Поняття «мелхіти» походить від сирійського слова «malaki», яке є синонімом грецького слова «basilikos» – «імператорський». Цей термін вперше почали використовувати у яковітському (яковітами називали послідовників сирійської і коптської Церков, які не прийняли постанов Халкедонського Собору) середовищі для окреслення християн, які, підтримуючи декрет імператора Маркіяна, прийняли Халкедонський Собор (451). Відповідно, монахів Єгипту, Сирії і Палестини (території Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського Патріархатів), які прийняли соборові постанови, почали називати мелхітським чернецтвом.
Через більш ніж тисячу років, після укладення частиною Антіохійського Патріархату унії з Римом (1724) термін «мелхіти» отримав конфесійну конотацію. З XVIII ст. і до сьогодні це поняття окреслює Греко-Католицьку Церкву, яка поширена на Близькому Сході та в діаспорі.
Мелхітська Греко-Католицька Церква (МГКЦ) територіально об’єднує три патріархати: Олександрійський, Антіохійський і Єрусалимський, – в богослужіннях користується арабською, грецькою мовами і зберігає/практикує візантійський обряд. З кінця XVIII ст. (1724 р.) ці три Патріархати були адміністративно об’єднані в один. Тому глава МГКЦ носить титул Патріарха Антіохії і всього Сходу, Олександрії та Єрусалиму.
Повертаючись до історії слід наголосити, що з V до XI ст., внаслідок патронату та економічної підтримки візантійського імператора, мелхітські монастирі стали не тільки духовними, а й важливими культурними центрами. Іноки перекладали твори отців із сирійської та грецької на арабську мову. Найвідоміші давні мелхітські монастирі: Мар Сави (відомий як Велика Лавра, знаходився в Юдейській пустелі, південніше від Єрусалиму), монастир святої Катерини на горі Синай, Мар Симеон (Сирія). Відомими мелхітськими монахами є преподобний Сава, Іван Дамаскин, Єфрем Сирійський, Іван Ліствичник та інші. В єгипетському ж «монофізитському» контексті мелхітська монаша спільнота була незначною.
Монаші обителі Сирії, Палестини та Єгипту рідко були ставропігійними (тобто залежними безпосередньо від Патріарха), здебільшого вони підпорядковувались єпископові на території єпархії якого знаходились. Ця традиція довший час зберігалась і унійними монастирями.
Мелхітське кеновійне монашество трьох патріархатів складалось із окремих незалежних монастирів, внутрішня організація яких базувалась на тогочасних правилах (типіконах). В наслідок контактів із візантійським монашеством, чернецтво Східних патріархатів було ознайомлене із правилами Василія Великого і типіконом Теодора Студита.
Сьогодні у власному обрядовому вираженні мелхіти відносяться до великої візантійської родини. Адаптація візантійського обряду відбувалась поступово внаслідок політичного зближення з Константинополем.
У XII столітті єгипетські мелхітські монахи використовували літургію св. Марка і зберігали кілька місцевих анафор, а вже на початку XIII ст. користувались літургійною традицією Константинопольської Церкви. Візантинізація відбувалась у літургії та обрядах Антіохійського та Єрусалимського патріархатів. Мелхіти Сирії служили літургію св. Якова, яка була перекладена в XI ст. на грецьку мову і використовувалась Церквою до XIII ст. З XIII ст. у мелхітських монастирях церковне правило і богослужіння відбувалось згідно рубрик та приписів Константинопольскої Церкви. Однак зберігалися й власні традиції. Так, наприклад, Церковні календарі мелхітів Єгипту, Сирії і Палестини до XVII ст. містили дні пам’яті локальних святих та празників, яких не було у Візантійській Церкві.
Іншим уніфікуючим чинником локальних церковних традицій Східних патріархатів стало арабське завоювання. Політична залежність і релігійний тиск визначили подальший еклезіальний розвиток мелхітів. З XIII ст. значна кількість монастирів перестала існувати. Інвазія турків сельджуків у 1084–85 роках знаменувала нову хвилю переслідувань і утисків для мелхітських монахів, які з цього часу почали оселятися в центральній Сирії та Лівані.
