Інтерв‘ю з Блаженішим Патріархом Святославом, батьком і главою УГКЦ
– Культурологи кажуть, що важчого питання, ніж питання ідентичності, не існує. В Українській Греко-Католицькій Церкві можна почути різні означення: наприклад, що ми є католиками східного обряду, чи східні католики, чи православні в єдності з Римом тощо. На Вашу думку, яке формулювання найбільше нам підходить?
– Наша ідентичність – це свідчення Церкви часів неподіленого християнства.
По-перше, нашою ідентичністю є ідентичність київського християнства часів Володимирового хрещення, коли щойно народжена Церква на землях Київської Русі була водночас дочірньою Церквою Константинопольського Патріархату, а з іншого боку, перебувала в сопричасті з Апостольським Престолом. Наша ідентичність — це свідчення Церкви часів неподіленого християнства. Хоча після всіх драматичних подій ця ідентичність нашої Церкви протягом історії наражалася на різні небезпеки, а іноді навіть заперечувалася.
Сьогодні, в третьому тисячолітті, ми також намагаємося жити тією ідентичністю. Тобто, з одного боку, щораз глибше для себе відкривати й пізнавати коріння Церкви, яка народилася у хрещенні святого Володимира, є помісною Церквою, Церквою східної традиції зі своїм не тільки обрядом, а й зі своєю духовністю, канонічною і богословською спадщиною. Але з іншого боку, це Церква, яка плекає сопричастя з Римським Апостольським Престолом.
По-друге, ідентичність – це щось дуже багатопланове, що постійно розвивається, трансформується. Наша ідентичність сьогодні переживає період розвитку і трансформації. Тобто, з одного боку, ми хочемо бути Церквою відкритою. Відкритою не тільки до всіх, хто живе в сьогоднішній Україні, а й до різних націй, народностей, навіть різних релігій. З іншого боку, ми хочемо бути відкритими й до міжцерковного і міжнародного діалогу, бо розуміємо, що київське християнство з самого свого початку якраз і стреміло до того, щоб бути потужним центром християнства того ж рівня, що й Рим і Константинополь, чи пізніше Москва.
Отож, гадаю, сьогодні наш розвиток ставить певні виклики так само для міжцерковного спілкування. На мою думку, сам Господь Бог кличе нас, щоб ми показали важливість Володимирового хрещення для вселенського християнства, а також його актуальність.
– На багатьох церковних та громадських заходах Ви одягаєте білий клобук. Його не одягав Патріарх Любомир, але одягав Патріарх Йосиф (Сліпий). Що означає білий клобук для Глави УГКЦ?
– Я чекав цього запитання, бо читав певні дискусії в соціальних мережах. Відповідь доволі проста. Я сам мав труднощі з одяганням білого клобука, бо не зовсім розу‑ мів його традиційність чи нетрадиційність для УГКЦ. Наприклад, грецькі патріархи не носять білих клобуків. Після виборчого Синоду ми мали неформальну зустріч з нашими митрополитами. І всі ми‑ трополити одноголосно висловилися за те, що я повинен одягати білий клобук, щоб продовжувати напрям, який розпочав Патріарх Йосиф (Сліпий). Я проконсультувався з Літургійною комісією УГКЦ. І владика Гліб (Лончина), який є її головою, однозначно висловився, що я не просто можу, а й повинен одягати білий клобук, бо це підкреслює нашу слов’янську ідентичність та київську східну традицію.
Можливо, ви зауважили, що під час наших перших поїздок до Ватикану я його не одягав, бо де-факто я його не мав. Чесно кажучи, не дуже поспішав. Коли вперше після Синоду ми зібралися з нашими владиками 7 травня в Дрогобичі для святкування ювілею владики Юліана (Вороновського), тоді в присутності всіх владик патріарший економ владика Володимир (Війтишин) вийняв білий клобук і надягнув мені на голову. Таким чином я зрозумів, що це – воля Церкви.
