Нове місце редакції, нові обставини, нове число Патріярхату, а завдання ті самі. Думки редактора з цього приводу.
Щоразу, коли пробував накинути концепцію журналу “Патріярхат” в Україні, наштовхувався на одну і ту ж дилему: з одного боку було відчуття благородної активности, що стоїть за словом “патріярхат”, з іншого боку – відчуття задиркуватої пасивности, що стоїть за цим самим словом: “дайте, бо нам належиться”.
Концепцій може бути багато, вихідним залишається питання, що робити з осьовою ідеєю журналу, ідеєю патріярхальности Української Греко-Католицької Церкви. Адже ця ідея, яка має славну історію, сьогодні переживає кризу. Зовнішнім виявом цієї кризи є те, що, будучи започаткованою Главою Церкви Патріярхом Сліпим, ідею патріярхату УГКЦ так цілковито і не прийняли ані Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, ані його наступник Блаженніший Любомир Гузар. Виявом внутрішньої кризи є те, що розуміння самої динаміки здобуття патріярхату для нашої Церкви серед загалу вірних зосередилося по напрямній, на якій, з одного боку, Папа Римський, з іншого – Глава УГКЦ. От вони, мовляв, між собою полагодять, і все стане на свої місця. Існує своєрідне переконання, що наша Церква є патріярхальною, залишилося лише смиренно дочекатися урочистого проголошення цього традиційного для Східної Церкви статусу. Найбільше, чого саме у такому контексті від нас (мирян, священиків, монахів, єпископів) вимагається, так це те, щоби смиренно нагадувати Риму про “нам належне”. Позиція така ані не запалює, ані не охолоджує. Вона є тепла, можна сказати, пасивна. Така ідея не несе якоїсь особливої динаміки і для самого журналу; спонукає вона більше до оцінювання, ніж до аналізу, до протиставлення, ніж до пошуку спільности.
Але це, так би мовити, один бік медалі. З іншого боку ми можемо спостерігати, що ідея патріярхату стоваришувала у Церкві для спільної праці чимало надзвичайно жертовних та відданих людей, які, хоч і були розкидані по цілому світі, однак творили якусь одну духовну спільноту, одну парафію. Власне членів цієї парафії і об’єднував журнал “Патріярхат”. Цей момент інтеграції української католицької діаспори навколо ідеї патріярхату насправді мав велике майбутнє, яке ми ще сьогодні до кінця навряд чи можемо оцінити. Патріярхальний рух став тим каналом, через який могли підніматися благородні порухи людських сердець, через який могла відбуватися праця, актуалізована відповідальністю і покликанням, а не миттєвою користю, чи ненавистю, чи суперництвом.
У тодішньому історичному контексті нагода для самовираження, що містила і релігійний, і національний аспекти, була до певної міри порятунком для української діаспори. Треба пам’ятати, що друга половина 60-х років ХХ ст., коли на світ з’являються перші числа журналу, був часом “чорної ради” для української діаспори: до абсурду доходять суперечки між мельниківцями та бандерівцями; набирає все більших обертів процес дроблення в Українській Православній Церкві; сепаратистські тенденції наявні також і в УГКЦ (деякі українські католицькі єпископи, користаючи із засад канонічного права, згідно з яким вони мали пряме папське підпо- рядкування, іґнорують єпископат Української Греко-Католицької Церкви).
У цю пору розбрату та замішання до Риму із заслання приїжджає Глава Церкви Йосиф Сліпий. Уже незадовго після свого приїзду, виступаючи перед отцями II Ватиканського Собору, він заявляє на весь світ, на всю українську діаспору про патріярхальний устрій своєї Церкви. Це була подія із ряду тих, які надихнули людей почати видавати журнал “Патріярхат”. Процес боротьби за патріярхат УГКЦ не був однозначним, але у кожному разі, можна стверджувати напевно, що весь цей процес змушував усіх церковних людей (були це монахи, миряни чи єпископи) зайняти свою власну позицію. Важко викласти всі причини, чому та сама ідея, яка на початках спричинилася до великого динамізму в Церкві та українському суспільстві на поселеннях, у сьогоднішній своїй інтерпретації виглядає доволі блідо і нежиттєдайно. Але здається мені, головна причина полягає у тому, що наголос Патріярха Сліпого на “зрілості Церкви” бути патріярхальною в силу багатьох обставин було замінено наголосом – “нашій Церкві належиться”.
