Максим Смотрицький (в монашестві – Мелетій) народився у 1575 році в небагатій, зате вельми інтелектуальній шляхетській родині на Поділлі. Батько його, Герасим Смотрицький, був ректором Острозької академії, одним із редакторів Острозької Біблії, відомим письменником-полемістом, який ревно й зі смаком захищав православ’я та критикував католицизм. Син вирішив піти слідами батька: юнаком учився в православній Острозькій академії, потім його відправили до єзуїтського колегіуму у Вільні. Спудей був здібним до науки, тож вирішив продовжити навчання у Європі. Очевидно, не без допомоги віленського православного братства та місцевого князя Богдана Соломерецького, чий маєток був у Баркулабові поблизу Мінська. Князь любив наслідувати свого родича Костянтина Острозького та спонсорувати православних учених. Європейські дороги привели його від православної академії та католицького колегіуму до протестантських університетів у Нюрнбергу, Лейпцигу та Віттенбергу – де колись Лютер починав свою проповідь. Важко уявити, як переплелись в голові молодого студента повчання проповідників та вчених трьох конфесій, кожна з яких вважала себе єдино правильною, та ще й після подорожі до Європи, де релігійні диспути не вщухали. Тим паче що коли після навчання Смотрицький у 1604 році повернувся додому, то побачив тут не менший безлад, аніж у Німеччині.
З корабля на герць
Берестейський собор, який проходив у жовтні 1596 року, поставив Руську Церкву в цілком нові умови, які не порівняти з усім, що наша Церква пережила в минулому. Вона була розколота – половина її прийняла унію з Римом, а половина залишилася під опікою Константинополь‑ ського Патріархату. Влада офіційно визнавала лише унійну ієрархію, проте де-факто все було набагато складніше. І король, і воєводи чудово розуміли, які конфлікти можуть виникнути, якщо влада спробує силоміць усунути єпископа без згоди вірних. Отже всі православні єпископи зберігали свої кафедри, і ніхто навіть не намагався посягати на їхню владу. А ще не можна забувати того, що більшість братств мали надане Патріархом право ставропігії (незалежності від єпископа), й ані король, ані міська влада не мали бажання порушувати його. Отож більшість братств у великих містах залишались православними та незалежними від єпископів.
Новоприбулому спудею треба було зорієнтуватись у цьому безладі, знайти в ньому своє місце. Православні «спонсори» Смотрицького зустріли його ледь не на «пероні». Князь Соломерецький запропонував йому місце придворного учителя, і спочатку Смотрицький їздив до Мінська проповідувати. Але поступово схилявся до переїзду у Вільно – столицю Литви. Місто це було заможне, освічене. До того ж тут активно діяли і римо-католики, і протестанти, і уніяти, і православні (представлені братством).
Жити й творити в такому місті – справжня мрія для енергійного інтелектуала, якому було тісно в провінційному Мінську. Тут могли оцінити його глибоку освіту, блискучий стиль, витончені аргументи, яскраві алегорії! У 1608 році Смотрицький переїздить у Вільно – викладати в православній братській школі. Тоді ж уперше випробовує перо: анонімно видає полемічний твір «Антіграф» («Відповідь»), в якому захищає православні догмати і нападає на Католицьку Церкву.
Написання полемічних творів було ледь не улюбленим заняттям у ті часи, ще напередодні Реформації. Традиція ця швидко поширилася й на руські землі, коли тут з’явилися протестанти та єзуїти. Петро Скарга пише, що думає про Православну Церкву, потім Герасим Смотрицький звинувачує католицтво в численних гріхах. Іпатій Потій доводить на папері, що приєднатись до Риму – правильна річ, а клірики з Острога, своєю чергою, друкують відповіді Потію… Книжкові «герці» стають звичним явищем для церковних інтелектуалів. Максим Смотрицький не став винятком із цього правила: через два роки після проби пера (у 1610-му) коштом віленського братства видає книгу «Тренос, або Плач єдиної святої вселенської апостольської східної Церкви».