– Які ініціативи Ваших попередників щодо розбудови патріархального устрою будуть продовжені, а які особисто Ви хочете започаткувати? І які Ваші перші кроки вже були, а які ще будуть? Що важливо на цьому шляху розпочати й продовжити?
– Мої перші кроки були зроблені ще багато років тому, перед тим, як я був обраний Главою УГКЦ. У 2004-2005 роках Патріарх Любомир покликав мене бути його особистим секретарем і керівником Патріаршої курії у Львові. Так тоді називалася ця посада. Моїм прямим завданням як керівника курії було її розбудувати, щоб курія стала єдиним центром нашої Церкви, який повинен служити для поєднання в одне ціле всіх наших єпархій, розкиданих по всьому світі. Патріарша курія – це дуже вагомий крок у розбудові Патріархату. Я вже не раз казав, що владика Любомир не вимагав Патріархату, а його будував. Тоді я був покликаний співпрацювати з ним у цій справі.
На сьогодні наші патріарші структури перебувають у стані розбудови. За тих 10 років розвитку нашої Церкви під проводом Патріарха Любомира вся УГКЦ, всі наші владики зрозуміли, що такий центр необхідний. Мало того, вони почали його підтримувати, і тепер цей центр починає щораз краще і більше служити для наших владик в усьому світі. Я це відчув, будучи єпископом в Аргентині. І зрозумів, яким важливим для підтримання такого зв’язку з матірною Церквою в Україні є структури саме Патріаршої курії.
Отож, я далі будуватиму Патріархат. А це передбачає такі конкретні кроки: розбудову Патріаршої курії, збільшення її ефективності, підготовку кадрів, які могли б ефективно служити в тих наших структурах, покращення нашого служіння для наших єпархій і так само для кожного нашого вірного. Ми знаємо, що сьогодні внаслідок еміграційних процесів українці розкидані по всьому світі. Ми тоді знатимемо, що маємо Патріархат, коли кожен греко-католик, де б він не був на земній кулі, відчує, що він має батька в Україні, яким є Глава нашої Церкви. Моє будівництво Патріархату буде рухатись насамперед у душпастирському та євангелізаційному ключі, щоб Церква могла мобільно, ефективно діяти як єдине ціле і надавати душпастирську опіку нашим вірним, де б вони не були.
– Коли Ви вперше їхали до Рима, багатьох цікавило, чи будете Ви ставити питання Патріархату в розмові зі Святішим Отцем. Цього разу це не відбулося. Чи є якийсь план, коли про це будуть говорити? Не вимагати Патріархату, але говорити, що ми вже його чекаємо. Як Святіший Отець ставиться до цього?
– Розмови про Патріархат ведуться в робочому порядку постійно. З того не робиться медійної сенсації, бо це просто життя нашої Церкви. Ми діємо як Патріарша Церква і розвиваємося як Патріарша Церква. Одним із дуже важливих кроків такого, можливо, буденного, але вже практичного нашого спілкування і розвитку є, наприклад, факт нещодавно проголошеного Катехизму нашої Церкви. Очевидно, що це найвищий акт віроучительства Церкви, коли вона подає вірним Катехизм, який є збірником віри, а також морально-аскетичного навчання Церкви. І очевидно, що ми це робили в порозумінні й навіть з допомогою Апостольської Столиці.
– Часто можна почути від наших священиків і вірних: а навіщо? Хіба нам не достатньо бути Верховно-Архиєпископською Церквою? Чи ми вже використали повністю потенціал, закладений у цій формі організації?
– Існує кілька вимірів цього питання. Патріархат можна розуміти як певний почесний титул. Таких почесних Патріархів у Католицькій Церкві є багато, наприклад, Патріарх Венеції, Латинський Патріарх Єрусалима тощо. Цей почесний титул не має фундаменту помісної Церкви. В нашому випадку навпаки, ми маємо фундамент помісної Церкви, а не маємо титулу. Я вважаю, що такий титул рано чи пізно прийде, хоча сьогодні не до кінця зрозумілий механізм надання титулу Патріарха як у православному світі, так і в католицькому.
