Висока огорожа, за нею стоять гармати, бронетехніка. Підходжу до КПП, на вході – охорона. Мушу почекати. Отець Степан Сус, головний військовий капелан Центру військового капеланства Львівської архиєпархії УГКЦ, просить чергового пропустити мене на територію. Бездоганна чистота, молоді курсанти шикуються для отримання завдань. Проходимо повз навчальну техніку: військові машини, бронетехніка, вертоліт, тренажери для відпрацювання стрибків з парашута. Отець розповідає про унікальність електронних тренажерів з повною імітацією бойових дій, яких не мають навіть американці. Всі молоді люди у військовій формі, які йдуть нам назустріч, вітаються з о. Степаном, хто «добрий день», хто «Слава Ісусу Христу». Отець знає кожного, питається, як справи. Далі казарма, пересічний громадянин бачить її тільки по телевізору, потім затишна курсантська кав‘ярня. За словами отця Степана, улюблене місце курсантів, а також і його, бо тут можна попити чаю та порозмовляти на різні теми. Часто саме тут відбувається для декого перша розмова про Бога. Далі йдемо до храму св. Михаїла, поруч – офіс військового капеланства при Академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного у Львові. Там і починаємо нашу розмову.
– Отче Степане, розкажіть, будьласка, як був створений центр військового капеланства курії Львівської архиєпархії УГКЦ і якою є його сьогоднішня структура?
– Свою історію Центр військового капеланства Львівської архиєпархії починає із Львівської духовної семінарії Святого Духа. Ще семінаристами, приблизно у 2000 році, ми розпочали відвідувати різні військові інституції та проводити зустрічі з військовими на релігійну та морально-етичну тематику, щоб певною мірою показати готовність та відкритість Церкви до співпраці з армією у сфері виховання українських воїнів. Більшість із нас тоді ще й належали до славного семінарійного братства Введення в храм Пресвятої Богородиці (1885 р.), засновник якого світлої пам’яті о. Ісидор Дольницький (1830-1924 рр.) всіх нас через приклад Пресвятої Богородиці та духівників Братства заохочував служити іншим, не боятись бути жертвенними. Семінарійне Братство навчило нас відповідати на потреби Церкви ще тоді, коли ми були просто братчиками-семінаристами.
Окрім цього, ми розуміли, наскільки є важливим відродити структуру військового капеланства в нашій Церкві та в українській армії. Перед нами була велика історія українських військових капеланів різних військових формувань та армій, де служили українці. Приємним є те, що український воїн завжди поруч себе мав священика – надійну духовну опору та провід. Військове керівництво, як колись так і тепер добре усвідомлювало, що справжній захисником та воїном є лише той, хто керується під час виконання бойових завдань не лише зброєю, а й найперше християнськими переконаннями.
Відроджуючи військове капеланство, ми створили окрему капеланську організацію в стінах Львівської духовної семінарії Святого Духа. Ця організація називалась Центр душпастирювання військовослужбовців, а пізніше, за часів ректорства о. д-ра Святослава Шевчука, а сьогодні вже Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ, їй було надано більш офіційного статусу, укладено внутрішній статут та проголошено покровителем св. Георгія Побідоносця. Центр душпастирювання військовослужбовців став спільнотою, що об’єднувала семінаристів, які цікавились душпастирством військових та їхніх родин. Пригадую собі, що сьогодні головою цієї семінарійної капеланської спільноти є вже випускник Академії сухопутних військ, старший лейтенант запасу, а тепер ще й семінарист брат Валерій Гром. Він колись брав участь у наших традиційних бесідах з курсантами, після закінчення військової академії пішов служити у м. Дніпропетровськ. Але так Боже провидіння покерувало, що колишній курсант, потім вже старший лейтенант прийшов до семінарії, бо відчув покликання до іншої служби.
Після закінчення семінарії у мене самого постало питання: «А що буде далі з військовим капеланством?». Мої попередники, колишні семінаристи та священики (о. Володимир Сичак, о. Константин Пантелеєм, о. Богдан Манишин, о. Михайло Квятковський та іншими) зробили багато для того, щоби довести військовослужбовцям необхідність присутності священика в армії. Однак все-таки тоді ми ще не мали окремої функціональної структури, яка б відповідала за військове капеланство. Були лише досвід та певні напрацювання. Так ми, вже колишні семінаристи, а серед них – о. Василь Тузяк, о. Юліан Шеремета, о. Роман Кисіль, о. Тарас Михальчук та о. Андрій Хомишин – вирішили створити у рамках Львівської архиєпархії Центр військового капеланства, завданням якого було надавати духовну підтримку військовослужбовцям та членам їхніх родин. Нашим девізом став вислів «Завжди поруч», який нам допоміг обрати диякон Андрій Зелінський ТІ, який з нами працює з 2006 року. З плином часу, а це вже пройшло 6 років, ми сформувались в окрему структуру в рамках Львів‑ ської архиєпархії, яка надає духовну підтримку понад 7 000 військовослужбовців, що проходять службу у 22 військових інституціях. У Центрі військового капеланства сьогодні працюють 11 капеланів, які мають під опікою 8 військових каплиць та гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла в місті Львові, вул. Театральна, 11. У душпастирстві їм активно допомагають 15 семінаристів Центру душпастирю‑ вання військовослужбовців Львівської духовної семінарії Святого Духа. Військові капелани Львів‑ ської архиєпархії мають два вебресурси: www.kapelanstvo.com.ua, www.petrapavla.org.ua та видають щоквартальний вісник «Капелан».