«Плач» став подією в інтелектуальному житті Русі. Замість нудної перепалки читачі отримали захопливий твір, пересипаний яскравими алегоріями та зворотами. Церква порівнювалась тут із матір’ю, від якої відвернулись діти, з царицею, позбавленою корони, а заклики до вірності батьківській вірі переплітались з уїдливими випадами на адресу папського Риму, запозиченими в протестантів (яких Смотрицький начитався в Німеччині). Польсько-латинська мовна суміш, якою писав свій твір віленський апологет, могла задовольнити найбільш вишукану аудиторію, а «ліричні відступи» можна вважати найкращими поетичними рядками того часу:
Біда мені,
незносними ладунками обтяженій!
Біда в містах і в селах,
біда в полях і дібровах,
біда в горах і в земних безоднях.
Немає жодного місця спокійного
ані житла безпечного.
Колись гарна й багата,
тепер споганіла й убога.
Колись королева,
всьому світові люба,
тепер усіма зневажена і спечалена.
«Плач» швидко став улюбленою книгою борців за православ’я – її вважали найбільшим внеском в оборону батьківської віри проти латинників та уніятів. Ті, своєю чергою, сприйняли книгу Смотрицького як виклик, на який треба гідно відповісти. В тому самому році єзуїт Петро Скарга пише «Пересторогу Русі проти скарг та волань Теофіла Ортолога», а уніятський володимирський єпископ через два роки видав трактат-відповідь «Парігорія, або Втішання плачу». Прочитавши аргументи опонентів і думаючи над їхнім спростуванням, він уже мав намір писати «відповідь на відповідь», коли сталася подія несподівана й закономірна водночас.
Спроба домовитись
Річ у тім, що після виходу «Треносу» зустрічі зі Смотрицьким почали шукати уніяти, яких у Вільні теж вистачало, адже тут ревно проповідував засновник василіянського чину Йосиф Рутський зі своїм товаришем Йосафатом Кунцевичем. Коли на Берестейському соборі закладались підстави для православно-уніятських негараздів, Максим Смотрицький якраз розбирався в негараздах католицько-протестантських, тому мав з чим порівнювати.
Отже оборонець православ’я почав зустрічатись зі своїми опонентами. Пізніше уніяти розповідали, що після розмов та диспутів з ними Смотрицький почав схилятися на їхній бік. Важко сказати, чи було так насправді, але відповіді на «Парігорію» Смотрицький так і не написав.
Невідомо, чи мав він контакти з представниками унійної митрополії, коли з 1615 по 1618 роки викладав у Києві, однак після повернення до Вільна зустрічався з ними. Тепер Смотрицький вже чітко висловлював свою думку щодо міжцерковних відносин: між православними та уніятами немає серйозних розбіжностей, які могли б завадити возз’єднанню руської Церкви, яка розділилася. Понад те, саме за сприяння Смотрицького між віленськими уніятами і православними було організовано диспут на тему різниці між католиками і православними. Щоправда, братчики в останній момент відмовились прийти, а без них ця зустріч не могла мати серйозних наслідків. Дізнавшись, що головний оборонець православ’я зустрічається з «ворогами» частіше, аніж вони вважали за потрібне, «ревнителя дружби» викликали на розмову і поставили ультиматум: або він стає православним монахом в Святодухівському монастирі при братстві (а це значило дати обітниці послуху архимандритові, який, своєю чергою, підкорювався братству), або залишає їх. Покинувши братство, Смотрицький зостався б без його фінансової підтримки та не мав би змоги ви‑ кладати, а головне – видавати свої книги. Жертвувати роботою і грішми заради поглядів на церковну єдність він не хотів, а тому змушений був на початку 1619 року прийняти постриг під іменем Мелетій.