Погоджуюся, що прямуючи до патріаршої гідності, ми повинні максимально використовувати ті можливості, які нам надає статус Верховно-Архиєпископської Церкви. В принципі, різниця між Патріаршою і Верховно-Архиєпископською Церквою дуже невелика, і, можливо, якраз на даному етапі нам потрібно щораз повніше використовувати той потенціал, який уже маємо.
Але з іншого боку, не є секретом, що титул «Верховно-Архиєпископська Церква» є половинчастим кроком. І до кінця цей титул не зрозумілий. От якщо, наприклад, відслідкувати, як мене називають у медіа, то дуже часто слово «Верховний» не вживається, говорять про Архиєпископа Києво-Галицького, бо нема розуміння. По-друге, такого титулу не існує у Східних Церквах слов’янської традиції. Він є у Грецькій Церкві, яка має іншу канонічну структуру, тому там він має інше смислове навантаження: є один Архиєпископ Афін, якому допомагають дуже багато митрополитів. У слов’янському канонічному лексиконі ці терміни мають цілковито інше навантаження, і тому, хто такий Верховний Архиєпископ, для слов’янського світу не зовсім зрозуміло.
Патріархат – це структура, яка допоможе певною мірою вберегти нашу Церкву від розчинення у величезному морі католицького світу.
Ми все ж таки повинні пройти цей шлях до кінця, а відтак здобути назву Патріаршої Церкви, тоді для всіх буде зрозуміло, якою є наша ідентичність. Патріарх Йосиф говорив, що ми повинні змагати до Патріаршої Церкви, щоб наші громади, парафії, єпархії в еміграції не асимілювалися. Всі наші єпископи на поселеннях входять до складу локальних латинських єпископських конференцій. І якщо ми не матимемо свого внутрішнього форуму, тоді ми не зможемо існувати як єдина помісна Церква.
До речі, поки УГКЦ не отримала титул Верховного Архиєпископства, вона не мала права проводити своїх Синодів. А сьогодні для нас Синод – це один із вагомих складових ідентичності Церкви. Ми є Синодальною Церквою. Титул Верховно-Архиєпископської Церкви дав нам цю можливість. Бачимо, що це нам дуже допомагає в нашому будівництві.
– Ви були одним із тих єпископів, які дуже активно брали участь у будуванні стратегії УГКЦ. Тепер працює третя команда. І коли почнеться впровадження цієї стратегії? З якого кроку воно почнеться? І якщо би Ви знали наперед, що Вам доведеться бути Главою УГКЦ, який керуватиме впровадженням цієї стратегії, як би почався цей шлях?
– По-перше, розпрацювання цієї стратегії відбувається за дорученням Синоду єпископів УГКЦ. І вона може бути впроваджена в життя лише тоді, коли Синод її сприйме і благословить. Тож поки що ця стратегія розпрацьовується як певна пропозиція. Ми сподіваємося, що зможемо її представити на найближчому Синоді, який відбудеться у Бразилії.
Я був обраний до другої команди, яка мала завдання сформулювати бачення Синодом нашої Церкви у 2020 році. І я працював у цій команді, розуміючи, що безпосередньо не Глава Церкви, а я разом зі всіма єпископами УГКЦ по всьому світі впроваджуватиму цю стратегію в життя. Я, – конкретний правлячий єпископ, в даному разі в Латинській Америці. І тому, очевидно, я розумів, що ставлю завдання не тільки перед Синодом, Главою Церкви, а й перед самим собою. Через таку призму брав участь у цій роботі. Зокрема, з мого настирливого прохання було впроваджено ідею інкультурації, бо розумів, якою важливою є ця місія нашої Церкви в діаспорі, на поселеннях. Наприклад, інкультурувати східну християнську традицію в латиноамериканську культуру – це особливий виклик. Тож розбудовується ця стратегія, яку Синод, сподіваюся, сприйме, а тоді кожен правлячий єпископ візьме на себе відповідальність втілювати її в життя у його єпархії.