Важливою характеристикою давнього мелхітського монашества було поєднання строгого аскетизму (яскравим прикладом якого є сирійське подвижництво) з апостольським, пасторальним, соціальним служінням. Саме тому в історичній літературі акцентується на «еклезіальності чернецтва» (йдеться про заангажованість монашества у життя Церкви). Серед кеновійного чернецтва велику роль у церковному й культурному житті відіграли «подвійні монастирі» (Вони представляли собою два окремі будинки, які мали близьке розташування. В одному будинку проживали монахи в іншому монахині. Спільним був храм, кухня і в окремих випадках трапезна.), що існували в мелхітській Церкві до XVI століття. При монастирях будувались шпиталі, сиротинці, будинки паломників. Монастирські храми були парафіяльними церквами для довколишніх сіл. Визначною була роль мелхітського монашества у християнізації Сирії в період V–VI століть. Проголошуючи Добру Новину сирійські монахи дійшли аж до Індії та Китаю. Поєднання споглядального та апостольського життя є однією з яскравих характеристик, яка визначатиме подальший розвиток мелхітського греко-католицького монашества модерної доби.
Після унії з Римською Церквою
Після великої схизми 1054 року, східні Патріархи неодноразово в листуваннях із Римом та Константинополем засвідчували бажання відновити церковну єдність. Вселенський характер Церкви усвідомлювався й окремими мелхітськими монашими середовищами, які відчували себе інтегральною частиною єдиного Містичного Тіла Христового і бажали оздоровлення церковного життя.
У другій половині XVII ст. п’ять алєпійських (Алєпо – назва місцевості в Сирії) ченців Баламандського монастиря, отримали благословення антіохійського Патріарха Кирила V на заснування обителі в регіоні «Shuwayr», звідси походить народна назва «монахи шуеріти». Таким чином в Антіохійському патріархаті, постав «монастир Івана Хрестителя». Завданням цього монастиря стало поширення католицької віри й турбота про об’єднання Церков.
Невдовзі, у 1683 р. єпископ Тиру і Сидону благословив заснування ще одного монастиря Найсвятішого Спасителя (dayr al-Mukhallis), який також прагнув поєднати концепцію вселенської Церкви із збереженням східної еклезіальної ідентичності. Монахів почали називати Сальваторіанцями (від лат. слова «Спаситель»). Ці два незалежні монастирі відіграли ключову роль у поширенні ідеї відновлення єдності Антіохійського Патріархату з Латинською Церквою.
Після відновлення сопричастя з Римом (1724 р.), унійних монахів почали називати «василіянами». Строгість монашого життя василіян-шуерітів та сальваторіанців, уважне збереження візантійської літургійної традиції, а поряд з тим апостолят були знаковими для віднови монашества, саме тому впродовж XVIІІ ст. було засновано ряд нових дочірніх монастирів.
Монаша ідентичність шуерітів та сальваторіанців базувалась на саваїтському типіконі, патриконі (святоотцівські повчання), висловах преподобних Івана Ліствичника, Пахомія, Єфрема Сирійського, правилах приписаних традицією св. Антонію та Василію Великому. Монахи споживали їжу два рази в день і ніколи не споживали м’яса. Чернечий одяг, згідно правил, був із грубої шерсті й льону. Молитовний день поділявся на сім часів, окрім цього ченці молились келійне правило, зберігали тишу й мовчання, працювали.
Збереження засадничих монаших девізів не виключало можливості творення самобутніх правил, які відрізняли василіан-шуерітів та василіан-сальваторіанців.
Самовизначення чернецтва на користь єдності з Римом, дало змогу МГКЦ розпочати реорганізацію монашества. Реформи чернечого життя забезпечили духовну формацію й вишкіл монахів, правопорядок та обрядову єдність у середовищі ченців.
Зовнішня організація монастирів хоч була подібна до існуючих латинських чернечих зразків, однак своєю ціллю мала відродження кеновійного монашого життя і оновлення Східної Церкви.
Василіянські монастирі стали централізованими і керувались Генеральним Настоятелем, якого обирала капітула. На початку XVIІІ ст. сирійський монах Теофіл Фарез переклав арабською мовою Правила Василія Великого, які були доповнені окремими елементами з конституцій Маронітського Ліванського Чину і затверджені Римською Столицею. Сьогодні Василіянські Чини МГКЦ належать юрисдикції Папи Римського (папського права).
