(думки з приводу неофіційної екуменічної конференції Orientale Lumen XV 2011 р., США)
«Рим і сопричастя Церков» – під такою назвою 20–23 червня 2011 року у Вашингтоні відбулася XV екуменічна конференція Orientale Lumen. Натхнена посланням «Світло сходу» блаженного Папи Івана Павла II та заснована Джеком Фігелем, вона й далі залишається актуальною. Це засвідчили учасники, яких цього року зібралося вдвічі більше, аніж торік, а більш як половина (понад 60) брали участь уперше. «Церкви-сестри та примат Папи у сопричасті Церков» – ця тема стала провідною в доповідях учасників конференції: греко-, римо-католиків та православних. Як завжди, еклезіологія стала стрижневою темою виступів, однак учасники ділились і душпастирськими міркуваннями та роздумами про виклики сьогодення. Кожна з тем так чи інакше, а часом навіть пекуче торкалася УГКЦ.
Упродовж другого тисячоліття найбільш спірним питанням, що розділило Схід і Захід, було питання Filioque, тобто походження Святого Духа у тексті Символу Віри, але тепер ситуація змінилася. Питання Filioque переміщене в категорію семантики, що притаманна богословській мові Латинської Церкви, потреби якої відрізняються від формулювань, характерних для Сходу, але при цьому обидві формули не суперечать одна одній. Догмат про Пресвяту Трійцю залишається незмінним відповідно до того, як його уклали отці Церкви четвертого століття в Нікеї. Отець-архимандрит Роберт Тафт не раз казав про те, що в базиліці св. Петра є повний текст Символу Віри без Filioque. Натомість нині немає спільної уяви, як мала б виглядати євхаристійна єдність Церков. Які відносини повинні бути між Церквами-сестрами? Якими мають бути права і обов’язки патріархів? Чи буде відновлено інституцію Патріарха Заходу, глави Латинської Церкви? Яка суть служіння намісника св. Петра? І хоч кожне з цих питань вимагає окремого всебічного вивчення, учасники мали нагоду ознайомитись з їх основами.
Про поняття «Церкви-сестри» та їх майбутнє говорив отець архимандрит Роберт Ф. Тафт, ТІ, професор-емерит Папського Схід‑ ного Інституту. Вихідною точкою його доповіді був принцип зміни та розвитку. «Щоби жити, треба змінюватися, а щоби бути досконалим, треба змінюватися часто», – говорив блаженний Джон Генрі, кардинал Ньюмен. Протягом двох тисячоліть богослов’я, літургіка та церковне управління (те, що називаємо еклезіологією) постійно розвиваються. Спостереження о. Роберта резонують із вченням блаженного Генрі Ньюмена та отців Другого Ватиканського собору про те, що Церква постійно потребує реформ – «ecclesia semper reformanda». Свою доповідь отець Тафт розпочав критичним зауваженням до обох сторін діалогу, як римо-католицької так і православної. Православ’я, зі слів архимандрита, є апостольською спадщиною Сходу і Церквою-сестрою Римо-Католицької Церкви. «Вірність православних Церков своїм традиціям дуже важлива», – зауважив Роберт Тафт, який більш ніж півстоліття присвятив дослідженню богослов’я Сходу. Рим повинен мати найсердечніші взаємини з православними, визнавати їх легітимність, головно стосовно їх традиційної території, не використовувати їхніх слабкостей та несприятливих обставин для прозелітизму та поглибити працю для відновлення сопричастя. Водночас о. Тафт не згоден з тим, щоб католики чи православні ігнорували негідну поведінку будь-якої сторони, мовчали, коли поширюється неправдива інформація чи відверта брехня, висловив свої розчарування проводом Православної Церкви у пострадянську епоху. Після здобуття релігійної свободи в країнах колишнього Радянського Союзу діє політика подвійних стандартів: одна призначена для екуменічного діалогу «назовні», а друга – для використання ситуації у своїх інтересах на теренах колишньої імперії, що суперечить цілям екуменізму. На думку професора, примирлива поведінка Риму є контрпродуктивною. Католицька сторона виглядає надто боязкою в цій ситуації. Католикам час опонувати православним – не в приватних розмовах, а публічно говорити про негідну поведінку, несправедливість, навіть наклепи з їхнього боку. Після вступу Роберт Тафт розпочав головну тему своєї доповіді про сестринство Церков, яке лежить в основі церковної єдності. Зосередив увагу на церковних структурах Заходу, існування яких для Сходу є проблематичним, і окреслив своє бачення далекої та близької перспектив. Надмірну централізацію Схід справедливо вважає новизною Заходу, яка часто зводиться до принизливого підпорядкування Ватиканові і не є прийнятною для Сходу. Отець Тафт неодноразово підкреслив, що проблема не в християнстві, а в поведінці людей. Православні і католики повинні спиратися передовсім на учительський авторитет своїх Церков для послаблення міжконфесійного напруження і не дозволяти конфесійній пропаганді претендувати на історичну правду.