– Як розвиватиметься наша співпраця із Мукачівською єпархією? Якими можуть бути форми розвитку подальшого нашого співіснування в межах одної держави? Скажімо, на Закарпатті нещодавно було засновано спілку, яка прагне якимось чином популяризувати ідею того, що в межах Української держави повинна існувати одна Греко-Католицька Церква. Вони не намагаються діяти агресивно, а займаються просвітницькою діяльністю. Ми знаємо також, що Мукачівська єпархія має свої цікаві традиції, якими вони можуть збагатити УГКЦ, а УГКЦ може чимось збагатити їх. Але ці стосунки поки що такі, що людям дивно спостерігати їх. Як Ви бачите цю ситуацію тепер і на майбутнє?
– Я б хотів це питання перевести з ідеологічного ключа в суто церковну площину. Ми намагаємося плекати дуже конструктивні контакти з владикою Міланом, правлячим архиєреєм Мукачівської єпархії, а відтак долучатися на всіх рівнях до співпраці з єпархією. Зі свого боку, владика Мілан є учасником усіх Синодів єпископів Києво-Галицької митрополії і активно обговорює питання душпастирського характеру разом із нами, мало того – він бере участь у їхньому втіленні. Десь таким чином синхронізується життя наших єпархій.
Зі свого боку, ми намагаємося брати участь у житті Мукачівської єпархії. От недавно святкували ювілей приїзду блаженного Папи Івана Павла ІІ в Україну. І хоча я не зміг поїхати на Закарпаття того дня, коли відбувалося святкування 10-ліття беатифікації блаженного священномученика Теодора (Ромжі), єпископа Мукачівського, тому що в нас були дуже важливі заходи у Львові, але від нашого імені в урочистостях брав участь Архиєпископ Львівський, який є другою найбільш поважною особою в нашій Церкві на теренах України.
Отож, ми намагаємося плекати цей зв’язок між УГКЦ та Мукачівською єпархією і його розвивати. Очевидно, що сам розвиток нашої Церкви з часом приведе до поглиблення нашої єдності. Завжди за єдністю де-факто приходить єдність де-юре. І це для нас найважливіше. Я думаю, що в тому напрямку нам потрібно й надалі рухатися.
– Коли Ви говорите про стратегічне партнерство з гілками Українського Православ’я, що саме Ви маєте на увазі? І яка Ваша візія Церков київської традиції в майбутньому? Які можливі кроки реалізації цієї візії?
– Гадаю, щоб говорити про стратегічну співпрацю, ми мусимо по‑ ставити собі такі цілі й завдання, які можна реально здійснити. Якщо ми пропишемо собі мету – об’єднання наших Церков до 2020 року – це буде дуже нереалістично. Навпаки, це, мабуть, зашкодило б нашому стратегічному партнерству.
Ми мусимо шукати форми такого партнерства. Пригадую, нещодавно відбувся науковий семінар про Київську Церкву за участю істориків, які розглядали це питання з різних ракурсів. І дослідження такого типу зацікавило всіх. Адже воно дуже вдало і об’єктивно представило думки всіх Церков, які себе вважають спадкоємицями київської традиції.
Чим повніше ми будемо відкривати для себе глибину, коріння київського християнства, тим більше ми будемо наближатися одні до одних.
Можливо, було б цікаво (і я до цього заохочуватиму всіх) просто вивчати спадщину київського християнства. Ми тоді розуміти‑ мемо, що в нас є набагато більше спільного, ніж того, що нас розділяє, як казав блаженний Папа Іван ХХІІІ. Така стратегія буде певною мірою зближенням у дії, яке нікого не відштовхне, оскільки воно всім допомагатиме віднайти власну ідентичність.
