«Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю –
І підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю».
(Іван Франко)
Вранці, 1 лютого 2011 року, на 101-му році життя і 77-му році священства відійшов у вічність бл. п. о. Іван Мак. Віддаємо глибокий уклін і шану Покійному, який до 92-х років свого трудолюбивого життя активно і сумлінно здійснював священиче служіння. Був палким прихильником Патріархату УГКЦ і наслідуючи Патріарха Йосифа Сліпого віддавав увесь свій труд і енергію для добра нашої Церкви і українського народу. Хотілося б, щоб його ревна і самовіддана праця у Божому Винограднику, знайшла в сучасних і майбутніх наших поколіннях численних послідовників.
Якби я мав лише одним реченням висловити ввесь зміст життя бл. п. о. Івана Мака, я б сказав, що він цілим серцем любив усе що рідне, тобто рідну мову, культуру, церковні та народні звичаї, нашу історію і трудолюбивий український народ.
Отець Іван Мак народився 6 липня 1910 р. у Дрогобичі, в родині свідомих українських міщан. Батько – Микола (1882-1952), був визначним діячем на‑ ціонального відродження в Галичині. Мати – Марія, з дому Легедза, (1890-1979), також походила з Дрогобича. У сім’ї Маків крім Івана було три доньки: Софія (1913), Надія (1916) та Ірина (1921). Усі діти здобули вищу освіту та отримали взірцеве національне виховання. Доля сестер Софії та Надії склалася трагічно. Софія, як дружина греко-католицького священика Івана Гринчишина разом з ним перебула на засланні в Сибіру, на каторзі. Надю, ще студентку, замордували енкаведисти. Наймолодша, Ірина, з родиною емігрувала, жила у Торонто, де й померла у липні 2009 року.
Початкову та гімназійну освіту Іван здобув у рідному Дрогобичі. У цей період родина Маків переживала економічну скруту: Іванового батька поляки звільнили з державної посади за те, що він категорично відмовився перенести свою метрику з нашого храму до польського костелу і тим самим – стати поляком. Однак батько, не зважаючи на труднощі, послав сина на дальшу науку. Спочатку Іван студіював ветеринарію, пізніше вступив на факультет права у Кракові, але і першого, і з другого університету був відрахований польською владою за націоналістичну ді‑ яльність. Серед цих перипетій, у 1930 році Іван вирішив вступити до Перемиської греко-католицької семінарії, яку закінчив 1934 р і 4 березня того ж року був висвячений (як неодружений священик) перемиським владикою Йосафатом Коциловським. Приміційну Службу Божу о. Іван відправив у рідному Дрогобичі 11 березня 1934 року в храмі Пресвятої Тройці. Перше призначення о. Івана – парафія с. Ульгівка, коло Рави-Руської. Тут він допомагав старенькому священикові аж до 1936 року. Згодом його призначено адміністратором парафії с. Мізинець, недалеко Перемишля, а після цього душпастирював на парохії св. Параскевії у с. Туринка, біля Жовкви, де крім парафіяльних обов’язків викладав у місцевій школі Закон Божий.
Отець Іван був не лише душпастирем, а й свідомим громадянином. Він активно протидіяв процесам полонізації українського населення, закриттю польським санаційним урядом православних храмів і шкіл з українською мовою навчання. За релігійно-патріотичні проповіді, завзяту культурно-освітню працю в «Просвіті», за членство в інших українських організаціях польський окупаційний уряд переслідував отця Івана. Сітка польських агентів писала на нього образливі доноси, через це його часто мусіли переводити з місця місце. Крім цього, о. Івана 18 разів штрафували, закидаючи йому патріотичну діяльність на шкоду Польщі. Влітку 1939 року, за виголошену доповідь про героїчну боротьбу українців на Закарпатті його було арештовано і запроторено до львівської в’язниці «Бригідки». Отцеві загрожував десять років позбавлення волі за «антидержавну пропаганду». Початок Другої світової війни і крах Польщі відкрив двері в’язниць і о. Іван Мак вийшов на волю.
Після ув’язнення о. Іван перебував на парохії с. Туринка. У червні 1941 року, коли німці вторглися на територію СССР, о. Іван повернувся до Дрогобича, а звідти переїхав на парафію містечка Лютовиська на Перемишльщині. У цих тяжких умовах, в 1942 році, в лісах Волині та Галичини почали організовувати перші оборонні підпільні відділи УПА. Отець Іван Мак, в міру своїх можливостей, допомагав зміцненню новопосталих відділів УПА. Про ці події авторові відомо не лише з розповідей о. Івана Мака, а й з уст численних його земляків.
З наближенням фронту і перед новим приходом московських більшовиків о. Іван, емігрував через Словаччину до Австрії, де приєднався до потоку всіх тих українських утікачів, які перед загрозою більшовиків подалися на Захід. В таборах о. Іван правив Служби Божі і допомагав оформляти документи на подальшу еміграцію українським біженцям. У 1948 р. о. Іван Мак отримав запрошення від єпископа Василя Ладики і виїхав до Канади. У 1960 р. переїхав до Америки, де прослужив 23 роки. А вийшовши на пенсію, 15 листопада 1984 року, переїхав до Торонто, де продовжував душпастирювати до 1992 року. Жив у домі наймолодшої сестри Ірини (по чоловікові Ільницька) в гарній родинній атмосфері. Поза тим, о. Іван брав активну участь у громадському житті української спільноти в Канаді.
