КОМЕНТАР
Члени Синоду єпископів, який відбудеться у липні цього року в столиці України, очікується, складуть перше більше товариство, що завітає до нової резиденції Глави УГКЦ на лівому березі Дніпра.
Перенесення Глави УГКЦ до Києва, без сумніву, – епохальна подія. З числа тих, які кладуть свій відбиток на перебіг історії впродовж найближчих кількох десятиліть, а водночас завершують процеси осмисленої дії попередніх років. Подія, за якою дійсно стоять глибокі зміни у церковному просторі сучасної Української держави і поза її межами.
Зміни у ставленні Ватикану до УГКЦ
Усвідомлення трьох дійсностей життя Католицької Церкви в Україні могло спричинитися до остаточної згоди Риму на перенесення Глави УГКЦ до Києва. По-перше, Польська Римо-Католицька Церква, на плідну місію якої від початку відродження Церкви на пострадянських теренах Рим покладав великі надії, Церква, яка хоч і зарекомендувала себе дуже добре підготовленою і розвинутою на Сході України, все ж виявила, що її можливості євангелізувати на цих теренах детерміновані латинським обрядом. Межа, яка відгородила щирий місійний порив РКЦ від духовних потреб місцевого люду, пролягла саме там, де вона, згідно з припущенням, мала б бути майже цілковито затерта. Цією межею став східний обряд місцевого люду, східний спосіб богопочитання який, як виявилося, не зменшився адекватно до того, як множився впродовж останніх шістдесят літ атеїстичний світогляд. Далі: сподівання Риму, що Російська Православна Церква зміниться у ставленні до своїх партнерів у євангелізації посткомуністичних теренів, а відтак і до своєї пастви, серйозно похитнулося. Це сталося, зокрема, через безпрецедентну опалу з боку РПЦ щодо візиту Святішого Отця в Україну. Окрім того, сама УГКЦ, незважаючи на великі труднощі перших років свого відродження в Україні, у світлі візиту Святішого Отця виявила себе досить добре зорганізованою, а головно сповненою далеко ще не реалізованим духом жертовности та місії.
Можливість перенесення Глави УГКЦ до Києва з’явилася тільки після призначення нових єпископів (через переобтяженість владики Любомира (Гузара) патріяршими обов’язками впродовж кількох останніх років Львівська Архиєпархія де-факто відчувала себе зубожілою). Погодження Риму після восьми років перерви піднести до єпископського служіння відразу трьох із більшого числа кандидатів, треба думати, стало результатом цього прийшлого з переконання.
Щодо тих змін, яих у майбутньому слід очікувати після перенесення Глави УГКЦ до Києва.
Взаємини УГКЦ та РКЦ
Стануть вони гарячішими чи холоднішими важко сказати. Однак є усі підстави сподіватися, що вони перестануть бути літеплими. Фактично аж до організації візиту Святішого Отця в Україні якоїсь особливої співпраці цих двох Католицьких Церков в Україні не було. Та й під час приготування візиту зусилля цих Церков ніби й скеровувалися на одне, однак реально кожна Церква мала свій Божий нарід і готувала його зустріч із його ж таки Святішим Отцем. Із місією греко-католиків на Схід ці народи мають нагоду зустрітися. Вони просто покликані до цього. Для вихідця з Галичини ця зустріч важлива через ті упередження та стереотипи до Польської РКЦ, які об’єктивно становлять собою велику перепону у місійній праці УГКЦ. Брак такої співпраці часто пояснюється географічним розмежуванням: римо-католиків більше на Сході, греко-католиків на Заході. Однак, як мені виглядає, це занадто спрощена схема, в якій більше старання завуалювати складності цих взаємин ніж самого пояснення.
Церква і держава
Постійне перебування Патріярха і курії у Києві сприятиме посиленню впливу на суспільні процеси формування духовности народу. За десять років незалежности була не одна нагода переконатися, що “риба гниє від голови”. Появу на політичному олімпі зацікавлености болями народу значною мірою пов’язують із УГКЦ. Суспільно зорієнтована і добре зорганізована УГКЦ зможе швидко зайняти порожню на сьогодні нішу інтегратора національних та суспільних зусиль у розбудові громадянського суспільства.
Передумовою для цього є готовність самої УГКЦ. Тут з-поміж інших (може, значно важливіших) я б наголосив лише на одному аспекті, а саме: наявність у Галичині достатньої кількости “кадрів”, які б могли заповнювати розкриті відданим служінням співбратів нові і нові ніші для служіння на Сході. І ця можливість залишається не менш важливою також і для Західних єпархій УГКЦ. За останні роки в середовищі священиків, особливо в Галичині, відчутною є нездорова конкуренція за парафії. У цьому сенсі розкриття місійних теренів – це завжди нагода глибшого дихання для цілої Церкви. Говорити узагальнено про якийсь особливий інтерес держави до УГКЦ, звичайно, не доводиться. І це тішить. Бо наявність такого сумарного інтересу означало б не що інше як колаборантство з боку мужів Церкви із дуже вже часто злочинною мотивацією – “державотворчістю”. Однак, що не можливо не зауважити, так це особливе зацікавлення Греко-Католицькою Церквою поодиноких політиків і полі тичних партій. Часті відвідини Святоюрської гори представниками українського політичного та бізнесового Олімпу напередодні виборів засвідчують, як мені видається, не тільки бажання “засвітитися в народі поряд із Блаженнішим Патріярхом Любомиром” (хоч, очевидно, з тієї кількости фотографій, що з’явилися перед виборами, треба вважати, що така мізерна мотивація не є безпідставною), але також особливе зацікавлення Греко-Католицькою Церквою як фактично єдиною дійсністю загальнонаціонального характеру, яка може бути інтегратором у все більше і більше розрізненій економічними зонами, конфесіями, політичними впливами, ставленням до мовного питання в Україні.