«Міністр без портфеля»
За добру поведінку братчики забули колишні гріхи Смотрицького. І коли в 1620 році Єрусалимський Патріарх Феофан таємно висвячував у Києві православних єпископів та митрополита, Смотрицького вирішили висвятити на архиєпископа Полоцького, Вітебського та Мстиславського. Крім того, віленське братство довірило Смотрицькому очолити братський Святодухівський монастир. Це призначення було дуже вчасним, адже кафедру, на яку Патріарх призначив Мелетія, вже давно займав унійний архиєпископ Йосафат Кунцевич – талановитий проповідник, який легко привертав серця парафіян і словом проповіді, і аскетичним життям. Тож у Полоцьку на Смотрицького ніхто не чекав, і жити йому все одно треба було при братстві. З Вільна він надсилав у міста Полоцької єпархії листи та послання із закликами не вірити Кун‑ цевичу і вважати лише його, Мелетія Смотрицького, своїм законним архиєпископом. І тут Смотрицький вирішив використати не дуже чесний прийом: доки архиєпископ Йосафат був на черговому сеймі у Варшаві, він надіслав до Вітебська та Полоцька листи, в яких звинуватив суперника у намірі перевести всіх уніятів на латинський обряд. Звісно, Кунцевич нічого такого не планував, а після повернення додому швидко пояснив парафіянам, що до чого. Але у Вітебську Смотрицький перестарався, і все закінчилось убивством уніятського архиєпископа. Відтоді Йосафат Кунцевич став мучеником за єдність Церкви та одним із головних символів унії. Жодних звинувачень Смотрицькому не висували, але про підкорення сердець парафіян і братств у Вітебську й Полоцьку вже не йшлося. Йому залишалось лише очолювати підконтрольний братству Святодухівський монастир – тобто жити під ковпаком у братства. Така перспектива Мелетія зовсім не тішила – в одному з творів він нарікав, що його «вдягали у золото», але жодних реальних повноважень не дали й усі питання вирішували самі. Смотрицький, як і в 1618 році, знову опинився перед вибором – погодитись бути «міністром без портфеля» чи ризикнути та наважитись на боротьбу. І вперше у житті обрав боротьбу.
Мелетій вирушив на Схід – нібито задля паломництва святимимісцями. Але прихопив грамоти від себе та православного митрополита Йова Борецького, в яких вони просили Патріарха скасувати ставропігію братств і монастирів, знову підкоривши їх вищій церковній владі (тобто собі). Прохання це легко зрозуміти, якщо пригадати всі негаразди єпископів з братчиками у Вільні, Львові, Києві та інших великих містах, а також той факт, що саме в монастирях і братствах була зосереджена більшість ресурсів православ’я.
Тому їхав Смотрицький на Схід із негласного митрополичого благословення, щоб спробувати змінити ситуацію на краще. Патріарх Кирило Лукаріс таки надав Смотрицькому грамоти, в яких скасовував ставропігії руських братств та підпорядковував їх владі місцевих єпископів. З цими грамотами щасливий мандрівник попрямував просто до Києва. Однак звістки про патріарші грамоти встигли розійтись по Русі задовго до приїзду Мелетія. Братства (зокрема львівське та віленське) одразу зчинили галас, нібито патріарші грамоти – фальшиві. Смотрицького не пустили до Києво-Печерської лаври, звинуватили в таємних переговорах з уніятами. Перепало й Борецькому. Коли ж підтвердилося, що грамоти від Патріарха – справжні, віленські братчики відправили до Патріарха своїх послів з проханням «роз’яснити», що він мав на увазі, скасовуючи привілеї братств. Щоб натяк був ще більш прозорим, вони не поскупились на «дарунки» Патріархові – простіше кажучи, дали йому хабара.