Щодо наступного питання, то вважаю, що нам варто ще раз осмислити і активніше впроваджувати стратегію, накреслену Патріархом Любомиром у його програмній проповіді «Один божий люд у краї на Київських горах». Я вже не раз цитував це слово, воно мене заторкнуло і як богослова, і як науковця. Коли владика Любомир лише готувався до перенесення осідку до Києва, він у тій промові й проповіді накреслив певний шлях, який ми маємо пройти. І це те завдання, яке ставить перед собою наша Церква. Це шлях від конфесійного протистояння до першості в любові, від церковного ексклюзивізму до сопричастя. Чогось іншого сьогодні я не буду шукати. Мені б дуже хотілося, щоб ми здійснили те, що тоді Патріарх Любомир задекларував.
– Чи буде Патріарша курія охоплювати своєю працею всі структури УГКЦ у світі?
– Де-факто, вона вже це робить. У нас є комісії, які вже мають титул Патріарших. Отож, вони, де-факто, охоплюють увесь світ. Для прикладу, Патріарша катехитична комісія. Своєю діяльністю охоплює всі наші єпархії по світі. Також Катехизм, який написано в такому ключі, щоб його зрозуміли й сприйняли всі наші вірні, зокрема, поза межами України. Крім цього, Катехизм буде перекладено різними мовами.
Літургійна комісія працює над питаннями, які стосуються літургійного життя всієї Церкви. Сподіваюся, що в майбутньому з’являться й інші Патріарші комісії, які тепер обмежені у своїй діяльності до України, але з часом будуть розширювати своє служіння і поза її межі.
– Якою є офіційна назва нашої Церкви? В Україні маємо УГКЦ, в діаспорі – УКЦ.
– Офіційна назва нашої Церкви в Україні – Українська Греко-Католицька Церква. Сьогодні ведуться різні дослідження над тим, щоб знайти точнішу назву, яка б могла об’єднати нашу Церкву в Україні й поза її межами. Є дуже різні назви нашої Церкви за кордоном. Наприклад, в Аргентині вона називається Українська Католицька Церква візантійського обряду або Католицька Церква візантійсько-українського обряду. Тобто, я би сказав, що наші єпархії зареєстровані іноді з різними конотаціями. Очевидно, що це не віддзеркалює повністю нашої ідентичності та сучасного стану самоусвідомлення нашої Церкви. Але, я гадаю, питання зміни назви Церкви – дуже делікатне, тому що з ним пов’язані чимало моментів ідентифікації певних вірних з тою Церквою. Тому ми до цього мусимо підходити надзвичайно відповідально, послідовно і виважено, я б сказав, шукати такої назви, яка дійсно висловила б те, з чим ідентифікують себе наші вірні, а це непросто.
– Чи буде продовжуватися праця над заснуванням наших структур в Італії, Росії (є такі побажання), в інших частинах світу?
– Ми вельми відповідально ставимося до цих питань. Блаженніший Любомир створив окрему структуру при Патріаршій курії, яка називається Пасторально-місійний відділ. Мета цього відділу – допомагати Главі Церкви надавати душпастирську опіку нашим вірним, поза межами досяжності наших структур: єпархій, парафій, екзархатів тощо. Ви навели кілька прикладів такої ситуації. У кожній країні обставини є різними. Зокрема, ми маємо Апостольського візитатора для Італії та Іспанії. Це дві різних країни, де є два різних церковних і культурних контексти. Але ми намагаємося все ж таки будувати структури для того, щоби захистити наших людей від асиміляції, розчинення.