– Поза межами Львівської архиєпархії діють такі самі структури?
– На рівні патріаршої курії діє Департамент у справах душпастирства силових структур України, який очолює преосвященіший владика Михаїл Колтун, а референтом департаменту є о. Любомир Яворський. Завданням департаменту – відстоювати інтереси Церкви у сфері військового капеланства на державному рівні, а також розробляти загальний план розвитку капеланства по всій нашій Церкві в рамках України. Окрім цього, за рішенням синоду єпископів УГКЦ, кожен єпископ поки військове капеланства ще не є офіційно визнане на рівні держави, повинен дбати про розвиток внутрішніх, єпархіальних структур для задоволення духовних потреб військовослужбовців. Сьогодні практично в кожній єпархії та екзархаті нашої Церкви діє військова капеланська структура та призначений священик, який має титул головного військового капелана тої чи іншої єпархії. Зважаючи на такий розвиток подій, Центр військового капеланства у Львівській архиєпархії є внутрішньою структурою. З огляду на те, що питання запровадження військового капеланства з кожним роком стає щоразу актуальнішим, при міністерстві оборони України було створено Раду душпастирської опіки, до якої ввійшли представники всіх провідних конфесій України. Завданням цієї ради є розпрацьовувати механізми та методи запровадження військового капеланства у Збройних силах України, а також надвати певні рекомендації щодо цього питання військовому керівництву.
– Отче, хто такий військовий капелан?
– Військовий капелан – це передовсім душпастир, покликаний бути завжди поруч воїна, його духовно підтримувати. Оскільки військовослужбовець, вступаючи у лави Збройних сил, трохи позбавлений «свободи руху», не може йти туди, куди йому забажається, прив’язаний до військової бази, то Церква через капеланів сама йде до нього. Я би сказав, що військовий капелан, з одного боку, через свою присутність показує воїнам, що Бог є також з ними, а з іншої сторони священик є немовби моральним авторитетом, пригадуючи про те, що завданням воїна є берегти мир у світі, і це збереження миру починається десь у глибині серця кожного солдата. Ми як військові капелани завжди закликаємо наших воїнів пам’ятати про те, що сила полягає не в тому, скільки ти часу проводиш у спортзалі, скільки техніки чи зброї буде залучено до тієї чи іншої військової операції, а від того, яке місце у твоєму житті займає Бог. І якщо ти з Ним – ти найсильніший та здатний перемагати. Однак капелан має бути не лише тим, хто тільки гарно говорить, в армії потрібно і займатись спортом, пробігти кілька кіл на стадіоні, підтягуватися, пройти марш-кидки, пожити в наметі на полігоні з усіма військовими, поїсти військової каші. Пригадую якось мене поїли чаєм з сосни, який звичайно готують в екстремальних умовах. Коли пройти хоч трохи те, що проходять військові, показати, що ти не лише є поруч з ними як капелан, а й готовий долати їхні перешкоди – тоді навіть легше проповідується і заробляєш певний авторитет. Були такі курсанти, що з ними я познайомився у спортзалі чи просто на стадіоні, а сьогодні вони вже подають кадило на Літургії, активно беруть участь у житті нашої військової парафії.
– А як підготувати такого капелана? Адже він повинен бути добрим психологом, щоб розуміти потреби військових, що перебувають в замкнутому середовищі. Мабуть, виникає багато проблем?
– Чесно кажучи, коли мені випало розпочати капеланську працю серед військових, я пережив невеликий шок, тому що не знав, яким має бути військовий капелан, та й взагалі, з чого починати? Однак, як кажуть, всі проповіді починаються від Адама та Єви, подібно щось із того і починав я, а також багато інших капеланів. Військовий священик повинен бути гнучким реалістом. Праця з військовими – це не парафіяльна праця, тут немає постійних парафіян, і потрібно шукати завжди нових форм, як промовляти до своєї спільноти. Ми щороку, складаючи план праці з військовими, намагаємось змінювати форми душпастирства та реагувати на ті виклики, які стоять перед нами як військовими капеланами. Це допомагає розвиватись, рухатись разом із військовими.
