Рецензія на книгу Clerical Fascism in Interwar Europe Matthew Feldman and Marius Turda with Tudor Georgescu. London–New York: Routledge, 2008. xviii, 246 pp.
Після загального введення та вступу, які готують ґрунт для обговорення «фашизму в міжвоєнній Європі», книга Clerical Fascism in Interwar Europe пропонує чотирнадцять статей, в яких розглядаються події у окремих країнах, згрупованих відповідно до трьох релігійних груп: православної (Греція, Сербія, Румунія і Україна), протестантської (Великобританія, Швеція, Німеччина) і католицької (Італія, Бельгія, Португалія, Австрія, Хорватія, Ірландія, Угорщина).
Для більшості читачів журналу «Патріярхат» найцікавішою буде стаття «Хрестом і мечем: клерикальний фашизм у міжвоєнній Західній Україні» Антона Шеховцова, випускника філологічного факультету Севастопольського національного технічного університету. На момент цієї публікації він завершує свою докторську дисертацію в галузі політичних наук у тому ж закладі, фокусуючись на «політичному процесі європейських християнських і радикальних правих рухах у міжвоєнній Україні і Східній Європі в цілому».
На початку статті автор порушує питання проблематичного характеру самого терміну «клерикальний фашизм» (clerical fascism), посилаючись на Луїджі Стурцо (Luigi Sturzo), Роджера Ітвела (Roger Eatwell), Марка Юргенсмеєра (Mark Juergensmeyer), Роберта Ліфтона (Robert Lifton), Мірче Еліаде (Mircea Eliade) і Х’ю Тревор-Ропера (Hugh Trevor-Roper), і пропонує робоче визначення цього явища як «авторитарної соціополітичної течії, що виникає в середовищі духовенства з націоналістичними поглядами, легітимізує та підтримує фашистську політику як засіб творення держави, в якій авторитет релігії, раніше втрачений, буде відновлений і сприятиме порядку і земному спасінню нації» (61). Подальшою метою статті стало представлення Західної України як прикладу цього міжвоєнного європейського феномену.
У наступній частині статті автор розглядає український націоналізм як різновид фашизму. Обмежується кількома реченнями, говорячи про ХІХ століття і початок ХХ. Свій виклад починає з Першого конгресу українських націоналістів, який відбувся у Відні в 1929 році, де було засновано Організацію українських націоналістів (ОУН). Далі йде огляд цього національного руху крізь призму поглядів його лідерів та ідеологів – першого голови (чи вождя) ОУН Євгена Коновальця, лідера ОУН Володимира Маринця, письменників Миколи Міхновського і Дмитра Донцова, жоден з яких не приєднався до ОУН, Миколи Сціборського (автора «Націократії», 1935 р., де були викладені організаційні принципи ОУН), Степана Ленкавського (автора «Десяти заповідей української націоналіста») і Зенона Коссака, чиї «Дванадцять прикмет» і «44 правила» продовжили розвиток цієї теми.
Перехід від націоналістичної теми в релігійну сферу автор робить через посилання на:
– «Церкву і націоналізм» Дмитра Донцова (1924 р.), який стверджував, що антиматеріалізм, нетолерантність і фанатизм Католицької Церкви надає націоналізмові «богословських якостей» («Головними рисами нового націоналізму його вороги слушно уважають войовничий дух («воюючий націоналізм»), дух «нетолеранції» і «насильства», його безкомпромісовий «фанатизм». Але якраз сі його риси надають йому теологічний характер». Дмитро Донцов «Церква і націоналізм» Літературно-науковий вісник. – 1924. – Кн. V – ред.);
– твір Максима Орлика «Ідея і чин України», де він виступає за релігійне та національне оновлення перед лицем більшовизму і матеріалізму;
– Степана Бандеру (автор пригадує нам, що він був сином греко-католицького священика), який 1954 року в статті «Український націоналізм і релігія» писав, що український націоналізм був християнським рухом.
Таким чином ми доходимо до серцевини статті Антона Шеховцова, розділу «Українська Греко-Католицька Церква поміж консерватизмом і «клерикальним фашизмом». Цей розділ закінчується висновком: в той час як вивчення клерикального фашизму залишається на початковому етапі, соціальна і політична діяльність Української Греко-Католицької Церкви може бути класифікована відповідно до настроїв трьох груп священиків щодо українського націоналізму: священнослужителі, які відкидали ідею примату нації Богом, і хто мав негативний погляд на фашизм та український націоналізм; священики-націоналісти, які за відсутності прямих зв’язків із ОУН вважали, що вона може бути використана для прозелітизму і «насильницької моноконфесіоналізації» (enforced monoconfessionalism), і «клерикальних фашистів», які намагалися поєднати греко-католицизм і український націоналізм через релігійне поняття оновлення і легітимізували насильство проти ворогів України.
Але ця система так і не була застосована автором в його дослідженні. Він остаточно не подав у статті конкретних даних про ці три групи в середовищі УГКЦ. Натомість стаття містить низку тез, аналіз яких подаємо нижче
1. «Багато греко-католицьких священиків брали участь в боях на стороні УГА і УСС проти польської армії». Шептицький «благословив жовто-блакитний прапор Січових стрільців». У зв’язку з цим наводиться цитата польського воєводи Казимира Грабовського, що прозвучала на псевдособорі у Львові в 1946 році, у якій Шептицький згадується як «політик, а не священик або єпископ» (65). Насправді священики, котрі працювали на фронті, були капеланами, а не фронтовиками. А Львівський псевдособор, організований за ініціативи НКВС, був видовищем, покликаним «обґрунтувати» арешти, депортацію і вбивства всього єпископату УГКЦ і примусову «самоліквідацію» Української Греко-Католицької Церкви.
