Його богослов’я донедавна було одним із головних табу в Католицькій Церкві. Табу зняте – традиція табу залишається.
З “Тріад…” св. Палами
Ми стаємо цілковито Богом у тілі і душі через благодать і через божественне сяяння благословенної слави.
Не думайте, що обожествлення є просто володінням чеснотами; швидше воно притаманне сяянню і благодаті Божій, які дійсно приходять до нас через чесноти.
Як можемо відвернутися від тих, що навчають від досвіду і благодати, до тих, хто бажає повчати з гордости та любови до диспутів.
Подібно до того, як ми не володіємо золотом від думки про нього, але лише дійсно маючи його в своїх руках, так само не можемо пізнати Бога просто тому, що часто маємо ідею Бога в нашому розумі.
Св. Григорій Палама… Ім’я цього богослова, як і його богословсько-містична доктрина, донедавна були одним із головних табу в Католицькій Церкві. Західна Церква зосереджувалася головно на філософському підході до розуміння Божественної природи і боголюдських відносин, відкидаючи містику безпосереднього споглядання Триєдиного Бога. Такий підхід заперечував саму можливість реальної участи людини в динаміці Божого життя. Наголос тут ставився на раціональному підході у богопізнанні без урахування таїнственної глибини людської істоти. Для Палами внутрішня духовна інтеграція людини була головною передумовою і критерієм оцінки готовности людини до безпосереднього пізнання як Божественних реалій, так і усього Всесвіту. Таке богословствування є зовсім іншого порядку, ніж богословсько-раціоналістичні формули схоластицизму, який, очевидно, не міг адекватно зрозуміти святоотцівського богослов’я Палами. Це несприйняття виявилося вже під час його богословської дискусії з Варлаамом у ХІV столітті.
Варлаам Калабрійський – високоосвічений філософ грецького походження – до Константинополя приїхав з Італії. Там він одразу ж став високим авторитетом у богословсько-філософських колах столиці Візантії. Своє богословствування він базував на працях псевдо-Діонісія, однаково важливих як для Заходу, так і для Сходу. Осмислюючи недоступність і неосяжність трансцендентної природи Бога і її пізнання людиною, Діонісій виходив з негативного методу, іменуючи Бога через заперечення: Бог є непізнанний, недоступний, недосяжний, незглибимий і т. д. Такий спосіб богословствування відмежовував трансцендентну Божественну реальність від усього сотвореного, показуючи те, чим Бог не є. Діонісій занадто наголошував на виключности апофатичного богослов’я, мало говорячи про можливість безпосереднього позитивного пізнання Божественної природи.
Феномен гисихазму
Приїхавши на Афон, центр східного монашества, в якому на той час відроджувалася практика внутрішньої молитви, Варлаам пізнав феномен ісихазму (ісихія з грецької “тиша, спокій, безмовність”). Головною метою цього духовно-містичного явища Сходу було постійне перебування християнського подвижника у тиші – як внутрішній, так і зовнішній. Ісихаст зосереджувався на власному серці, очищаючи його від пристрасних помислів. Цей свого роду процес приготування до глибинного проникнення в тайну Бога супроводжується постійною практикою Ісусової молитви, Через таке внутрішнє (тайне) діяння шукач божественних містерій нагороджувався безпосереднім спогляданням світла Божественної слави, яким апостоли насолоджувалися на горі Тавор під час Переображення Ісуса Христа. Це світло, як наголошували ісихасти, є божественним, тобто несотвореним, і Бог (тим, хто є гідний) дає можливість сприймати його цілим своїм людським єством. Концепція ісихазму фактично є вихідною позицією у розвитку цілої богословської доктрини Палами. Св. Григорій почав богословствувати, захищаючи конкретний духовний досвід богопізнання, який переживали монахи Афонської гори. Богословський синтез Палами був обороною “живого”, досвіднього розуміння самого поняття богослов’я.
Реакція Варлаама Калабрійського
Таке богословствування було абсолютно чужим і незрозумілим для логічної чіткости мислення Варлаама. Він одразу написав трактат, де гостро критикував ісихастів, звинувачуючи їх у єресі. Це звинувачення, очевидно, стосувалося не лише простого і неосвіченого монаха-ісихаста, з яким зустрівся Варлаам на Афоні, але цілої монашої традиції Східної Церкви, яка своїм корінням сягає ранніх часів християнства і для якої особистий досвід-пережиття боговидіння і свідчення про це було визначальним фактором у формуванні богословської парадигми. Очевидно, захист цього досвіду мав глибше і ширше значення, ніж захист якоїсь чергової богословської концепції, базованої на філософсько-інтелектуальному підході. Це був захист самого життя подвижників, яке слідувало переданню отців і їхньому досвіду пережиття Євангелії. Оборонцем виступив св. Григорій Палама, який у ході полеміки написав славнозвісні “Тріади” на захист священнобезмовників. Полеміка між Паламою і Варлаамом тривала більше десяти років, аж до 1351 року: тоді на локальному Константинопольському соборі Варлаама було засуджено; богослов’я Палами визнано православним, а самого автора канонізовано у 1368 році, менш ніж за десять років після смерти.
