Якщо оминути увагою вдячність, з якою люди надають різного роду послуги і їх приймають від інших, можна було б припустити, що у статті йдеться про добре налагоджену роботу бюро послуг та пропозицій.
Як може Церква зарадити тим соціяльним негараздам, яких так багато назбиралося в нинішньому суспільстві? Що може запропонувати тим його представникам, які чуються в ньому покинутими? Відповіді на ці запитання шукатиме Патріярший Собор УГКЦ, який мав би стати найважливішою подією для УГКЦ у 2002 році. Але ще перед тим, ніж відбудуться дискусії на Соборових сесіях, спробуємо відслідкувати дане питання на прикладі парохії Пресвятої Богородиці-Володарки України, яка знаходиться на околиці Львова, Знесінні, у колись добре розвиненому промисловому районі минулого; соціяльні проблеми у зв’язку зі згортанням промислового виробництва нині загострилися там, як ніколи.
Знесіння – район робітничий
“До мене чіплялися на вулиці, – розповідає отець Зіновій Хоркавий, парох храму Пресвятої Богородиці-Володарки України. – Коли три роки тому я переїхав на цю парохію з села Березино, що біля Роздолу Львівської области, то був надзвичайно вражений тою великою бідністю, яку тут побачив. Сумне враження справляла картина самого Знесіння: зруйновані дороги, роками не ремонтовані будинки – все опущене, занедбане. Уже на перших похоронах я побачив жахливі умови життя людей, а ховав молодих, які кололися чи зловживали алкоголем”.
Треба було щось робити. Для початку створили Фонд взаємодопомоги, який володів невеликими коштами. Стали допомагати людям, але згодом зрозуміли, що не варто усім помагати грошима. Зродилася ідея створити гуманітарний центр, який би координував усю соціяльну роботу на парохії. Минулого року збудували спеціяльне приміщення для цього. Знайшлися люди, які погодилися добровільно працювати по кілька годин на тиждень як волонтери – і справа пішла.
Коли Іванко виріс із мештиків…
У парохіяльному гуманітарному центрі є окрема кімната з багатьма полицями, на яких акуратно поскладано одяг, взуття, а на поличках написи: “одяг для немовлят”, “одяг для дівчат”, “взуття чоловіче” і так далі. Це цілком добрі речі, які поприносили парохіяни і якими ще довго можна користуватися. Комусь вони вже не модні чи просто замалі. Що з ними робити? На Знесінні знають: їх приносять до гуманітарного центру. А потребуючі двічі на тиждень можуть прийти і щось собі у тій кімнатці вибрати.
Уже рік діє лікарська порадня. “Надаємо медичні консультації, скеровуємо при потребі наших парохіян до лічниці Шептицького а то й до спеціялізованих медичних закладів, іноді й за церковні кошти, – розповідає лікар-волонтер Володимир Тимчишин. – До парохіяльної картотеки занесено прізвища 129 осіб, це переважно інваліди, пенсіонери, словом, люди з невеликими статками, які не мають за що звертатися до приватних чи державних клінік”.
Цю лікарську порадню тут планують розбудувати й забезпечити діагностичною й лікувальною апаратурою. Уже цього літа парохіяни вирішили збирати лікарські трави; при церкві є добрі умови для їх сушіння. Отже, і в медичному плані можна зарадити собі власними силами.
Щоп’ятниці на парохії консультує психолог. Спочатку люди побоювалися такого нововведення, але згодом зрозуміли, що психолог і психіатр – це не одне і теж.
Стіл милосердя
Від початку Великого посту при вході у храм Пресвятої Богородиці Володарки України встановлюють великий стіл – Стіл милосердя. Парохіяни знають, що упродовж семи тижнів на цьому столі щось має постійно лежати: пачка макаронів, гречки чи рису, буханець хліба чи банка домашнього повидла, якась консерва чи ще щось із продуктів. Якщо раптом на столі нічого нема, то нагода задуматися: “А я поклав туди?”. То ж тепер ідучи до церкви, люди таки щось беруть із домашніх припасів. “Це робиться для того, аби допомогти бідним і виховати наших парохіян справжніми християнами, які вміють собі в чомусь відмовити й пожертвувати це для іншого”, – пояснює директор гуманітарного центру пані Ліля Коваль. – Зараз ми збираємо інформацію про усіх потребуючих людей нашої парохії, бо є й такі, які не наважуються щось попросити. Для цього завели картотеку: “Інваліди”, “Хворі”, “Сироти і напівсироти” тощо. Відрадно, що є добрі результати. Одного разу до нас прийшла така собі “проблемна” дівчинка за одягом. Вона часто школу прогулювала, батьки нею не цікавилися. Тепер бачимо її щонеділі в церкві, вона добре виглядає, вчитися стала краще. Та й батьки стали до церкви заходити”.