Тема Церков-сестер не була б повною без питання Церков Сходу в сопричасті з намісником св. Петра. Отець Тафт навів кілька прикладів, які глибоко зачіпають свідомість східних католиків і, крім того, вносять нові питання в екуменічний процес. Декларації Ватикану про природу католицького священства й тріумфальне вивищення целібату, зі слів архимандрита, понижує одружене духовенство католицького та православного Сходу. Подвійні стандарти, які застосовуються до ієрархії Східних Католицьких Церков на теренах Заходу і до ієрархії Латинської Церкви на теренах Сходу, також не сприяють церковній єдності. Рим зазвичай стає на бік латинських єпископів, відмовляючи у легітимних правах ієрархії Східних Католицьких Церков у діаспорі, але не дає права «вето» єпископам Східних Церков на власній території, коли поведінка латинських ієрархів переступає норми пошани. Щоб богослов’я та еклезіологія Церков-сестер перейшли з теорії в практику, Рим перш за все мусить довести серйозне ставлення до Східних Католицьких Церков, що рівночасно свідчитиме про щирий пошук сопричасної моделі єдності.
Митрополит Калістос (Уер), член офіційної Католицько-православної комісії з богословського діалогу від Константинопольської Церкви, розповів про історичний досвід примату Папи. В минулому примат єпископа Риму часто виконував роль останньої апеляційної інстанції. Перший Ватиканський Собор забезпечує Папі «найвищу, повну, безпосередню» владу в Католицькій Церкві. Яка, зі слів богослова-екуменіста митрополита Йоана Зізіуласа, є практичною для виконання термінової справи. Але чи відповідає вона служінню єдності? Це питання залишається відкритим. Формулювання «Pastor aeternus» згаданого собору, який дав Папі беззастережні права універсального верховенства, є проблемним. Донині Перший та Другий Ватиканські собори чекають глибоких досліджень. Унікальна душпастирська місія намісника св. Петра була описана монахом Левом Жіле як «першість у смиренні, у служінні та в любові», а згідно з вченням св. Павла у другому посланні до коринтян, зобов’язує намісника св. Петра дбати про всі Церкви (2 Кор. 11:28). Остаточне запитання митрополита Калістоса звучало так: «Чи цього формулювання достатньо для римо-католиків, особливо для східних католиків?» Таким чином він поставив інтерпретацію примату Папи та його практичне застосування в центр екуменічної дилеми.
Еклезіологи монсиньйор др. Майкл Мегі та др. Адам Де Віль внесли в дискусію інші перспективи. Говорячи про природу патріаршої інституції, о. Мегі шукав богословський принцип, який показав би глибинну причину існування патріархатів і дав відповідь на питання церковної єдності. Доктор Мегі зазначив, що єпископські конференції як частина церковної структури Латинської Церкви не є рівними синодальному правлінню Східних Церков, бо конференції єпископів не мають правлячої влади. Крім того, доповідач наголосив на тому, що Захід повинен глибше осмислити роль синодів та їх глав без применшення статусу Верховних Архиєпископств відносно Патріархатів. Доктор Адам Де Віль (УГКЦ) нагадав, що Римо-Католицька Церква тривалий час дотримувалась принципу синодальності – аж до кінця першого тисячоліття, коли було засновано інституцію кардиналяту, що стала немов сенатом Римської Церкви. А з XVI століття Римо-Католицька Церква все більше cпирається на курію у керуванні Церквою. На думку доктора Адама Де Віля, в дискусії про єдність Церков теоретичної площини еклезіології замало, треба завжди думати про практичний бік, як ті чи ті принципи еклезіології повинні втілюватись у життя.
