Нові рухи і спільноти: чи бути їм в УГКЦ?
За ствердною на це запитання відповіддю автора статті – десятилітній досвід його життя у спільноті неокатехуменату.
Віднайдено досвідом Римо-Католицької Церкви
Пригадалася мені подія чотирьохрічної давности – Світовий конгрес церковних рухів та нових II: спільнот. Якраз у перший рік приготування до Великого ювілею, у рік Святого Духа. На заключній зустрічі до учасників Конгресу звернувся Іван Павло ІІ: “…Церкві, яка, на думку Отців, є місцем, “де розцвітає Дух” (ККЦ 749), Потішитель подарував за наших днів, разом з ІІ Ватиканським Собором, нову П’ятдесятницю, пробуджуючи в ній новий і несподіваний динамізм. Кожна інтервенція Святого Духа є дивовижною. Дух спричинює події, які дивують новизною, радикально міняють людей та історію. На тому полягав незабутній досвід Вселенського Ватиканського Собору, коли то Церква, ведена Святим Духом, відкрила, що вимір харизматичний є одним із її конститутивних вимірів”.
Саме це відкриття харизматичного виміру дало початок – до і після Собору – особливому розвитку церковних рухів та нових спільнот (L’Osservatore Romano 7- 8/98).
У Римо-Католицькій Церкві ці рухи перестали вже бути аж так новими, адже присутні вони в церковній дійсності тридцять або й більше років. Упродовж цього часу виникали і виникають труднощі, пов’язані з діяльністю рухів. Але мало хто вже сумнівається в тому, що вони проникнуті силою Святого Духа. Три десятки років – це не мало. Це був час випробування їхньої вірности Церкві, укріплення, дозрівання. Віднова у Святому Дусі (харизматики), Неокатехуменат, Фоколярі, Віра і Світло, Comunione e Liberatione, засновані в Франції спільноти Блаженств чи Еммануїл кожна із цих спільнот має окреме покликання, свою харизму, але всі проникнуті готовністю голосити Євангеліє, виконувати його у своєму житті.
Характерним є спільнотний вимір рухів. Члени більшости із них своє життя, особливо літургійне, переживають у малих групах, проходять глибоку формацію, рух спільнота не є ціль сама в собі, творить спільноту спільнот. Але важливішим є пошук інтегрального християнства, пошук Церкви, відданої Євангелії.
Відчути подих… вселенськости
Це все на Заході, а що у нас? Коли ми є членами Вселенської Церкви, повинні відчути цей свіжий подих Святого Духа… Є люди, які його відчули, а приклад спільноти “Віри і Світла” в Україні. Це, можливо, перша ластівка, але ще не весна Церкви…
Безперечно, дивовижним ділом Господа було відродження нашої Церкви, але минуло десять років – і помінялися обставини нашого життя, з великою силою зачіпають нас прояви суспільної діяльности, всілякі труднощі випробовують віру.
Переглядаючи останнім часом різні інтерв’ю Блаженнішого Любомира, дійшов висновку, що Глава нашої Церкви дуже делікатно й обережно, але послідовно хоче вивести нас із фальшивої ейфорії на тему духовного стану УГКЦ.
Ми звикли думати категоріями загниваючого, тобто безбожного, Заходу та нашого духовного багатства. Для доказу часто наводять факт велелюддя у храмах: у нас, мовляв, вони повні, тоді як “там” вони порожні.
Після виходу УГКЦ з підпілля було закцентовано на катехизації дітей. Серед усіх традиційних Церков пострадянського простору в нашій Церкві це питання поставлено чи не найкраще. Тут дійсно похвала заслужена. Проте, з іншого боку, гляньмо на ефективність самої катехизи. Поза формаційним уроком у недільній школі дитину бомбардують зовсім інші, часто далекі від євангельських, життєві приклади, зокрема з боку її батьків. Стаємо перед потребою формування цілої сім’ї, а не лише наймолодшого покоління. Солідна та ґрунтовна катехиза для дорослих, яка б уводила їх у глибини християнства та вчила на практиці жити за Євангелієм це, на мою думку, найголовніша проблема, що постала перед нашою Церквою.,
Здається, що розуміння цієї проблеми існує і в середовищі самих мирян, бо лунають голоси незадоволення “душпастирством треб”, моральним обличчям духовенства та рівнем веденої душпастирської праці. Можна сказати, що маємо таке духовенство, яке відповідає рівню християнської свідомости наших родин, звідки те духовенство походить. Коло замикається… Як же тоді формувати наші родини в умовах пострадянської дійсности?