У 1973, 1987, та 1990 роках о. Іван мав нагоду відвідати Україну. 1992-го брав участь у І Всесвітньому Форумі українців. Радо допомагав бідним і жертвував свої датки на загальноукраїнські цілі. Не слід поминути і того знаменного факту, що о. Іван підтримував тісні зв’язки з еміграційними священиками з Перемищини отцями: Володимиром Івашком, Михайлом Курилом, Михайлом Шевчуком, Іваном Гурком та іншими. З теплотою згадував і сумував, за деякими своїми приятелями священиками такими, як: о. Ярослав Кнейчук, Микола Мацюк, Володимир Лемцьо та ін. яких польське реакційне підпілля замордувало під час і після ІІ Світової війни.
Зустрічаючись з отцем, я дивувався, з якою тверезістю ума реагував він на всі злочинні події, які відбуваються в сучасній Україні. І одне із найголовніших його тверджень – духовну височінь нація може осягнути тільки тоді, коли у проводі держави і в Церкві є люди покликання, люди самовіддані. Отець говорив, що так церковна і державна влада мусить свідомо служити Богові і державі. Тісний зв’язок розумної співпраці не при‑ несе ганьби ані одним, ані іншим, а навпаки – заслужену шану і добро. Без такої співпраці обидві сторони: і Церква і держава можуть зазнати краху. Релігійно-національна досконалість, провадить до досконалості вічної, як підкреслював бл. п. о. І. Мак.
Про добрість покійного знали не лише в Канаді та Америці, а в першу чергу його знали в Україні, як ревного пастиря, священика за покликанням душі і серця. Підтвердженням цього є співчуття, які родина о. Івана отримала з різних країн світу, а в тому числі з України, в яких з теплотою згадується про його заслуги. Схиляємо наші голови у молитвах за о. Івана Мака, щоб Милосердний Господь нагородив його Царством Небесним за його багаторічний подвиг любові до Бога та Батьківщини.
Пишу цю смутну і прощальну статтю про о. Івана Мака і глибоко задумуюсь над тим чим є життя і чим є смерть людини. Це складні і вічні теми духовної культури людства. Такі думки приходять саме тоді, коли прощаємося з кимось близьким… Та хочу виділити одне: кожна людина приходить на світ із життєвим капіталом, це той найцінніший клейнод, який конче треба повністю використати на благо свого народу. Вважаю, що о. Іван належно використав свій «капітал». Помираючи, він залишив по собі гідний приклад для наслідування.
Його шлях був простий: йти за заповіддю любові Бога й ближнього. Бо ж сам Христос сказав своїм учням, що: «По тому знатимуть всі, що ви мої учні, як матимете любов між собою» (Ів. 13, 15). Головним життєвим девізом Покійного була любов, яка притягує ласки Божі, як магніт притягує залізо, та піднімає людське життя до нових життєдайних висот.
Дорогий читачу, прошу повірити, я мав десятки надзвичайно цікавих розмов з бл. п. о. І. Маком, і я зворушений тим, наскільки отець був відданий Церкві і своєму народові. Щойно тепер я розумію, що від нас на вічно відійшов один з провідних священиків, який все своє життя молився і трудився для добра свого люду. Життя і проповідь о. Івана Мака повинні стати напрямною усіх священиків і вірних нашої Церкви. Не лише служити, а й мужньо та відважно треба обороняти суверенні права українського народу. Бо любов Бога і ближнього поєднана з усіма чесними національними атрибутами і провадить до Божої справедливості.
Похоронні відправи відбулися у Свято-Миколаївському храмі в Торонто. Парастас очолив преосвященний владика Степан Хміляр, єпарх Торонтонський, у супроводі отців: Богдана Винницького, Богдана Мироновича. митр. декана Романа Панькова, Ігора Панчишина, Олега Качура, Романа Триноги, Остапа Чорнія, Олега Юрика та при співучасті вірних. Прощальне змістовне слово виголосив о. митрат Роман Паньків. Чин священичого похорону очолив владика Степан, до священнослужителів приєдналися отці: Богдан Білинський, Іван Дирів, Михайло Лоза і Богдан Сліпий. Владика виголосив останнє слово. Відтак тіло покійного перевезено на цвинтар св. Володимира в Оквіл, що біля осередку «Київ», де звершено погребання. У цій сумній тиші, коли вже домовину вклали до гробу, мені немов почувся голос бл. п. о. Івана Мака, в якому він з притаманною йому скромністю благав: «Не засипайте разом зі мною хоч того, чим я так вірно жив і дорожив під час свого земного життя. Нехай ця моя яскрава душевна ідея ніколи не вмре, а залишиться для Вас і наступних поколінь дороговказом».
Ярослав Стех