Як демонстрація цього твердження – уривок із Заповіту Патріярха Сліпого: “…у своєму Слові до Отців Собору… заговорив я не про свідчення своє…, але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити передусім світом вдячність, признання й особливо, щоб… дати страдаючим моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности”.
Патріярх Сліпий тут говорить не про якісь канонічні передумови проголошення патріярхату, які справді були створені рішеннями II Ватиканського Собору. Насамперед він наголошує на готовності своєї Церкви бути патріярхальною. Еклезіальну зрілість Церкви, яка, як і зрілість особи, має багато вимірів, засвідчено незаперечним фактом мучеництва тисяч вірних його Церкви. Цією рішучою поставою Патріярх Сліпий хотів дати новий імпульс життю своєї Церкви. І йому це вдалося. Журнал “Патріярхат” і його незмінний видавець УПТ один із яскравих виявів того, що Сліпий зумів розбудити до життя “загиблі паростки Ізраїля”. Окрилене ідеєю патріярхату, зросло ціле покоління жертовних, відданих Церкві людей.
Для мене як редактора “Патріярхату” в Україні головним викликом стає завдання розвинути ідею Патріярхату таким чином, щоб нав’язатися до тієї традиції думання, в якій більше уваги звернено на внутрішню готовність нашої Церкви бути патріярхальною, нав’язатися до тих першоджерел патріярхального руху, які можна знайти в харизматичній особі самого Патріярха Сліпого.
І якщо подивитися на Греко-Католицьку Церкву сьогодні крізь призму “її зрілости” бути патріярхальною, тоді виникає більше запитань, ніж відповідей. Щоб не бути голослівним, спробую розбудувати бодай одну перспективу, яка врешті може конкретизуватися багатьма темами для публікацій. Усі ми пам’ятаємо той день, коли мощі Патріярха Йосифа Сліпого згідно з його заповітом перенесли зі Святої Софії, що у Римі, до Львова. Але також ми пам’ятаємо, що Патріярх заповів собі, як тільки це стане можливим, бути похованим у Святої Софії у Києві. Іншими словами, він заповів своїй Церкві довгий страдний шлях повернення до своєї колиски – Київської Церкви. Шлях, який напевно не всипаний квітами, шлях, на якому треба відкинути чимало своїх галицьких амбіцій, а це, як свідчить ближча історія, найважче. На хіротонії владики Степана Меньока ми почули, що наш місіонер їде на Східну Україну, і це нас радує. Але їде він туди все ще до наших галичан. Хіба це не свідчить про те, що ми в ширшму закресі місійности нашої Церкви ще не вийшли з галицької провінції, що ми щойно робимо перші кроки на шляху до Патріярхальної Церкви, яка за способом монашого благочестя, за своїм літургійним суголоссям, за своїм способом богословствування, за своєю внутрієрархічною будовою тримається Київської традиції.
Таким чином, якщо справу патріярхату нашої Церви ми трактуємо крізь призму її готовности, причому робимо це без жодних сентиментів, без упередження до інших, тоді перед нами є трудна перспектива робити видання, яке береться чесно називати речі своїми іменами, порушувати проблеми, які не раз викличуть неприязнь чи упередження серед своїх.
Журнал “Патріярхат” передано нам із Америки до Львова. У такий спосіб він перейшов із Заходу на Схід. Думаю, було б гріхом цей його порив зупиняти у Львові. Завдання цього журналу бачу в тому, щоб поступово, неустанно шукати для нашої Церкви і далі стежки на Схід, пізнавати євангельські потреби цього духовно виснаженого краю, який ми називаємо Великою Україною і який, я переконаний, є нашою свободою, нашим відкупленням, нашим спасінням.
Петро Дідула – редактор, за сумісництвом прес-аташе ЛБА. Закінчив Львівський Національний Університет (журналістику) та Львівську Богословську Академію. Одружений. Батько п’яти дітей.