Я наголошую саме на потребі формування як цілісному процесі духовного зросту, який закладає фундаментальне навернення від поганського способу думання до життя за євангельськими вартостями, життя за Нагірною проповіддю. Якщо, однак, катехизацію дітей покладено на розгалужену та добре зорганізовану сітку шкільних учителів етики та парафіяльних катехитів, то хто ж повинен формувати дорослих? Не потрібно бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: однієї недільної проповіді замало. Парафія в силу свого анонімного характеру не може сповняти сьогодні тієї ролі формаційного осередку, де кожен чується потрібним та захищеним, де один одному є підпорою у труднощах та пересторогою перед загрозами. Але навіть якщо деякі сільські парафії через свою нечисельність не мають цього міського ґанджу, то, однак, відсутність чіткої та послідовної Євангелизаційної програми часто зводить нанівець душпастирські зусилля у праці з родинами.
“Не наше” за суттю чи за зовнішніми ознаками?
Раз у раз з’являються у пресі, зокрема релігійній, критичні статті на тему духовного стану нашої Церкви. Їх автори можуть мати різну мотивацію. Але здається мені, що дедалі частіше критикують нас люди небайдужі, спраглі християнського автентизму та істинного добра для Церкви. Нерідко це люди, котрі вже побували в інших церковних середовищах, у спільнотах чи релігійних рухах. Їм притаманне сильне прагнення духовного пошуку. І все це дає підстави сподівати ся, що їхні, часами й болючі, слова, несуть у собі потенціял добра і любови. Водночас тим людям часто самим бракує духовного досвіду: Тоді, буває, натрапляємо на т. зв. синдром неофіта: “дайте мені волю, і я наверну цілий світ, вилікую всі духовні хвороби”. Це переконання є, безперечно, щирим, але, на жаль, короткозорим та нетривким.
Наведу такий приклад. Людина зіткнулася з певною церковною дійсністю і захопилася нею. Часто такий досвід є поверховим та короткотривалим, але дуже інтенсивним. Частина людей після цього зневірюється у значенні та вартости свого попереднього духовного досвіду і вирішує змінити свою церковну приналежність. Але не це тема наших роздумів. Я б хотів порушити тут питання тієї категорії людей, для котрих знайомство з іншими не є приводом до відходу від своєї, матірньої Церкви, а навпаки, даром і завданням від Бога, котрий вони хочуть донести до своїх собратів. Із цього моменту починаються проблеми, бо ці їхні співбрати, а вірніше, ті, що “пасуть” матірню отару, не дуже прагнуть такого оновлення. Найголовніший аргумент зводиться до того, що “це все не наше”. Хоч як би ксенофобно це не виглядало, не слід ним легковажити. Церква, котра після довгих років поневірянь врешті починає жити повноцінним еклезіальним життям, повинна стерегти свою тотожність. Тому-то пошук власних коренів, очищення від невиправданих чужинецьких впливів не є марнуванням часу. Проте, з іншого боку, пошуки та охорона власної східнохристиянської тотожности не виключає розумного взаємозбагачення. “Чистий” візантійський обряд – це ідея фікс. Для її реалізації нам слід було би відкинути Літургію Напередосвячених Дарів, яку написав Папа Римський. А чи є східною Єрусалимська Літургія св. Якова, адже вона в стількох моментах нагадує сьогоднішню латинську Месу?
Тому-то аргумент оборонців тотожности, що харизматики, неокатехуменат чи якийсь інший рух “це не наше”, вимагає маленького уточнення: “це не виглядає на наше”. Мусимо зважити, чи воно наше”. Мусимо зважити, чи воно дійсно чуже нам за суттю, чи, може, просто незвичне за своїми зовнішніми проявами.
