Звичайній людині, яка ніколи не зобов’язувалася жити за євангельськими радами убогості, чистоти й послуху, важко писати про монаха XXI століття. Та все ж я спробую, оскільки мав нагоду впродовж кількох років працювати пліч-о-пліч із монахами у релігійному видавництві.
Що думаємо ми, миряни, про монашество? Немало є таких, які вбачають у ченцях та черницях тих, які пережили певну травму в особистому житті, мали нещасливе кохання. Інші думають, що втеча за монастирські мури зумовлена зовсім не покликанням, а бажанням комфортно жити, адже сьогодні у монастирях для цього є всі умови. Ще інші вважають, що монахи чи монахині були неуспішними людьми у світському житті й тому полишили все «мирське». Перелік цих версій можна подовжити, та рідко хто, говорячи про монашество, вживає поняття «покликання». Ми можемо помилятися в обранні навчального закладу, майбутньої професії, дружини чи чоловіка. Очевидно, неможливо, щоби людина, яка вирішила повністю посвятити своє життя Богові й людям у монашому стані, мала заслабку віру й не відчувала горіння заради Христової Церкви.
Ні для кого не буде відкриттям те, що особи у чернечій рясі були рідкістю на вулицях наших міст і сіл ще років 20 тому, тобто перед виходом УГКЦ з підпілля. На початку 90-их років Церква почала зростати у кількісному вимірі, а частка монахів і монахинь – стрімко більшати. Для молодої людини, яка вийшла з епохи атеїзму, природним було бажання осягати досконалість у монашестві. Немалий вплив на вибір такого стану мало середовище, в якому зростав майбутній чернець. Переважно це була глибоко релігійна греко-католицька родина, за своїм соціальним станом – селяни, робітники, службовці. Це було молитовне середовище, в якому легко могло зародилося покликання. Проте досвід життя показує, що воно могло бути зовсім незрілим. На жаль, знаю випадки, коли після кількарічного перебування у монастирі виходець з такої сім’ї полишав його мури. Повернення у світське життя було болісним, адже він провів у монастирі свої найкращі молоді роки, а тепер опинився в реаліях світу цього. Знаю також богопосвячених осіб, які прийшли до монастиря із дипломом про вищу освіту, не обов’язково були вихідцями із побожних галицьких родин, проте змогли знайти свою нішу в служінні Богові та людям. При цьому варто згадати й тих численних монахів, які пережили часи підпілля і стали для майбутніх ченців прикладом, а то й були протягом тривалого часу їхніми духовними наставниками.
Особливість української церковної ситуації полягає у тому, що практикуючі християни іноді прагнуть бачити у монахах і монахинях досконалих людей, тобто тих, які, прийнявши євангельські ради, зобов’язавшись ними жити, повинні бути майже ангелами. Можливо, ми іноді занадто вишукуємо вади у монашества, забуваючи при цьому про свої обов’язки мирянина. Пригадується мені випадок, коли років десять тому група вірних одного львівського монастирського храму влаштовувала скандали парохові з таких причин: один з братів не мав на собі чернечої ряси-габіту, хтось з отців опустив під час Літургії виголос, та й взагалі до війни в Галичині монахи були побожнішими. (Насправді завдання цих людей полягало не в тому, щоб скерувати у правильне, на їхню думку, русло парафіяльне життя, а просто бунтувати проти Церкви. Привід для цього підходив будьякий, навіть найдрібніший). Підсвідомо шукаючи негатив, ми частенько забуваємо, що монахи й монахині не спустилися з небес і ще кілька років тому сиділи за учнівською чи студентською лавою, були робітниками, вчителями та ін. Тому їхнє духовне вдосконалення може тривати не один рік. Для цього й існують різні періоди служіння людини в монастирі і це цілком обґрунтовано, адже й спільноті, й конкретному її членові потрібен час, щоби перевірити правильність свого вибору.
Для нас, християн третього тисячоліття, важливим має бути розуміння того, що наука Католицької Церкви теж змінилася під впливом часу, особливо після II Ватиканського Собору. Це й позначилося на способі життя монахів і монахинь, які гуртуються у численних чинах і згромадженнях. Богопосвячені особи також стоять перед «викликами часу» і відповідь на них їм дається нелегко. Виходячи з харизми своєї спільноти і статуту, вони намагаються допомогти іншим християнам на дорозі спасіння, але буває так, що засади їхнього життя суперечать нашим уявленням.
Монах XXI ст. – це не тільки людина молитви, людина служіння іншим, й приклад того, яким має бути християнин у сучасному непростому світі. Сьогодні важко уявити монаха, який пішов у пустелю на молитву, зрікся всіх матеріальних речей, спить на соломі чи сирій землі, просто неба. Християнин, який вміє критично мислити, аналізувати, інтуїтивно відчуває, що сучасний монах чи монахиня можуть користуватися тими ж засобами, що й він: автомобілем, комп’ютером тощо, і при цьому залишатися богопосвяченою особою, яка не живе заради цих речей, а покликана до чогось більшого.
Ігор Скленар, викладач Львівського Національного університету імені Івана Франка
