Слово «мирянин» якось чуже українському ухові і українській душі. Українська людина природніше сприймає вираження: світська людина, а вже зовсім природньо загальне окреслення — люди. Справа в тому, що колинебудь мова й думка про Церкву, то під нею українець розуміє не щось китайським муром відгороджене від його особистого «я» і не щось, що горує десь у хмарах понад ним, а у його свідомості це Божа Установа, у якій його душа займає виразно опреділене і повною його заанґажованістю засвоєне місце. Мабуть ніколи цій українській свідомості не були зрозумілі вирази, чи прийняті деінде в світі названня із священним, біблійним звучанням: «стадо», «отара», «паства». Це тим дивніше, що українці по традиції хлібороби. Навіть слово «пастир» — якщо не мертве слово, то якесь дуже для нього абстрактне. Українець з правила визнає себе вірним своєї Церкви. І в цьому слові українець акцентує не пасивну свою підчиненість, а найбільшу свою співучасть. Українець завжди вірив, що він жива частина Божої Церкви. І якраз заради цього його Церква виявилася нездоланною. Навіть слово Господнє: «Ударю пастиря і розбіжиться стадо» не стосувалось якось досі до Української Церкви. Траплялось бо аж зачасто в бігу нашої історії, що цих пастирів викошувано в нас, здавалось, докраю, як, напевно, ніде в світі, а Української Церкви всі сили пекла неспроможні й досі знищити. Коли переслідувано вогнем і мечем Українську Церкву, то в непорівняльному числі геройською смертю падали українські люди, а не її духовні, хоча й тих число відоме тільки Богові.
І тому, зовсім природньо, введене Вселенським Собором Ватиканським Другим, окреслення «Божий люд», чи Божий народ українська душа зовсім підсвідомо розуміє дослівно так, як воно бренить, причисляючи сюди себе в першій мірі. І треба аж надзвичайного і високоавторитетного вияснення, щоб у цьому окресленні українська душа могла знайти ще якесь місце й для своїх священиків і своєї церковної ієрархії. А втім ніякої помилки не робить українська людина. Уже св. Павло, звертаючись до перших християн, сказав: «Ви є Церква Бога живого». Це «ви» — це я, ти, він, вона, воно… Ми всі, що в Христа хрестилися і в Христа зодягнулися — Церква Бога живого! Пастир і стадо — релятивні і тільки далеко символічні поняття. Хтось мусить керувати і вести Божу спільноту і хтось мусить бути ведений. Проте ж спільнота — це й уся тут суть. Тому ж ніяк недопускальне та й Богом зовсім не було намірене таке розуміння, що Церква — це Богом вибрані якісь особливі обранці, якісь повноцінні люди, навіть «надлюди», тоді коли «стадо» — це овечки, яких вовна, молоко, і м’ясо для примхливої диспозиції всевладних «пастирів»… На жаль таке приблизно розуміння «Церкви» заповнювало віки історії цієї ж Церкви. Щойно другий Ватиканський Собор вніс суттєву поправку у це поняття, а з нею і привернув мирянам їхнє повноправне місце в Церкві. Правда, на передодні цього Собору існували мирянські організації, що співпрацювали з Церквою (Католицька Акція, різні прицерковні і харитативні організації, Лицарі Колюмба і ін.), але всі вони були радше знаряддям духовних осіб і церковного проводу, аніж самостійними діячами у спільному Божому ділі. Зовсім інакше виявляла себе українська людина у своїй Церкві. Церковна громада, до якої належали всі українці, була в нас справжньою Церквою. Правляча влада (духовні й ієрархія) у нашій Церкві — це тільки керівне і координуюче тіло. До речі, ця ж влада була завжди в нас глибоко шанована і то такою шанобою, як може ніде інде в світі. А шаноба ця походила не зі заставлення до цього зі сторони проводу, не з приневолення і не зо служальства, а з глибин душі, християнської душі українця. У часи, коли своїх духовних у нас не ставало, Церквою у нас займалися братства мирян. І, зовсім природньо, тому, що української душі і українського життя не сила пересікти на виключно Боже і на виключно національне-людське, то праця цих братств у такій же самій мірі поверталася на Церкву, як і на всебічно розгорнене національне життя.
Декрет Ватиканського Собору про світський апостолят, чи апостолят вірних, власне кажучи, не вносить нічого нового до дотеперішньої, у нас традицією утвердженої практики нашого життя. І тому ми, властиво, не повинні б і морочитися цим так фундаментальним Декретом. Але тому, що багато наших владик, вихованих у римокатолицьких школах і напоєних римокатолицьким духом і ментальністю, уважають себе тільки Церквою, а вірних «стадом», то являється конечним поставити перед їхні очі Декрет, який їх зобов’язує, а щодо якого вони бажали б, щоб він не існував і ніколи не був переведений у життя.
Доводиться тут наголосити, що приготовлений на соборову дискусію документ був надто об’ємистий і тому за час розглядання його скорочено первісний рукопис до менш, як половини його оригінальної поємности. Цю другу половину однак не скреслено і не відкинено, а інкорпоровано у ряді інших промульґацій цього Собору. І так деякі частини оригінального Документу попали: у Догматичну Конституцію Церкви (головним чином у другий розділ цієї Конституції: Божий Народ і 4-тий розділ цієї ж Конституції: Про Мирян), у Декрет про Місіонерську діяльність, у Декрет про Екуменізм, у Конституцію св. Літургії, у Деклярацію Про Християнське Виховання і у цілий ряд інших соборових документів.
Тим то у нашому журналі перекладено тільки уривки з різних Соборових Декретів, що стосуються ролі мирянства в Церкві і головним чином апостольської місії мирянства.
І ще одне зауваження вважається конечним. У всіх документах, скільки разів мова про Божий Народ, мається зовсім недвозначно на увазі мирян. Вони суттєва частина Церкви і вони співвідповідальні враз із єпископами, священиками і духовними особами за місію Христової Церкви на землі.