Із десятилітнього досвіду
Маючи десятилітній досвід Неокатехуменальної Дороги, можу запропонувати на ваш розгляд фундаментальні основи цього руху. Сама назва вказує, що цей рух нав’язує до практики ранньохристиянського катехуменату – приготування огла шенних до прийняття Тайни Хрищення. Додаток “нео” стосується в основному людей, уже в дитинстві охрищених, але котрі усвідомлюють необхідність дати розвиток цій Божій благодаті, щоб принести відповідні євангельські плоди.
Формація відштовхується від трьох основних вартостей: Євхаристія, Боже Слово та спільнота, тобто братерські взаємини.
Євхаристію трактують передовсім як Пасхальне таїнство. Усвідомлення її радісного та воскресного виміру допомагає звільнятися від юридичного розуміння недільного обов’язку” чи від побожного призвичаєння, але, збуджуючи глибшу мотивацію, приходити на Боже- ственну Літургію як на святковий бенкет, де кожного особисто запросив Господь на Свою Трапезу. Про зовнішне оформлення Євхаристії (спів, читання, прислуга) дбають звичайно члени спільноти.
Екзистенціяльне відчитування змісту Святого Писання допомагає кожному членові спільноти зустрітися віч-на-віч із живим та дієвим Словом (Пор. Євр. 4,12), яке може давати світло, скріплювати в труднощах та демаскувати гріхи, Співвіднесення прочитаного та почутого Божого слова зі своїм щоденним життям допомагає краще бачити свій фактичний духовний стан, пронизувати християнськими вартостями нашу буденність. Регулярні біблійні зустрічі з вивченням конкретних старо- та новозавітніх тем допомагають кожному краще орієнтуватися у змісті Святих Книг та служать солідною противагою різноманітним сектантським місіонерам.
Щодо спільнотного виміру неокатехуменату, то варто, насамперед, ще раз наголосити, що в сьогоднішньому постмодерному світі з його пріоритетним налаштуванням на споживацтво людина часто чується загубленою та недооціненою. Церковні громади, зокрема в містах, через свій масовий характер не надають необхідної підтримки та родинного тепла. Здається, що саме цей фактор, а не доктринальні розходження, найчастіше спонукають людей полишати свої матірні традиційні віросповідання та шукати психологічного захисту та емоційного тепла в новопротестантських групах. У неокатехуменальних спільнотах чимало робиться для збудування родинного співжиття між братами та сестрами. Регулярні зустрічі в малих групах для приготування богослуження, спільні виїздні дні духовної віднови, щонедільна Євхаристія та Літургія Слова середтижня це нагоди бути разом та краще пізнавати один одного. Характерним є також і те, що священик, який служить спільноті, є водночас її членом і бере участь у всіх формаційних зустрічах. Це допомагає ламати стереотип поділу Церкви на недоступний клир і паству.
Для мене особисто зустріч із Неокатехуменальною Дорогою була і буде великим даром від Господа. Я свідомий того, як і тих труднощів які стоять на шляху реалізації такої формації в нашій Церкві. Немає-бо у мене (і не тільки у мене) сумнівів щодо потреби малих спільнот у нашій Церкві: спільнот, які були би місцем формування правдиво зрілих християн, які би свідчили, що любов між різними людьми можлива; спільнот, з яких виходили би миряни, готові працювати на добро Церкви, служити вбогим, йти до найслабших; спільнот, які давали би Церкві святі родини, давали би покликання до священства і мо- нашества, такі овочі мають рухи на Заході.
Важливо шукати свою тотожність, не впадаючи в неосмислений консерватизм. Адже Господь напевно прагне розвитку і нашої Церкви, а нема розвитку без нового (Од., 21,5). Сьогодні трудно цьому вірити, але у III-IV ст. новим і для багатьох неоднозначним було монашество…
о. Ігор Пецюх – духівник ЛБА, докторант кафедри догматичного богослов’я Люблінського католицького університету.