Як ці структури будуються? Найперше ми намагаємося посилати священиків туди, де є наші вірні. Це завжди перший крок до того, щоб такі структури постали. Діємо однаково чи то в Росії, чи в Західній Європі, чи в Казахстані, чи в інших країнах світу. І так було в Італії. Були наші люди, приїхали наші священики. Очевидно, що ці священики поки що належать до юрисдикції місцевих латинських єпископів. Наступний крок – творити єдність між тими парафіями. Спочатку така єдність будувалась на рівні координатора. Тобто був священик, який від імені єпископських конференцій тої країни координував діяльність громад. Пізніше було призначено візитатора, який разом із місцевим єпископом може відвідувати ці парафії. Третій крок – це буде створення певного ординаріату для східних католиків. Тобто буде вже один для всіх єпископ.
На цей час в Італії ми маємо 55 священиків, і це означає, що існує 55 ординаріїв для східних католиків. Кожен єпископ, який на своїй території має східних католиків, є для них ординарієм. Можливо, наступним кроком буде призначення одного ординарія. Побачимо, хто він буде, і в якій категорії це буде відбуватися. Але в історії творення наших структур, наприклад, в Аргентині, було так, що першим і єдиним ординарієм був латинський єпископ. Зазвичай це або голова Єпископської конференції, або єпископ столиці. В Аргентині це був архиєпископ Буенос-Айреса. Він має єпископа-помічника або вікарія для душпастирства в рамках певної східної групи. Приміром, мелхіти чи мароніти теж є східними католиками, але вони не належать до українських громад. Отож, хтось із нашої Церкви стає помічником або єпископом-помічником для східних католиків українців. І це – певні зародки творення нашої структури. Пізніше цей єпископ-помічник стає екзархом, тобто, я б сказав, має ті самі права, що й правлячий архиєрей, потім стає єпархом, виникає єпархія. А пізніше, якщо це велика країна – дві-три єпархії, і твориться митрополія. Це звичайні кроки. Гадаю, що в тих країнах, де живуть українці, розвиток цих структур буде іти такою самою канонічною дорогою.
– Коли ми матимемо однозначну позицію щодо одруженого священства нашої Церкви в Європі та Америці? І де, на Вашу думку, закінчується канонічна територія Латинської Церкви? Оскільки ми маємо свою патріаршу територію, а вони можуть засновувати єпархії будь-де і як хочуть.
– Щодо одруженого священства, з нашого боку позиція однозначна. Тут не може бути двозначності, бо це щось, що належить до нашої традиції, це те, що ми маємо де-факто, що передбачено Кодексом канонів для Східних Церков. У нашій традиції подружжя не є перешкодою для отримання таїнства священства. Натомість її неоднозначно сприймають Єпископські конференції Латинської Церкви різних країн. Я це розумію, адже вони мусять пройти певну еволюцію сприйняття і розуміння цього, відповідно до тої чи іншої культури. Зокрема, цікавим прикладом тут є Канада і США – від повного несприйняття і заборони до відкритості й приязного ставлення.
Щодо питання про канонічну територію Латинської Церкви то такого поняття як канонічна територія, в цій Церкві не існує. Через те, що є трохи інша еклезіологія, яка відрізняється від еклезіології Східних Церков. По-іншому розуміється помісність Церкви, а відтак і територія помісної Церкви, а пізніше вже питання канонічності тої території для даної Церкви. Коли мова йде про Східну Церкву, то канонічна територія тої Церкви є дуже важливою і пов’язана з її еклезіологією і з її канонічним правом. На мою думку, коли ми будемо накидати латинське право Східній Церкві, вона буде дуже незручно почуватися. Так само, якщо ми накидатимемо східне право Латинській Церкві, то вона теж почуватиметься незручно. Але, гадаю, спілкування та обмін думками з цих питань еклезіології допоможе якимось чином зрозуміти значення цього терміна і для східних католиків, і для Латинської Церкви, а отже і щодо певного душпастирського виміру: коли ми говоримо про «владу» того чи іншого єпископа на ту чи іншу територію.
