«…Між дарами різниця, але Дух той самий» (І Кор. 12,4)
Богопосвячене життя в укра‑ їнській Церкві на початку, можливо, не таке різноманітне у своїх зовнішніх проявах, як сьогодні, але в діяльності залишається тим самим. Молитва, проповідь слова Божого, опіка над бідними, сиротами, хворими, книгодрукування й поширення освіти та багато іншого є спадщиною, яку певною мірою приймає кожен, хто обирає радикальну посвяту свого життя Богові. Спробуємо дуже стисло й лаконічно «пройти» ту дорогу, яку пройшло українське східно-католицьке чернецтво впродовж чотирьох століть, та ближче «роздивитися» його сьогоднішнє обличчя.
Монашество є важливою частиною християнства. У православних, католиків чи навіть протестантів воно присутнє. У кожного своє, але є. Так само в Українській Греко-Католицькій Церкві.
Корінь монашої традиції нашої Церкви розрісся з київських печер. Упродовж тисячі років він поширився настільки, що сьогодні присутній на чотирьох континентах земної кулі.
Спадкоємність руського монашества від найдавніших часів перейняли ті, кого ми тепер називаємо Василіянами. Сьогодні цей Чин, звичайно, не той самий, що до Берестейської унії, але це східна чернеча традиція, що існувала видозмі‑ нюючись упродовж століть.
1617 року п’ять монастирів під проводом Митрополита Йосифа Веніамина Рутського об’єдналися у Конгрегацію Пресвятої Трійці та прийняли «Спільні правила святого Василія Великого». Це були монастирі, розташовані на теренах теперішньої Білорусі. Більш ніж через сто років на Західній Україні утворилася ще одна Конгрегація, що прийняла такі самі правила, – Конгрегація Покрова Матері Божої (1739 р. ). У 1743 році обидві Конгрегації об’єдналися у Руський Чин святого Василія Великого.
Сьогодні Чин святого Василія Великого (ЧСВВ) – одна з найбільших монаших родин УГКЦ. В українській спільноті налічується 303 ченці, ще близько трьохсот – за кордоном. Своїм душпастирським служінням Василіяни огортають не лише українців і не лише в Україні. Окремі провінції ЧСВВ є у Бразилії, Аргентині, Канаді, Польщі, Румунії, США, Словаччині, Угорщині. Усюди Василіяни велику увагу приділяють несенню Доброї Новини через місії, реколекції, парафіяльне служіння і друковане слово, звернені до старших, молодих і зовсім маленьких.
У різний час отці Василіяни спричинилися до заснування жіночих згромаджень. Це, зокрема, сестри Служебниці Непорочної Діви Марії, сестри Мироносиці, сестри Згромадження свщмч. Йосафата. Та найближчими за духом і віком до отців Василіян є, звичайно, ж сестри Василіянки. Історія їхнього становлення в Україні перегукується з історією розвитку чоловічого василіянського монашества. Найдавніші письмові згадки про жіночі унійні спільноти маємо з 1763 р. (Словітський монастир, Львівська єпархія) та з хроніки Яворівського монастиря (тодішня Перемишльська єпархія), заснованого на початку XVII ст.
Сестри Василіянки – це одна з найчисельніших жіночих чернечих родин УГКЦ: більш ніж 800 монахинь, з них – 200 в Україні. Основ‑ на діяльність сестер – це молитва (повне церковне правило), шкільництво, праця з дітьми та молоддю, іконопис, пошиття риз.
Василіянська громада майже три століття займала «монопольне» становище в УГКЦ, оскільки раніше у ній не існувало такого «багатства» різних форм богопосвяти, як у Церкві латинського обряду. Щойно на зламі ХІХ-ХХ століть українське візантійсько-католицьке чернецтво починає стрімко «розгалужуватися».