Військове капеланство мені часто нагадує своєрідну духовну кузню – виховання парафіян для наших чи загалом для всіх парафій різних релігійних конфесій України. Капелан повинен допомогти військовослужбовцеві духовно зростати, формуватись як християнин, носити цей титул не як етикетку, а навпаки, старатись жити за всіма християнськими правдами. Армія для багатьох солдат є своєрідним моментом зупинки, тепер із тривалістю 1 рік, а в когось, можливо, і менше. Під час цієї життєвої зупинки, коли солдат роздумує над усім тим, що з ним відбулось, коли аналізує своє минуле і починає думати над майбутнім після армії, вважаю, дуже важливо, щоби в усіх цих роздумах він міг знайти надійну підтримку з боку військового капелана. На такій «життєвій зупинці» у солдата часто змінюється світогляд, формуються певні переконання, цінності, отримується досвід, а з усім цим він починає ставати зрілим, і добре, якщо ці процеси відбуваються з молитвою та повною довірою до Бога. Капелан у армії не є чудотворцем, він просто на такій духовній зупинці допомагає воїну пізніше сісти в правильний автобус життя. Часто за кілька років отримуєш від когось телефонний дзвінок і чуєш від колишнього солдата чи офіцера вдячність за те, що в певному моменті життя капелан йому вказав, як правильно йти далі, щоб не заблукати та не виставити у житті Бога за власні двері.
– Ваша робота полягає тільки в душпастирстві, чи Ви і євангелізуєте військових? Тобто Ви, займаєтесь тільки тими, хто приходить, чи йдете проповідувати Слово Боже всім?
– Гадаю, що все військове капеланство – це певним чином євангелізація. Ми працюємо часто з тими людьми, які вірять у Бога, знають Його, однак не знають, як Ним чи з Ним жити. Для багатьох людей жити похристиянськи здається дуже складним, і доволі часто це є результатом поганого чи зіпсутого уявлення і про Церкву, і про священиків. Військові капелани намагаються перш за все нівелювати такі стереотипи, говорити про Бога, шлях до Нього як не про щось складне, а навпаки, реальне та можливе. В таких ситуаціях нам на допомогу приходять наші ж військові: офіцери, курсанти чи солдати, які в певний момент свого життя зустрілися з Богом, сьогодні намагаються жити по-християнськи. Часто промова такого солдата чи курсанта під час паломництва, чи на наших щочетвергових молитвах «Зупинка з Богом», чи в гуртках може змінити більше в серцях інших військових, ніж проповідь капелана. Завдяки таким свідченням чимало колишніх військових атеїстів почало ходити до церкви, зробили прогрес у своїх наукових пошуках та знайшли Бога.
– Я чув таку думку, що в людей, які перебувають в замкнутому середовищі, загострюються всі відчуття і реакції. Поза огорожею військової частини є чимало клопотів, сім‘я, робота, це все розсіює. А тут людина завжди сконцентрована, одні й ті самі люди поруч, когось сприймаєш добре когось ні. І в таких умовах потяг до пошуку істини і взагалі релігійності вищий. Чи це правда?
Гадаю, така поведінка характерна для багатьох людей. Та й я сам, коли десь далеко від дому чи в іншій країні, намагаюся найперше зайти до храму, щоб там помолитись та просто побути з Богом, немовби адаптуватись та зорієнтуватись, де я є. Солдати чи курсанти також раді тому, що на території військової інституції діють каплиці чи церкви, де вони можуть прийти та побути з Богом. Мало того, в стінах церкви вже немає генералів, командирів чи полковників, тут всі християни, та й для усіх є один Всевишній генерал – Господь. Церква чи каплиця на території військової інституції дає можливість солдатові змінити обстановку у військових обставинах. Окрім цього, я цілком переконаний, що для багатьох служба в армії є часом серйозних роздумів над власним життям.
– Українське суспільство дуже цікавить питання, чи військові капелани якимось чином впливають на так звану «дідівщину»? Це тільки прерогатива офіцерів чи Церква у свій спосіб також намагається виправити ситуацію?
– Вважаю, що питання так званих нестатутних взаємин чи «дідівщини» сьогодні в українській армії є менш актуальним на противагу тому, як було колись, за радянських часів. Однак, незважаючи на це, час від часу є певні прояви, коли хтось з кимось може побитись або старші солдати шукають «поваги» серед молодших солдат. Все в таких ситуаціях залежить від особистості, від вміння вирішувати конфлікти. Ми як військові капелани стараємось часто говорити про людську гідність та про співвідповідальність один за одного. Не раз бувало так, що хтось комусь хотів набити «пику», але пізніше казав, що не зробив цього, бо в церкві казали, що треба простити.