2. «Терористичні дії ОУН проти Польщі були засуджені офіційними колами УГКЦ; проте духовенству не було заборонено брати участь у цій діяльності. До прикладу, польська поліція заарештувала 30 українських священнослужителів через тероризм всього лише за п’ять місяців у 1930 році». Історія польської кампанії пацифікації 1930 року залишається серед низки спірних історичних питань з обвинуваченнями у жорстокості, які лунають з обох сторін. Арешт священнослужителів чи інших осіб в той час не доводить їхньої провини або специфіки природи звинувачень. Тому цей приклад не є переконливим.
3. Автор виділяє єпископа Григорія Хомишина через його опозиційність до українського націоналізму, навіть у самих помірних формах, і через його відмову українцям у праві називати себе нацією. В соціально-політичній динаміці міжвоєнної Західної України такий «моральний подвиг» тільки дав йому підстави побоюватися за своє життя. Протилежна позиція, яка захищала синтез українського католицизму і націоналізму, і була домінантною також була джерелом різних думок (Іван Кедрин: «Кожен мусить обрати між фашизмом і католицизмом». Євген Онацький: «немає ніяких підстав для такого твердження»).
4. У 1930 роках антикомуністична риторика була потужним інструментом, який міг схилити деяких греко-католиків до націоналізму. На підтвердження цієї тези цитується пастирський лист Андрея Шептицького 1936 року «Про комунізм», в якому Митрополит застерігає щодо співпра‑ ці із комуністами. Але немає жодної згадки про нюанси його дискусії про українських комуністів або ж посилань на його більш ранні роздуми про монастир як «маленьке комуністичне суспільство» («О квестії соціальній»).
5. На думку Антона Шеховцова, засудження Андреєм Шептицьким убивства Івана Бабія як злочинного діяння контрастує з присутністю адвоката Осипа Назарука (редактора заснованої Шептицьким газети «Нова зоря» (1927 – 1939 рр.) – ред.) на суді представника ОУН, обвинуваченого у вбивстві секретаря радянського консульства у Львові (йдеться про суд над Миколою Лемиком, який 1933 року застрелив секретаря радянського консульства у Львові на знак протесту проти Голодомору на Східній Україні – ред.). На думку автора, ці події свідчать про «подвійні стандарти» в українському католицизмі. Ми маємо «засудження одного акту насильства і одночасну легітимацію іншого» (67, курсив мій). Автор або не розуміє сенсу «подвійного стандарту», або ж не знає про право обвинуваченого на захист і справедливий судовий розгляд. Осуд насильства з боку лідера Церкви не був скомпрометований правовими діями приватної особи (Осипа Назарука – ред.). Пов’язувати ці дві події – абсурд. Проте автор продовжує: «Цей подвійний стандарт був продиктований дуалістичною боротьбою за «релігійну Гармонію (Вселенну)» («religious Cosmos») проти «Хаотичного безбожного комунізму» («Chaotic godless communism»). В цій боротьбі полонених не беруть». Далі автор вкладає в уста митрополита Шептицького такі слова: «Всі закони, які є проти законів Бога і природи, всі закони, які є несправедливими і шкідливими для громадян і людей, в контексті католицької доктрини не є обов’язковими… Український націоналізм повинен бути готовий використовувати всі засоби боротьби проти комунізму, не виключаючи масового фізичного винищення, навіть ціною мільйонів життів» (67). Перше речення резонує з іншими відомими заявами Митрополита, друге сумнівне і повинне бути перевірене. Цитата у виносці є фрагментарною, не має назви і є неправильною: маловідома стаття Шептицького «Український Католицький Союз і політика» уміщена не в «Меті», №31, 12 серпня 1934, стор. 1 – 2, а на першій сторінці «Мети», рік II, №14/56/ (10 квітня 1932). Перше речення з цитати, яку наводить Шеховцов, справді є в цій статті, але другого нема(!).
Автор доходить висновку, що УГКЦ демонізувала комунізм і закликала до насильства проти нього. Критика Шептицьким сталінського більшовизму була викладена в пастирському листі «Осторога перед загрозою комунізму» (1936 р.) і складалась із трьох частин: комунізм, як форма войовничого атеїзму, був націлений на знищення Церкви – як такий він є несумісним з християнством; комуністичне визначення капіталізму призвело до колективізації землі та війни із селянами та не сприяло соціальній справедливості; комуністична програма геноциду була спрямована на стирання українського народу з лиця землі, виключаючи законні права на самовизначення.
У той час як Митрополит Шептицький називав геноцидні наміри комуністів «диявольськими», він категорично наполягав на тому, що християни повинні зустрічати виклики як християни – відкидаючи насильство.
Автор утримується від зарахування конкретних осіб до того чи іншого з трьох таборів у середовищі УГКЦ, тож читач залишається сам на сам із пропонованими схемами, що містять непрямі асоціації та узагальнення. Хоча деякі греко-католики й були переконаними противниками націоналізму, Церква в цілому, ймовірно, демонструвала різні рівні прихильності до нього. Але припущення, що вся Церква була мобілізована навколо ідеї насильницької опозиції до комунізму, не підтверджується фактами.
Проф. Андрій Кравчук, університет Садбері, Канада
Andrii Krawchuk – Review on the book “Clerical Fascism in Interwar Europe” (English version )
