях.
Як твердять політичні експерти, президентство Януковича буде викликом для українського суспільства, у т. ч. для церковних громадських організацій та ініціатив. Суспільний авторитет, який був дещо втрачений перед виборами, може відновитися і зрости, якщо Церква, в об’єднаному розумінні, стане рупором захисту моральних і громадських цінностей. Тому може статися як у народній мудрості: немає зла, яке б на добро не й вийшло. Але чи станеться – максимально залежить від самих громадських інституцій.
Тарас Антошевський, очільник РІСУ