Визначне місце в історії нашої Церкви займають сестри Служебниці Пречистої Діви Марії. Через два роки це Згромадження, біля витоків якого стоять отці Василіяни, святкуватиме свій стодвадцятилітній ювілей. Завдяки тому, що спільнота сестер Служебниць щедро обдарована покликаннями (сьогодні в українській Провінції понад 150 сестер та близько тисячі членкинь у 14 країнах світу), вони мають змогу охоплювати різноманітні ділянки духовно-харитативної діяльності і, згідно з харизмою, служити там, де є найбільша потреба. Українські Служебниці живуть і працюють у 26 домах на Батьківщині та у двох – в Казахстані.
Ще однією спільнотою, заснованою Василіянами, є Згромадження сестер Мироносиць під покровом св. Марії Магдалини (1914 р.). Монастир виник на базі Товариства мироносиць під покровом св. Марії Магдалини (1910 р.), що було покликане духовно й матеріально опікуватися найзнедоленішими людьми: бездомними, старенькими, сиротами. Згодом діяльність сестер набрала місійно-контемплятивного спрямування. На молитві сестри змінювали одна одну так, що предстояння перед Богом в монастирі не припинялося ні вдень, ні вночі. До цих завдань спільноти на сьогодні додався обов’язок дбати про християнське виховання дітей і молоді.
Дітищем отців Василіян є також спільнота сестер свщмч. Йосафата. Це Згромадження було засноване як третій Василіянський Чин, зі спільним життям та монашим одягом, у 1796 році. Основним завданням сестер було дбати про храм, у якому зберігалися мощі свщмч. Йосафата Кунцевича у м. Білій на Підляшші. Через переслідування, а згодом і ліквідацію УГКЦ на теренах Холмщини та Підляшшя, Згромадження перестає існувати (1863-1875 рр. ). В Галичині воно знову відроджується у 1911-1914 роках. Сьогодні сестри Йосафатки виконують різноманітну працю в Церкві, намагаючись молитвою, словом та жертвою спричинятися до єдності Церков.
1898 рік – початок повернення до типово східного чернецтва у нашій Церкві. Ініційований він також Василіянами ув особі Митрополита Андрея Шептицького, тоді ще ієромонаха ЧСВВ. Перша спільнота Студитів жила у Кристинополі (сьогодні м. Червоноград Львівської області). Згодом в с. Олеську зібралася така ж громада ченців. У 1918 році вони оселяються в Унівській лаврі, яка й сьогодні є матірним домом Студитської братії. Поза Україною студити працюють також у Білорусії та Польщі.
У 1924 році невдовзі після заснування Студитської чоловічої спільноти, з благословення Митрополита Андрея розпочав діяльність жіночий монастир Студійського уставу. Як Студити, так і Студитки присвячують своє життя молитві та праці, зокрема виготовленню речей церковного вжитку та виданню релігійної літератури.
За правилами св. Теодора Студита живуть ще й інші чотири чернечі громади (у тому числі дві жіночі) на чолі з матірним домом у селі Колодіївці (Тернопільська обл.). Засновані ці спільноти у 1995 році.
Традицію східного монашества відроджує також братія Святопокровського монастиря у с. Закреничному, Івано-Франківської області. Нині обитель у Закреничному – продовження молитовного життя, що практикувалось на цьому місці ще з часів Київської Русі й аж до другої половини XVII століття.
Під час візитації українських емігрантів у Канаді Митрополит Андрей познайомився з отцями Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористами), які опікувалися нашими заробітчанами за океаном. Бачачи їхню самовіддану працю, Митрополит Шептицький запрошує Редемптористів в Україну. У 1913 році перші отці цього Згромадження поселяються в митрополичій посілості в Уневі, даючи початок східній гілці цього чину. Сьогодні Редемптористи візантійського обряду паралельно з їхніми співбратами латинської традиції душпастирюють в Іспанії, Канаді, США, Бельгії. Вони прийшли в Україну західними, а «повернулися» на Захід східними.
Помічниками для отців Редемптористів у їхній душпастирській діяльності є сестри Місіонерки Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористки). На наших землях вони з 2001 року. Ініціатива заснування такого Згромадження належить українським дівчатам, але, оскільки спільноти Редемптористок вже існують на Заході, українська група влилась у їхні ряди як гілка візантійського обряду.
