Два поняття, що як сіамські близнюки супроводжують нас у дні Світлої Святої Пасхи – смерть і воскресіння, гріб і життя, страждання і радість. У всіх молитвах вони почергово змінюють одне одного. Двоїстість ця нерозривна, вона кожної неділі, а особливим чином Неділі Великодньої, пригадує нам дві великі правди в які треба умом загли‑ битися, правди про смерть і життя. «Коли зійшов ти до смерти, Життя безсмертне», «Здолана смерть, воскрес Христос Бог», «Воскреслий з мертвих Господи слава тобі!», «Пасха від смерти бо до життя, і від землі до небес», «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав» – все це, далеко не завершений перелік уривків з тропарів та пісень якими Церква молиться у богослужіннях цих днів.
П’ятниця. Добровільно у смерть
Ми живемо і помираємо. Смерть – це те, що повністю і, здавалось би, безповоротно відділяє нас від світу без якого ми себе не мислимо, відділяє від усієї решти людей, відділяє від тварин, рослин, від сонця й місяця, повітря й часу, відділяє від страждань і чуттєвих насолод, відділяє від частини нас самих. Коли входимо у смерть – втрачаємо владу навіть над здатністю ворухнути пальцем. Коли входимо у смерть – все втрачає над нами владу. Залишається одна лише земля-гумус, яка перетворить наше тіло у себе. Але ні, не все, залишиться щось, над чим смерть біологічна влади не має – душа.
«Ти – земля! Ти – не Бог, і не можеш ним бути, бо ти – земля. Щоб пригадати тобі це я вводжу тебе у смерть. Не для покарання, а для усвідомлення тобою твого щастя яке міститься у мені». Добровільна участь у смерті, примирення зі смертю є визнанням людини перед Творцем: «Так, я земля. Я твоє творіння, і тому я не хочу більше бажати того, чого забажали Адам та Єва в раю – бути як Бог». Прийняття смерті – це найбільша покора на яку може бути здатне сотворіння. Перебування у смерті (а що це за стан – таємниця) – найглибше усвідомлення своєї «небогості».
Смерть – це останній урок на тему: «людина сама собі – скотина» (пор.: Проп. 3,18) і лише з Богом є сенс її існування. Вона – найсильніший, найпереконливіший аргумент на користь того, що людина – не Бог, найглибший досвід життя поза Богом.
Смерть тимчасова, сам Ісус часто називає цей стан сном. Тимчасовість смерті є виявом Господньої любові. Цей факт вводить людину у надію на повернення до раю, у надію на воскресіння, тобто вихід зі стану смерті.
Ісус теж входить у смерть, але навіщо?
Тиша суботи
«Велике мовчання панує сьогодні на землі, велике мовчання і велика самотність. Велике мовчання, бо Цар спить. Земля здригнулася й затихла, бо Бог спочив у тілі і пішов будити тих, що спали від віків (…). Він іде шукати нашого праотця, загублене ягня. Він йде до тих, що сидять у темряві й тіні смерті. Він іде, щоб урятувати від болів невільника Адама і з ним невільницю Єву, – Він, їхній Бог і водночас їхній Син (…). «Я Бог твій, і задля тебе Я став Сином твоїм. Пробудись, ти, що спиш, бо Я не створив тебе, щоб ти був тут, закутий у ланцюги в аді. Встань із мертвих, бо Я є життя мертвих» (Стародавня проповідь на Велику Суботу.).
Великий День, що простягається у вічність
Воскрешення, остаточне виведення зі стану очікування є звершенням повноти Божої любові до людини. Тільки та людина яка без остатку відчула що вона смертна, що вона не Бог, не має життя в собі – з тим тільки досвідом може увійти знову до раю, бо цей досвід робить її духовний «імунітет» відпірним на той єдиний гріх, який з раю виводить – більше вона не захоче для себе виключного становища, більше не зможе бути не собою, більше не захоче вийти поза рамки Божого життя.
Ми святкуємо Великдень як найбільше свято нашої віри, прославляємо Бога, який виявив свою любов «до кінця», прославляємо його безмежну силу показану виведенням Христа Богочоловіка з гробу і не просто з гробу висіченого у скелі, а з гробу, що криється в нетрях землі-шеолу і є наслідком відходу від Всемогутнього. Ми, з різним ступенем розуміння, промовляємо: «Христос воскрес!». Радіємо. Але причина нашої радості насправді не стільки у воскресінні Христа – як Бог він не міг залишитися у смерті, а радість і щастя у тому, що це наше воскресіння. Головний герой цього свята – людина! Адам і Єва, я і ти, бо саме заради того, щоби увійти до аду і звільнити кожного, Бог воплотився, об’явив себе світові у повноті, страждав і помер. І заради кожного з нас – він передбачив воскресіння, як дарунок всепрощаючої, зцілюючої любові… Просто Ісус став першим, бо тільки Йому під силу було вибити, виламати, сокрушити двері, що впустили, але не випустили людину з «тіні смертної».
«Смерть і любов невіддільні одна від одної, і тому так страшно буває любити… Смерть і любов переплелися, тому що любити – означає настільки себе забути, щоб навіть не існувати. Не згадувати про себе; інший тобі настільки дорогий, що думка про себе заважає… Коли чутимете вістку про те, що Христос воскрес, згадуйте: ми покликані вже тут на землі бути воскреслими людьми, але для цього повинні так полюбити, щоби пройти ворота смерті, зійти хрестом до аду, любов’ю бути сопричасними стражданням ближнього, забути себе – і раптом зауважити: я живий – живий Божественним життям Христа! Амінь.» (митрополит Антоній Сурожський).
брат Лука