Роздуми над служінням намісника св. Петра в сопричасті Церков слушні й потрібні, але при цьому мало присвячується уваги ролі ієрархів і мирян у цій справі. Монахиня і професор Візантійської літургіки Віденського університету др. Васса Ларін зосередила увагу на темі «Сопричастя Церков – з низів угору». З її слів, перешкодою на шляху до екуменічного діалогу є конфесійне упередження, що передається від ієрархів до мирян. Серед православного духовенства ставлення до католиків коливається від самодостатньої апатії до прямої ворожнечі, в той час як серед мирян такого упередження менше. Водночас сестра Ларін підкреслила, що сопричастя неможливе без ієрархії. Тому коли богослови дійдуть згоди щодо основ євхаристійної єдності, ієрархам треба буде повести Церкву до реалізації цієї церковної єдності. Ще один православний доповідач – Митрополит Йона Пафгаузен, предстоятель Православної Церкви Америки, у своїй доповіді приділив увагу розвитку моделі автокефалії Православної Церкви Америки та відносинам з іншими Церквами.
У кінцевому виступі о. Рональд Роберсон розповів про діалог католиків і православних у Північній Америці, а саме про ті питання, в яких сторони дійшли згоди та видали відповідні документи. З боку УГКЦ в цій групі активну участь бере о. д-р. Петро Ґаладза, професор Інституту ім. митрополита Андрея Шептицького (Оттава, Канада).
Після кожної доповіді звучали відповіді на запитання слухачів, і ця частина була не менш цікавою, аніж самі виступи. Як вже було сказано, у першому тисячолітті в Церкві Риму була синодальна система, як і в інших помісних тогочасних Церквах. Усунення титулу «Патріарх Заходу» нинішнім понтифіком Бенедиктом XVI поставило поважні запитання щодо структур об’єднаної Церкви. Папа передовсім є главою Латинської Церкви і обирається кардиналами. Відомо, що статус кардинала є нижчим від Патріарха чи навіть Верховного Архиєпископа, але керівництво Римської Церкви не бажає визнавати цього публічно. Тому для збереження своєї гідності Патріарх Мелхітської Греко-Католицької Церкви Максим V тривалий час відмовлявся приймати кардинальство – аж доки Папа Павло VI не переконав його в цьому. Питань в тій царині багато: кардинали обирають єпископа Риму. Чи годиться східним патріархам, які прирівнюються за своєю відповідальністю до глави Латинської Церкви, обирати її главу – єпископа Риму? Є й інше питання: в який спосіб розвивати сопричасну модель, щоб були пошановані права глав східних Церков у виборі не єпископа Риму, намісника св. Петра?
Упродовж розмови звучало багато цікавих і важливих питань. Приємно було чути підтвердження статусу УГКЦ як Церкви-сестри стосовно Латинської Церкви. А ще більше про важливість її самобутності для творення сопричасної моделі Вселенської Церкви. І архимандрит Тафт, і митрополит Калістос звернули увагу на проблему уніятизму та важливість дотримання власних традицій Східними Церквами. Знаковою в цьому контексті була відправа акафіста в українському храмі Пресвятої Родини у Вашингтоні. Гортаючи служебник, митрополит Калістос помітив у тексті Символу Віри Filioque, яке було написане в дужках. Як ведучий конференції, він з іронією запитав: «Як це висловити «і Сина» в дужках?» Приватно я йому пояснила, що серед пріоритетів, які має Церква, передрук книг є не на першому місці, у церквах переважно змовляємо «Вірую» без Filioque. Слушна заувага, в якій, однак, апологетика не замінить того, що необхідно зробити.