– Чи Ви бачите можливість розвитку богословських осередків УГКЦ на Заході? Йдеться про освітні заклади, які б давали формацію нашим семінаристам з тих країн.
– Вважаю, що питання існування богословських центрів нашої Церкви як в Україні, так і поза її межами – це питання життя або смерті. Якщо в нас не буде своїх богословських центрів – у нас не буде свого богослов’я. А не буде свого богослов’я – ми втратимо свою богословську, духовну, канонічну ідентичність і таким чином асимілюємося. У всіх наших єпархіях на Заході очевидними є намагання єпископів мати свою семінарію. Наприклад, в Аргентині я це бачив протягом 50 років існування наших структур. Бо коли ми посилаємо наших студентів на виховання в латинську семінарію, вони дуже багато втрачають. Ми не можемо передати їм всієї нашої літургійної, духовної і богословської спадщини. Тому питання постання і розвитку своїх семінарій та богословських центрів, тобто центрів східного богослов’я – це питання існування або не існування нашої Церкви в майбутньому. Такі богословські центри, сподіваюсь, постануть у кожній нашій єпархії.
– Якою є Ваша візія майбутнього українського суспільства? Чи поняття християнська Україна є реальним? Якщо так, то як його осягнути?
– Це досить складне питання. Різні футурологічні прогнози завжди є приблизними. На мою думку, незалежно від того, які суспільні, економічні, політичні процеси відбуватимуться за сто, за двісті років, людина в Україні залишиться люди‑ ною, що означає – істотою, сотвореною на образ і подобу Божу, яка буде шукати Бога. Отож, питання християнської ідентичності народу України – це питання повної або неповної реалізації його духовних потреб. І тому ми, як християни нового часу, маємо особливий обов’язок – передати нащадкам, тим майбутнім членам нашої Церкви, в усій чистоті й повноті віру наших батьків. І тоді, сподіваюся, цей народ, який шукає і буде шукати Бога, знайде Його в Христовій Церкві.
– До нашої Церкви тепер належать не лише українці. Ви були в Греції, Італії, Аргентині, а тепер в Києві. В чому, на вашу думку полягає об’єднавча роль УГКЦ: в національних ознаках чи християнських атрибутах?
– По-перше, коли мова йде про християнську віру, то це поняття не є абстрактним. Тобто віра завжди передається в контексті певної культури та історії конкретного народу. Коли ми говоримо про нашу Церкву, то це певний спадок віри, яку ми переживаємо у своїй культурі. І коли ми стверджуємо, що відкриті до інших людей, інших національностей, то вони усвідомлюють, що приходять до віри саме через український культурний і еклезіальний контекст та історію. Але я гадаю, не потрібно переходити певні межі: якщо ми в Церкві проповідуватимемо національну ідею, то цілком унеможливимо неукраїнцям бути членами такої Церкви. Якщо ж будемо проповідувати віру Христову, втілену в культурі та історії нашого народу, то й наша християнська культура, і християнська історія стануть величезним багатством, яке радо приймуть представники інших народів. І це, де-факто, відбувається сьогодні в усьому світі.
– Що для Вас означає бути Патріархом, Главою УГКЦ?
– Можливо, на це питання я Вам повністю відповім років через десять. Сьогодні я тільки починаю осмислювати себе в цьому покликанні, в цьому завданні. Я просто розумію, що є обличчям, представником величезної, потужної Церкви. Я відчуваю, що ті всі знаки уваги чи пошани висловлюють не мені особисто, Святославові Шевчуку. Ні, це Главі Церкви, тому величезному Тілу, яке я представляю. Тож сьогодні я так можу відповісти на це питання. Побачу, можливо, років через десять моє розуміння і моя свідомість стануть трошки ширшими і глибшими.
Розмовляли Анатолій Бабинський і Мар’яна Карапінка