На церковному подвір’ї і завжди людно
Пані Катерина належить до тих жінок старшого покоління, які з великим ентузіазмом десять років тому взялися за відродження наших святинь. Вона і каміння носила, і їсти будівельникам варила, і мила-прибирала. Днювала і ночувала на цих роботах, аби якнайшвидше відродити ту церковцю… Залишившись удовою, жінка поїхала в село. Бо має ще одну біду: виховує із сином двох його донечок (мати їх покинула). Старшенька вчиться у Львові, то пані Катерина приїхала відвідати онучку, а заодно завітала на парафію. Поспілкувалася із своєю подругою, такою ж старшою жінкою, яка тепер волонтерує в гуманітарному центрі – роздає одяг. Жінці запропонували дещо для внучок, і та охоче прийняла цей дар. “Це наша парохія”, каже із гордістю жінка. А я з’ясовую ще один дуже важливий момент: така волонтерська праця, виявляється, потрібна одиноким людям старшого віку, які щойно вийшли на пенсію, але ще в силі щось корисного зробити. Їм самим найбільше бракує спілкування, а тут є нагода! До такої жінки завжди може звернутися молода сім’я парохії і попросити побути з дітьми: на якийсь час чи навіть домовитися про такі сталі послуги. Це може бути і волонтерська праця, і за платню, але за таку, на яку ця молода сім’я спроможна.
Парохія заопікувалася двома дитячими садочками, що неподалік, то ж тепер туди двічі на тиждень ходять сестри-монахині, бавляться з дітьми, начають їх основ катехизму. А вихователі разом із дітворою приходять до церкви.
Варто згадати про парохіяльну бібліотеку й катехитичну школу. Книгозбірню духовної літератури відкрили власними силами кожен приносив, хто що міг; згодом допомогли релігійні видавництва “Свічадо” і “Місіонер”, Львівська академія друкарства. Катехитична школа – особлива гордість парохії. Відвідують її діти різного віку: з одними займаються монахині, з іншими – семінаристи. Найменші, окрім основ релігії, мають ще й уроки малювання, музики, займаються художньою самодіяльністю. У цій катехитичній школі проводять навіть батьківські збори. “Збираємося для того, аби батьки знали, чого навчаються діти, сприяли нам у цьому”, – каже директор школи, молода жінка Уляна Рудник, яка з великим ентузіязмом віддається цій праці. Пані Уляна медик за освітою, також закінчила Інститут вищої релігійної культури й тепер застосовує ці знання у своїй волонтерській праці.
Віднедавна майже сотня дітей стали відвідувати комп’ютерні курси, які тричі на тиждень проводить пані Леся Тимчишин. Єдиний (поки що) комп’ютер церкві подарувала Християнсько-демократична партія.
Пані Леся – такий же волонтер, як і її чоловік-лікар. “У нас обидвох є духовне покликання, каже жінка. І це свого роду благодать, якісь надзвичайні сили. Коли виконуєш ту місію у церкві, то всі хвороби чи втома зникають.
Є при парохії молодіжний і спортивний центри. Фонд святого Володимира подарував п’ятдесят комплектів лиж, стільки ж ковзанів і роликів, тож діти мають чим забавитися. А отець Зіновій виношує план створення спортивного залу, сцени, де б проводилися різноманітні молодіжні фестивалі. Особливо – поетичні, бо на парохії є багато юних поетів. А про дітей тут справді дбають. Коли я завітала до храму на Новому Знесінні, на церковному подвір’ї уже чекав автобус діти їхали на вихідні до Зарваниці.
“Наш гуманітарний центр – це лише тимчасове явище, – розповідає отець Зіновій, – щоб допомогти людям у цей скрутний час. Назагал же ми стараємося продумувати такі форми допомоги, щоб люди не чулися жебраками або не ставали ними. Людей потребуючих намагаємося залучати до якоїсь праці на парохії (адже біля церкви завжди якась робота знайдеться). Ведемо переговори з керівництвом парку “Знесіння”, щоб залучати таких людей до праці. Незабаром плануємо ще запровадити бодай з п’ятдесят доброчинних обідів, бо в цьому районі нема таких їдалень. До всього парохія мусить дорости”.
Надія Пастернак
Редакційний коментар:
На підставі цього матеріялу у читача з-поза Галичини може скластися враження, що такими є абсолютна більшість чи принаймні половина парохій Львівської архиєпархії УГКЦ. Насправді ж це не так. Парохія Пресвятої Богородиці є добрим винятком на галицькому терені. То ж ця стаття, якщо і свідчить про якусь тенденцію у розвитку соціяльної взаємодопомоги на парохіях Галичини, то хіба лише, що дуже багато у розвитку цієї сфери церковного життя залежить від пароха.