Унаслідок внутрішніх, політичних та етнічних непорозумінь згаданий монастир Івана Хрестителя, був поділений у 1829 р на дві монаші спільноти. Так утворився Чин Івана Хрестителя василіян-шуерітів та Чин Найсвятішого Спасителя василіян алєпійських.
Відповідно до трьох чоловічих василіянських гілок в МГКЦ були засновані жіночі монастирі: василіянки-шуерітки (XVIІІ ст.), сальваторіанки (XVIІІ ст.) та василіянки алєпійські (XIX ст.).
Після тривалої візитації монастирів, Конгрегація Східних Церков у 1934 р запропонувала Василіянським Чинам розпрацювати нові конституції, якими вони користуються до сьогодні. З 16 грудня 1955 року всі три Чини Василіан було проголошено «активними» (non-monastico) Орденами. Вони перейняли місійне і апостольське служіння в Церкві. Такі ж зміни відбувались в жіночих василіянських чинах.
Сьогодні три Мелхітські Чини Василіян провадять активну діяльність, яка включає пасторальний, екуменічний та соціальний виміри. Пастирська опіка ченців поширюється поза межі сучасного Лівану, де василіяни служать потребам численної мелхітської діаспори.
Екуменічне служіння, як ціль заснування монастирів в мультирелігійному та багатоконфесійному контексті МГКЦ, досі залишається важливим завданням ченців.
Екуменічні ініціативи, що основуються на щоденному екуменізмі любові, відбуваються на всіх рівнях. Соціальне служіння полягає в утримані сиротинців, шкіл, коледжів для дітей із малозабезпечених сімей. Доступ до навчання у василіянських школах відкритий для всіх конфесій і релігій, таким чином за спільною шкільною партою зустрічаються християни і мусульмани, католики і православні.
Поряд з видавничою діяльністю ченці займаються сільським господарством. Вино, миро, мед, різні сорти горіхів – продукція цих монастирів.
Давні обителі Василіян часто відвідують туристи. Збудовані з каменю й колон, на фундаменті поганських храмів, вони є неабиякою археологічною цінністю. Мелхітські монастирські храми вірно зберігають візантійську церковну архітектуру з її внутрішнім облаштуванням. Вони є відомими паломницькими центрами. Василіянські обителі володіють великою колекцією стародавніх ікон, зберігають понад 2000 манускриптів, патристичну бібліотеку, церковні архіви і тому відіграють важливу роль у збереженні давніх християнських пам’яток. Збереження й вірність візантійській традиції виявляються у монашому одязі ченців Василіян. Монах василіянин, що склав вічні обіти, зодягнутий у чорний підрясник, шкіряний пояс, рясу, мантію й клобук. Реформи монашого одягу відбувались у жіночих Василіянських монастирях після ІІ Ватиканського Собору. Сучасний монаший одяг сестер відповідає їхньому місійному завданню в Церкві.
Мельхітське монашество у ХХ столітті
У ХХ ст. розвиток монашого життя відбувався в двох напрямках: через заснування місійних зромаджень і відновлення традиційного монашого життя.
Так у першій половині ХХ ст. в лоні МКГЦ було засновано кілька нових згромаджень, зокрема у 1903 р. – чоловіча спільнота Місіонарів св. Павла, основним завданням якої стало проповідництво і книгодрукування. Сьогодні отці Павлісти мають найбільшу друкарню в МГКЦ. У 1936 р. було засноване місійне Згромадження сестер Неустанної Помочі, а у 1954 р. Згромадження Сестер Служебниць Пресвятої Діви. Подібні ініціативи заснування місійних Згромаджень відбувались також в лоні інших Східних Католицьких Церков Близького Сходу.
Поряд із заснуванням нових місійних Згромаджень як відповідь на виклики часу, ієрархи МГКЦ бачили потребу відновлення традиційного монашества. Цікаво, що потреба відновлення традиційного монашого життя спостерігається й у Православній Антіохійській Церкві. Тому сьогодні МГКЦ має кілька «просхідних» жіночих та чоловічих монастирів. У 1980 р. у місцевості Фарая (Ліван) був заснований чоловічий монастир Воскресіння Господнього. Монахи обителі за давньою традицією плекають молитву та займаються ручною працею. Насельники обителі етнічно походять із арабських країн. Це єдиний арабомовний монастир МГКЦ. Богослужіння тут відбуваються арабською та грецькою мовами. Монахи також займаються видавничою діяльністю. Їхні публікації, розповсюджені в арабському світі, стосуються східної духовності, літургіки та пасторального богослов’я.