Окрім сестер Редемптористок, Згромадження отців Чину Найсвятішого Ізбавителя з 1921 року пов’язане зі спільнотою сестер св. Йосифа – Обручника Пречистої Діви Марії, яке було засноване у 1898 році. Отці перейняли духовний провід сестер після смерті їхнього засновника о. Кирила Селецького. Сьогодні сестри Йосафітки особливу увагу приділяють праці з дітьми, веденню сиротинців, будинків для пристарілих та допомозі отцям у місійній праці (зокрема у Харкові та Прокоп’євську (Росія)).
У 1945 році, за дорученням кир Григорія Хомишина, о. Роман Бахталовський (Редемпторист) створює Згромадження сестер Непорочного Серця Марії Фатімської. Сьогодні Згромадження налічує 30 монахинь. Особливістю цієї спільноти є поєднання в одному Згромадженні сестер, які ведуть життя контемплятивне, й сестер, які займаються апостольською діяльністю.
У часи підпілля (1957 р.) спільними стараннями отців Василіян та Редемптористів виникло Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії. Крім катехизацій, опіки над нужденними, дбання про красу Божих храмів, сестри приділяють багато уваги адорації Найсвятіших Тайн.
Салезіяни (першопочатково – спільнота св. Франциска Салезького) прийшли до нас майже 80 років тому. У 1932 році перша група юнаків з України відбула до Італії на салезіянську формацію. На жаль, через воєнні події та політичну ситуацію вони не змогли повернутися на Батьківщину, але східна гілка цього Згромадження все ж розпочала свою діяльність за кордоном. У Римі українські Салезіяни заснували Папську Малу семінарію, де виховували хлопців з діаспори.
У 1991 році здійснилося бажання бл. Йосафата Коциловського – Салезіяни відкрили у Львові монастир. Разом зі сестрами Салезіянками, які працюють в Україні з 1992 року, це Згромадження робить значний внесок у виховання нашої молоді та дітей.
Після виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля родина богопосвячених осіб поповнилася декількома новими чоловічими спільнотами. Це спільноти Братів Менших Францисканців, Воплоченого Слова, Оріоністів, Мілес Єзу, котрі, як і Редемптористи та Салезіяни, є частинами згромаджень Католицької Церкви, але укоріненими в східний обряд.
Один із найдавніших католицьких монаших чинів (заснований св. Франциском Асизьким у 1209 році) з 1994 року поповнився українською спільнотою, що практикує візантійський обряд. У францисканських монастирях в Тернополі та у Закарпатській області мешкають 24 брати. Послідовники св. Франциска виконують у Церкві найрізноманітніші завдання – від фізичної праці на користь убогих до проповідування на місіях.
У цьому ж 1994 році до Львова на запрошення владики Андрія (Сапеляка) прибули отці Згромадження Воплоченого Слова, які раніше співпрацювали з отцями Салезіянами в Аргентині. Офіційно Згромадження зареєстроване в УГКЦ у 1998 році. Його особливістю є втілення Христового Євангелія у кожну ділянку культури того народу, до якого їх кличе Господь і Церква. Допомагають отцям у їхній діяльності сестри Воплоченого Слова (Служебниці Господа і Діви з Матара), Згромадження яких засноване в Україні у 1999 році.
Мирянський інститут богопосвяченого життя Мілес Єзу (Воїн Ісуса) особливий тим, що його членами можуть бути як одружені миряни, так і неодружені. Останні складають монаші обіти, але переважно не носять монашого вбрання.
Своїм служінням і молитовною посвятою спільнота Мілес Єзу намагається допомагати один одному бути досконалими у наслідуванні Христа. В Україні інститут Мілес Єзу представлений чоловічою та жіночою спільнотами з 1991 року.
«Двоюрідні брати» салезіян – це спільнота отців Оріоністів, що з 2001 року існує і в нашій країні. Назва Згромадження походить від імені засновника – св. Луїджі Оріоне. Оріоністи переважно працюють з дітьми, з бідними та неповносправними.