Лукаріс опинився в пікантній ситуації. Грамоти Смотрицькому він таки дав, та й з розповідей Смотрицького і листів Борецького не міг не розуміти, до яких абсурдів доводять надмірні права братств та безправ’я єпископів. Та Патріарх багато в чому співчував і протестантам, міг також захоплюватись протес‑ тантськими ідеями про конгрегаціо‑ нальне управління Церквою. А може, річ була в тім, що гроші потрібні всім і завжди, а зубожілим східним патріархам їх бракувало ще більше…
З Константинополя приходить відповідь з «роз’ясненням». Лукаріс у листі до братчиків говорить, що грамоти Смотрицькому він справді давав, але, скасовуючи ставропігії, не мав на увазі права «старіших» братств! Отже, на братчиків Вільна та Львова його грамоти не поширювались! Проте Смотрицький мав проблеми саме з Віленським братством, а Борецький – із Львівським. І звісно, саме про ці братства йшлося у розмові Мелетія з Патріархом. Де-факто все виглядало так: за хабар Патріарх змінив свою думку, фактично скасував власний указ, зрадив своїх підданих, а головне – показав, ким є насправді, й чого варті його грамоти та його слово.
Знову на роздоріжжі
Перед Смотрицьким та Борецьким знову постало важке питання: що робити? Митрополиту, в принципі, нічого не загрожувало, хоча віленські та львівські братчики і звинувачували його в усіх гріхах, проте у Києві серйозних ворогів у нього не було. А ось Смотрицький, єпископ без кафедри, тилу не мав. Уперше в житті наважившись відкрито виступити проти безправності єпископів, він програв битву. Блискучий учений, видатний полеміст та неперевершений філолог, він щиро вірив у користь своєї праці, проте так і не зміг пристосуватись до підкилимних інтриг, до науки сварок і примирень, брехні та напівправди, тобто до політики. А без цього в тодішньому православному світі неможливо було вижити. . . Жити в якомусь мо‑ настирі простим монахом він не хотів – цьому майстрові пера потрібен був простір для творчості, жити, не викладаючи та не пишучи, він не міг. Врешті-решт, до Вільна чи Києва шлях йому був закритий, його прагнення об’єднати «Русь з Руссю» поставили його поміж двох вогнів. І саме на цьому роздоріжжі Мелетій обирає унію та стає архимандритом Дерманського монастиря.
Переходити на бік тих, проти кого він стільки писав, було нелегко. Але саме ті риси Смотрицького, які коштували йому кар’єри у братстві, допомогли йому тепер. Річ у тім, що він встиг трохи розібратись у непростих стосунках православних та уніятів і зрозумів, що різниця між ними незначна, а біди від їхніх негараздів великі. Будучи православним, Смотрицький завжди міг знайти спільну мову з уніятами, та понад усе прагнув порозуміння між двома руськими конфесіями. Отже пропозиція Заславського стала для нього також можливістю утілити одне бажання. Те, про що він говорив із Рутським та Кунцевичем в кулуарах, тепер могло стати повісткою дня на помісних соборах.
Отже, Мелетій Смотрицький, захисник православ’я, блискучий полеміст, автор «Треносу», в 1627 році приймає унію та зрікається своїх антикатолицьких писань – проте за умови зберігання цього в таємниці доти, доки майбутні переговори про об’єднання не приведуть до якогось результату. У Дерманському монастирі Смотрицького прийняли, і він, маючи тепер де жити й писати, міг спокійно працювати над втіленням своєї мрії – примиренням Церков.
Слід сказати, що Смотрицький був не сам у своїх проектах. І в уніятському таборі, і в православному вистачало прихильників возз’єднання розділених руських Церков: уніятський митрополит Йосиф Рутський і православний митрополит Йов Борецький, щойно поставлений печерський архимандрит Петро Могила і колишній викладач київської братської школи Касіян Сакович. Та лише Смотрицький, не борець, людина аж ніяк не смілива, знайшов у собі сили сказати про це вголос та перейти від слів до дій. З цього часу у відносинах Православної та уніятської Церков починається нова доба – доба переговорів про об’єднання та спроби переходу від пускання шпильок та взаємних звинувачень до примирення. І, до речі, під патронатом Риму, адже історія Смотрицького показала, чого варті східні патріархи і до чого призводить втручання світських у керування Церквою. Отже, починаючи зі Смотрицького, уніяти й православні намагаються примиритись та об’єднатись.
Віктор Заславський, історик