У 2004 році в Лівані був заснований також чоловічий монастир Івана Хрестителя в Аін Трез, монахи якого є французами. Незважаючи на «молодий» вік монастиря, ченці є досвідченими в монашому житті. Свій духовний чернечий подвиг вони розпочали у 1980 р. у монастирі Івана Предтечі в Святій Землі. Сьогодні в обителі проживає два монахи і їхній духовний наставник – старець. Життя цих ченців взорується на вислови Святих Отців, Синайський та Афонські монаші зразки, а тому згідно давньої традиції монахи гармонійно поєднують ручну працю і молитву. Гірська пустельна місцевість додає особливого колориту монастиреві, який розташований на території, населення якої сповідує Іслам.
Греко-Католицькі монахині Назарету і Тазерту раніше належали до латинської традиції і були монахинями кларисками, які бажали подібно до Жака де Фуко провадити духовне життя у тиші й розважанні. Слідування цьому бажанню привело їх у 30-х роках ХХ ст. до місцевості Рабат (Мароко), де сестри плекають споглядальний спосіб життя.
Східний контекст відкрив черницям можливість занурення у східно-християнську монашу традицією. Після знайомства з мелхітським єпископом, черниці висловили бажання провадити монаший спосіб життя згідно навчань Східних святих отців. Таким чином у 1962 р постав монастир Благовіщення (Назарет), а в 1972 р. монастир Відвідин (Тазерт – Мароко). З цього часу, черниці латинської традиції, належать до МГКЦ, зберігають східну монашу традицію і візантійський обряд. Монаше життя включає молитву і ручну працю. За прикладом монахинь кларисок через бажання провадити монаше життя згідно із східною традицією до МГКЦ перейшли в 1965 році бенедектинки монастиря Еммануїла у Вифлиємі та кармелітки монастиря Богородиці поблизу місцевості Харріса в Лівані (заснований в 1962 році). Богослужбовою мовою в цих монастирях є арабська.
Виходячи із етнічного контексту, в якому віками розвивалось усе мелхітське монашество, чернецтво МГКЦ вповні репрезентує багатство східної ментальності і є виразником арабської культури.
Виразна характеристика мелхітського чернецтва – це відкритість до духовного досвіду інших Церков Сходу. Дана риса супроводжувала мелхітське чернецтво упродовж багатьох століть і була наслідком спілкування з різними культурами та етносами. Мелхітське монашество МГКЦ природно позбавлене етнофілетизму, фундаменталістських настроїв, конфесійного гетто та замкнутості на собі. Відчуття своєї ідентичності, що поєднується зі свідомістю єдиної Церкви, дозволяє будувати мости екуменічного спілкування з православним чернецтвом. Зрештою спільні випробування (йдеться про релігійну війну з мусульманами) породжують особливе почуття солідарності і в православному середовищі. Таким чином мультирелігійний контекст для монашества є стимулом формулювання нових парадигм і завдань у сучасному світі й екуменізмі.
Устрій мелхітського монашого життя вирізняється щирою й гармонійною безпосередністю. Мелхітському чернецтву, що століттями засвідчувало апостольську ревність про спасіння душ, не відоме протиставлення монашої самоти суєті світської людини. Таким чином мелхітський монах – це усміхнена особа, яка наділена особливою арабською гостинністю і увагою до ближнього, вміє швидко будувати й плекати міжособистісні взаємини. Це той, хто є поруч людини, незважаючи на її релігійну та конфесійну приналежність. Мелхітський монах – це той, хто плекає свою східно-християнську традицію, а водночас готовий відважитись на зміни. Це людина внутрішньої молитви і апостольського життя.
Патріарх МГКЦ Блаженніший Григорій ІІІ, у своєму слові до монашества висловив побажання, щоб усі чини, монастирі і згромадження уважно відчитуючи знаки часу, повертались до своїх джерел. Він заохотив сучасне чернецтво до творення всередині згромаджень та чинів монашої спільноти, яка б була серцем й джерелом неустанної молитви.
Сестра Альфонса, ЧНІ (Ірина Карапата)