Не обійшлося й без упереджень та наклепу на УГКЦ. Митрополит Калістос висловив застереження, яке має православний світ щодо визнання патріархату УГКЦ. Варто зауважити, що митрополит Калістос вважає, що Греко-Католицькі Церкви в екуменічному русі є друзями Православних Церков, тому його закиди потребують виваженої відповіді. Від часу зустрічей Студійної групи Київської Церкви, в якій він брав участь, багато що змінилося. Для ознайомлення із розвитком УГКЦ за останні десять років та візією самобутності я дала йому послання блаженнішого Любомира (Гузара) «Один Божий народ у краї на Київських горах».
Говорячи про єретичний (етно) філетизм (церковний націоналізм – ред.), митрополит Йона, предстоятель Православної Церкви Америки, зупинився на ситуації в Україні. Заявивши про свої дружні стосунки з Греко-Католицькими Церквами, він засудив націоналізм українців – греко-католиків та православних з УАПЦ та УПЦ КП. Подякувавши за загальну відкритість, я висловила глибоку образу щодо прирівняння національної ідентичності та офіційної назви Церкви до рівня злочинності, зауваживши, що назва «Українська» в означенні Греко-Католицької чи Православних Церков в Україні є такою самою, як назва «Російська» в означенні Російської Православної Церкви. Після моїх слів Митрополит Йона попросив вибачення… При тій нагоді я поінформувала його про заходи УГКЦ у напрямку міжконфесійного порозуміння в Україні і чергову спробу подання руки РПЦ для примирення. Як приклад, щойно на інтронізації Патріарха Святослава був присутній представник Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом та передав вітання від Блаженнішого Володимира (Сабодана) – глави УПЦ. Очевидно, митрополит Йона некритично повторював ту інформацію, яку поширює в православному світі Московська Патріархія про ситуацію в Україні.
Зауваження отця архимандрита Тафта про те, що проблема не в християнстві, а в поведінці, дає правильну оцінку та розуміння ситуації. Критика незбалансованої централізації Ватикану є слушною, але не варто забувати, що був час, коли централізація деяких східних патріархатів була більшою (напр. Александрійського – ред.). Православний світ потерпає від браку примату, який Московська Патріархія хоче замінити диктатом матеріальної потуги, що суперечить Євангелії. Нерівність існує й у вивченні традицій. При Римському Престолі є наукові центри, які вивчають спадщину християнського Сходу, видають дуже багато літератури, але нічого подібного не існує на Сході. Примат Папи не раз дозволяв обстояти ослаблені Східні Церкви. Тут може служити прикладом вчинок благородного Папи Івана ХХІІІ та його відвага на початку 1960-х, коли він покликав тоді ще митрополита Йосифа Сліпого з радянського ГУЛАГу до Рима на Другий Ватиканський собор.
Конфесійні кліше, стереотипи щодо іншої конфесії не можуть претендувати на норми богослов’я чи еклезіології. Історія повчає, але не може визначати майбутнього, бо кожне століття має свої виклики і, відповідно, потребує виваженого, глибокого осмислення богословами і своєчасного залучення духовенства та мирян. Справа єдності є надважливою й потребує уважності, щоби не політизувати її, а уможливити розвиток екуменічного діалогу між вірними різних юрисдикцій. Необхідним у цьому процесі повинно бути вивчення власної традиції для подолання стереотипних уявлень. Цього року в конференції брали участь майже десятеро українців-греко-католиків. Був також єпископ Румунської Греко-Католицької Церкви Михаель Ботеа від товариства св. Івана Золотоустого – співорганізатора конференції. Перед відправою акафіста він попросив долучитися до звернення Патріарха УГКЦ Святослава про молитву за душі всіх жертв кривавого лихоліття, тобто людиноненависницьких тоталітарних режимів фашизму й комунізму в Центральній та Східній Європі.
Конференція Orientale Lumen на тему сопричастя Церков показала різні труднощі та можливості на шляху до єдності. Показала, що справа сопричастя є справою кожної Церкви. Це «плід дозрілої свідомості» (Блаженніший Любомир «Про утвердження патріяршого устрою»), який зростає в утвердженні самобутності та стосунків Церков-сестер. І це є викликом для нашої Церкви також – не лише її проводу, але й усього Божого люду.
Підготувала Рома М. Гайда