Цілком новим для Католицької Церкви є Місійне товариство святого апостола Андрія, засноване в Україні у 1997 році. Члени цієї спільноти зосереджуються на місійній праці з неохрещеними та з жителями Східної України, Казахстану, Сибіру.
Окремо слід говорити про Єзуїтів (Товариство Ісуса), адже ця спільнота не має чіткого поділу на тих, хто живе згідно з західною чи східною традицією. Серед членів Товариства Ісуса в Україні є представники обох католицьких обрядів – латинського та візантійського. Відповідно орден має офіційну реєстрацію як в УГКЦ, так і в РКЦ. Основна діяльність Єзуїтів – видання ігнатіанської літератури, реколекції, семінари, конференції.
До когорти спільнот богопосвяченого життя, що виникли в УГКЦ на зламі ХІХ–ХХ століть, належить і Згромадження сестер Пресвятої Родини (1911 р. ). Харизма цього Згромадження виписана вже у самій наз‑ ві: сестри велику увагу приділяють опіці та вихованню християнських родин, а також дітей, молоді, обслуговуванню хворих. Сестри Пресвятої Родини працюють лише в Україні.
Спільнота сестер Милосердя св. Вінкентія була заснована у Франції св. Вінкентієм а Павльо 1649 р. Згодом вона поширилася по всій Західній Європі та за океаном. В Україні це Згромадження зініційоване Митрополитом Шептицьким. У 1922 році перша група дівчат, які бажали вести чернече життя за прикладом сестер Милосердя св. Вінкентія, відбула до Бельгії на формацію. У 1926 р., вже як черниці, ці дівчата повернулися на Батьківщину, аби нести медичну допомогу хворим, опікуватися бідними, сиротами, знедоленими. Це служіння сестри й сьогодні активно виконують у Львові, Тернополі, на Франківщині.
Унікальність Згромадження сестер Катехиток св. Анни у тому, що ця спільнота УГКЦ заснована не в Україні, а в діаспорі, у Бразилії. Спочатку це було Згромадження Францисканок Третього Чину східного обряду (1932р.), а з 1945 р. почало називатися Згромадженням сестер Катехиток св. Анни. В Україну сестри приїхали у 1991 р. разом із Блаженнішим Мирославом Іваном Любачівським.
Наймолодшою спільнотою бого‑ посвяченого життя в нашій Церкві є Згромадження дочок Матері Божої Неустанної Помочі. Засноване воно у 2003 р. з благословення Блаженнішого Любомира Гузара. Поки що ця спільнота ще зовсім маленька, всього чотири монахині, але вони своєю працею та молитвою активно допо‑ магають отцям Редемптористам в апостольському служіння на великій парафії м. Новояворівська.
Підсумовуючи, хочеться навести свого роду хронологічну лінію виникнення спільнот богопосвяче‑ ного життя в УГКЦ. Отож, з початку ХVІІ ст. і до другої половини ХІХ ст. маємо чотири спільноти, у 90-их роках ХІХ ст. з’являється три нових згромадження, ХХ ст. дає Греко-Католицькій Церкві 19 спільнот, з них 7 до війни та 12 після неї, у ХХІ ст. Церква збагатилася ще трьома чернечими родинами. Нині в Україні є 17 жіночих та 12 чоловічих монастирів, чинів та згромаджень, у яких нараховується близько півтори тисячі осіб.
Різноманітність і різнотиповість спільнот богопосвяченого життя нашої Церкви ще раз засвідчує її «пограничність». Маємо цілком типові східні монастирі, монахів із довгими бородами, широченними рукавами мантій і практикуванням неустанної Ісусової молитви, а разом з тим – численну «армію» діяльних, місійних братів та сестер, які працюють у школах, лікарнях, ведуть сиротинці, ораторії, ганяють з дітьми у футбол і грають на гітарі. Нам потрібні й ті, й інші. Адже, коли б серед сьогоднішнього надміру зайнятого працею люду не було тих, чиї очі звернені на стражденні душу чи тіло іншого, хто дбав би про тих, про кого ми не маємо часу дбати?