Головні елементи богослов’я св. Палами
Палама у своїй доктрині виходив із богословського досвіду отців Сходу, зокрема Кападокійців, псевдо-Діонісія Ареопагіта, св. Максима Ісповідника і св. Симеона – нового Богослова. Головною ідеєю його богомислення було обгрунтувати реальну можливість отримати безпосередній і позитивний досвід містичного контакту з Триєдиним Богом. Для Палами апофатичне пізнання Троїчного життя є одним із шляхів заглиблення в глибинну містерію Божого таїнства, але далеко недостатнім. Необхідним і абсолютно можливим є позитивний шлях, який полягає в безпосередній участі в Божій природі, як про це згадував апостол Петро (2 Пт. 1,4.). Палама, з одного боку, потверджував абсолютну непізнанність і недоступність Божественної сутности, але з іншого боку – наголошував на тому, що Пресвята Тройця виявляє Себе людям через Свої енергії, які виражають всюди присутність Бога і Його економію спасіння. Якщо сутність Бога є абсолютно недоступна для творіння, то завдяки енергіям усе, що існує, існує в Богові і бере участь у Його творчій динаміці. З цього випливає реальна можливість для людини брати участь у Божественному житті. Через очищення вона все більше поєднується з цим життям і обожествлюється. Палама, будучи вірним святоотцівській формулі “Бог став людиною, щоб людина стала Богом”, розвиває і поглиблює думку, що головним покликанням людини є Обожествлення, цілковита трансформація особи людини, її відновлення і повернення до первинної богообразности і богоподібности. Для Палами, як і для більшости східних отців, Спа- сіння розуміється як Обожествлення, безпосередня участь у житті Триєдиного Бога. Ця динамічна містерія відбувається на синергійному рівні зустрічі двох особистісних енергій: Пресвятої Тройці і людини – людини, яка, як писали отці, “стає Богом по благодаті”.
Легітимність паламізму в УГКЦ
До другого Ватиканського Собору Греко-Католицька Церква слідувала тому типу богословського мислення, який пропонував неосхоластичний Захід, різко відкидаючи богословський синтез Палами як у сфері богословської доктрини, так і в духовно-містичному житті Церкви. Лише після Собору Конгрегація у справах Східних Католицьких Церков вирішила видати нове видання Антологіону грецькою мовою. Як наслідок – це порушило питання щодо богослужбових текстів другої Неділі Великого посту, де Тріодь приписує святкувати пам’ять св. Григорія Палами. Більшість думок, висловлених у Конгрегації, були позитивними.
Кардинал Префект Максиміліян де Фурерстенберг мав сумніви, а тому вирішив звернутися у цій справі до Кардинала Сепера, тоді Префекта Конгрегації у справах доктрини віри. Кардинал Сепер, мало знаючи про дискусію щодо Палами, запросив Патріярха Йосифа Сліпого висловити свою думку. Патріярх, будучи Кардиналом, мав непересічну репутацію спеціяліста у галузі філософії і догматичного богослов’я. Він послав сильний захист щодо почитання св. Григорія Палами і рекомендував включити цього святого до Антологіону. На цій підставі Кардинал Сепер поінформував, що Конгрегація у справах доктрини віри не має жодних застережень щодо включення Палами до Антологіону. Справу було зроблено і в 1974 році в Римі вийшов другий том Антологіону, де містилися також богослужбові тексти другої Неділі Великого посту – Неділі св. Григорія Палами.
Попри те, що у такий спосіб Патріярх Йосиф фактично відкрив двері до позитивного осмислення Заходом духовно-богословської спадщини св. Григорія Палами, в УГКЦ його особистість і богословське надбання залишається білою плямою. Жодної згадки, жодної спроби заглиблення в одну з найбагатших богословських традицій нашої Східної Церкви (за винятком хіба що короткого відгуку у книзі владики Лостена і досліджень о. д-ра Петра Біланюка) сьогодніне робиться, а радше навпаки – через певні стереотипи столітньої “закваски” продовжується свідоме оминання і занедбування “живого” богослов’я Палами. Така богословська атмосфера виявляє брак зацікавлення у серйозному, глибинному аналізі й осмисленні богословських підходів Східної Церкви загалом, і спадщини Палами зокрема. Без такого осмислення неможливо виробити фундаментальні підстави богослов’я Київської Церкви, якою є Греко-Католицька Церква.
Із утвердженням паламізму на Соборі в Константинополі 1351 року дискусія між св. Григорієм Паламою і Варлаамом не закінчилася, вона триває в Христовій Церкві і сьогодні. Сучасна контроверсія продовжується між прихильниками раціоналізації сучасного богослов’я (так зване академічне бого- слов’я) і тими, хто відстоює першорядність глибинного, збудованого на особистому досвіді пережиття особистої зустрічі з Триєдиним Богом (так зване містичне богослов’я). Сучасний “варлаамізм” наголошує на важливості наукового методу у богослов’ї, не беручи до уваги необхідности внутрішнього очищення богослова, духовної зрілости його досвіду богоспілкування. Неопаламізм залишається на традиційній, вивіреній отцями дорозі внутрішнього духовного діяння, яке через очищення веде богослова до глибинного пізнання- споглядання Божественних Таїн.
Сухе, духовно безплідне академічне богослов’я є абсолютно чужим до природи і богословського менталітету українського церковно-суспільного середовища, що базується на глибинній основі візантійського містичного богомислення, де досвід має визначальне місце. Особливість богослов’я, окреслене словом “східне”, лежить не на раціональних “глибинах” академічного богослов’я і не на поверховому рівні популярних побожних практик, але на глибинних пластах богословсько-містичного пережиття східнохристиянської традиції, де спадщина Палами є, без перебільшення, однією з найактуальніших і найпромовистіших сьогодні.
Віктор Жуковський – секретар УБНТ, викладач ЛБА. Закінчив ЛБА і Духовну Семінарію. Захистив магістерську дисертацію з богослов’я св. Григорія Палами у Лювенському католицькому університеті (Бельгія).