– Отче, як капелан вирішує таку дилему. На одних заняттях курсанти, солдати вивчають, як ефективно вести бойові дії, ліквідувати противника. А потім Ви їм говорите про заповідь «Не вбий», вони чують слова Христа «Якщо вас вдарили в ліву щоку, підставте праву».
– Це питання доволі часто мені ставлять військовослужбовці. Відповідаю на нього просто, апелюючи до назви Міністерства оборони України. У нас немає чогось на кшталт міністерства вбивства ворогів України або міністерства озброєння та війни, ми говоримо лише про оборону, захист власних цінностей та інтересів. Військові є тими людьми, які покликані обороняти, підставляють обидві свої щоки під удар для того, щоби нас, простих людей, ніхто не бив по щоках, щоб ми чулися захищеними та, найголовніше, щоб мир не покинув наш народ. Люди мають право оборонятися від агресії, це закладено в нашій природі.
– У Львові буде унікальний, перший в цілій Україні «гарнізонний храм», де Ви вже є настоятелем. Як там буде організована праця? Тамтешніми парафіянами будуть тільки «люди з погонами» чи й цивільні вірні? В чому покликання цього храму?
– З благословення владики Ігоря Возьняка, Архиєпископа Львівського УГКЦ, храмом свв. апп. Петра і Павла опікуються капелани Центру військового капеланства. З історії храму нам відомо, що у період з 1773 по 1946 р. він мав титул гарнізонного храму, був місцем молитви для військових з нагоди тих чи інших військових урочистостей. Однак це не означає, що якщо храм гарнізонний, то вхід туди лише у камуфляжній формі! Ми хочемо, щоби ця святиня була місцем молитви для всіх людей, які шукають свій шлях до Господа. Сподіваємось, що це буде добрий та практичний капеланський храм міста Львова, можливо, також займемось капеланством туристів, дамо їм змогу відчути себе у нас не просто туристами, а й прочанами. Вже маємо кілька туристів, які завітали до нашої каплиці у склепінні храму, а пізніше, повернувшись додому, попросили нас дати їм адресу найближчої греко-католицької парафії на Харківщині. Зважаючи на те, що ми відкриваємо такий величавий храм у центрі міста Львова, нам Господь дає великий шанс вкласти щось нове до духовної скарбниці міста, для кожного його мешканця, і зрозуміло, що й військових.
Приємно помітити, що активну участь у відродженні нашого гарнізонного храму бере начальник Академії сухопутних військ генерал-лейтенант Павло Петрович Ткачук. Зважаючи на те, що храм свв. апп. Петра і Павла, ми довкола теми його відродження зібрали майже всіх провідних Петрів та Павлів міста Львова.
– Отче Степане, розкажіть будь ласка, про найяскравіший випадок за час Вашого служіння військовим капеланом.
– Таких моментів було дуже багато, можна вже й гарну книжку написати. Але пригадую собі подію, яка сталася у 2001 році в Академії сухопутних військ, коли нам до храму (а тоді ще йшов ремонт) прислали двох курсантів з віниками. Ці курсанти вперше у своєму житті прийшли до церкви, та й ще з такою особливою місією – позамітати підлогу та винести будівельне сміття. Вони це робили неохоче, були, як то в нас кажуть, «продвинутими». Пригадую, як тільки зайшли до церкви, одразу сказали, що будуть тут недовго, взагалі не знають, чому саме їх прислали. Я пояснив їм, що їхня допомога для нас є важливою, однак ми можемо і без неї обійтись, якщо вони так поспішають. Але все-таки курсанти почали підмітати і, попри це, ставити різні питання. Дискусія була цікавою, вони майже нас допитували! Один з них вкінці сказав, що потрібно буде ще й завтра зайти до церкви, щоби нам допомогти. Зважаючи на їхню продуктивність, ми не були надто раді, що вони знову прийдуть, однак все-таки чекали. За кілька тижнів щоденних прибирань підлоги, винесення сміття, різних бесід, а це було під час літніх канікул, один із них вирішив піти вперше до сповіді, а другий припинив матюкатися. Пізніше один з цих курсантів підійшов до мене і каже, що дуже вдячний своєму командиру роти, бо якщо б не командир, то в його житті ніколи б не відбулося таке навернення до Бога. Казав, що командир змусив його вийти зі строю та йти до церкви з віником. Це було незручно, інші сміялись, бо знали, що цей курсант ніколи не ходив до церкви. Однак ці два кроки зі строю, за свідченням курсанта, стали його кроками до Бога.
Розмовляв Анатолій Бабинський
