Інтерв’ю з єпископом-емеритом Андрієм (Сапеляком)
– Владико Андрію, цього року виповнюється 50 років Вашої хіротонії, з перспективи такого величезного досвіду, які речі Вам видаються найважливішими у служінні єпископа?
– Так, дякувати Богу цього року я святкую ювілей 50-ліття мого єпископства. Великий то досвід маю. І мені здається, що найважливішими речами у служінні єпископа є його постійний контакт з Христом-Священиком. Так як він постійно відновляє у Службі Божій жертву Христову, так постійно він повинен бути з Ним в контакті, коли сповняє своє єпископське служіння. І друга конечність – Пречиста Діва Марія. Вона, так як помагала Христові, так як робила все для Христа, так Вона і тепер до диспозиції єпископів, бо єпископ продовжує дію Христа. Ці дві духовні ділянки треба поставити як найважніше у служінні єпископа. Не сам ти робиш, але виконуєш дію Христа при помочі Матері Божої.
– На Вашу думку, в чому різниця між тим, щоби бути єпископом сьогодні і, скажімо, років двадцять п’ять тому?
– Різниця є. Колись єпископ постійно перебував у своїй резиденції, у своїх палатах і хто хотів, хто потребував чи священики, чи вірні, чи молодь, хто мав потребу зустрічі з єпископом, йшов до нього. Він сам не виходив. Тепер це змінилося. Тепер треба щоб єпископ йшов між своїх священиків, постійно був між священиками, ішов між вірних, між інтелігенцію, між політиків, між всякого роду людей, вірних, щоб з ними зконтактуватись. Він тепер має вийти з дому єпископа і йти між людей, чути чим живуть люди, а в міру того, він потім буде спроможним їм допомогти.
– Владико, колись у Аргентині, одним з перших Ваших пастирських завдань була побудова єпархіяльних структур. Що у цьому процесі було найважчим, що особливо запам’яталося?
– Велика була моя праця в Аргентині. Ціла, величезна Аргентина і багато наших людей розсипаних по усій країні. Від самого початку мав свої плани опрацьовані, обдумані щодо побудови єпархії в Аргентині. Я планував створити одну єпархію в Аргентині, але труднощі були такі: людей було багато, вони поприїжджали з України – більша частина з Галичини, а менша частина з Волині. Вони вже на батьківщині жили далеко одні від других, одні були греко-католики, інші православні. Вони переїхали там і спільно осідали, одні в провінції Місіонес, інші в інших провінціях, тому також тут не мали контактів. І з тих двох великих груп, я б сказав дві третіх з Галичини і одна третя з Волині, вони жили своїм осібним життям, так, звичайним життям, так і церковним. Треба було подумати як дати священиків і одним і іншим. Головним завданням було, щоб з тих двох груп зробити одну українську еміграційну групу в Аргентині. Це завдання лежало на єпископі. Я мусів постійно їздити між одних і між других, а були вони на великих віддалях. З ними спілкуватися, з ними планувати. Що нас лучило, то це те, що всі ми були українці, але у віровизнанні був поділ який треба було усунути. Що мені вдалося зробити? Постійний контакт. Я часто з ними бував, постійно спілкувався, був обмін думок, ми доходили до конклюзії, що ми є то саме і вони поволі переконувалися що наша віра одна і якраз протягом довгих контактів нам вдалося одних та інших привести до переконання, що належимо до однієї релігії, що ми та сама Церква і що ніде в нашій історії не було якогось акту з боку православних щоби відійти, відірватися від Риму. У символі «Вірую» ми кажемо: «вірую в єдиного Бога Отця… в єдину святу соборну і апостольську Церкву» і у Службі Божій, і в молитвах говориться про соборну, це означає католицьку Церкву. Так що вони переконалися, що і одні є православні і другі є православні. І це, вдалося мені зробити, дякувати Богу. Це великий успіх, і це може бути приклад на майбутнє, якщо ми хочемо з’єднатися, зконтактувати і переконуватися, що ми є то саме. А значить, що нас можна вважати і, треба вважати всіх, на кого ми кажемо православні – православні католики, а католики, ми так само, як вони, тільки що православні замість «католики» кажуть «соборні». Це був для мене великий успіх, велика потіха. І, коли я відходив, радів, що зміг залишити нашу велику громаду в Аргентині, з’єднану церковно.
– Упродовж чотирьох років Ви брали активну участь у роботі ІІ Ватиканського Собору. Відтоді минуло майже пів століття, які думки у вас виринають, коли сьогодні його наново переглядаєте?
– Другий Ватиканський Собор зробив в мені велику зміну, може не так зміну, як поглиблення. Поглиблення Церкви. Я побачив (колись я тільки вивчав вселенськість, соборність Церкви), а тут побачив і дотикав, я співжив чотири роки, з усіма єпископами Католицької Церкви. Нас було тоді дві тисячі п’ятсот єпископів. Не дивлячись на те, чи то кардинал, чи єпископ, чи митрополит ми – отці Собору. На рівні спілкувалися, збагачувалися нашими контактами, а ще більше, ми збагачувалися тими всіма мудрими словами, які ми почули на Соборі упродовж чотирьох років, і для мене то було відкриття. Те, що я студіював богослов’я як теорію, я на Соборі бачив наочно про Церкву. Яка це грандіозна Церква! Який то Божий твір Христова Церква! Я часто переглядаю ті роки ІІ Ватиканського Собору, і це надає мені ту силу, ті відчуття, що я належу то тої величезної Католицької Церкви, яка має силу перетворювати народи і робити їх християнськими.
– Як вплинув Собор на вас особисто, на Ваше пастирське служіння?
– Собор вплинув дуже позитивно, я дуже збагатився, як я вже говорив вище. Гарний досвід був того, що ми слухали Папу, і Папа слухав нас. Цей Собор давав мені силу, відвагу і охоту до служіння.
– Преосвященний Владико, У своєму житті ви зустрічали багато єпископів як Східної, так і Західної Церкви. Хто з них залишив у Вашій пам’яті найсвітліший і найвиразніший спомин саме як єпископ? Хто був для Вас важливим живим прикладом доброго Пастиря?
– На ІІ Ватиканському Соборі брали участь всі єпископи Церкви. Між ними були мудрі єпископи, справді дуже мудрі, між ними також і святі єпископи. Східні єпископи відзначалися переважно тою побожністю, бо з них більшість є монахами, західні – більш вчені, але я б сказав, що кожен з них залишав у мені якесь позитивне враження. В Церкві Христовій є святість, я ту святість бачив між єпископами, більшість з них – це святці. Всі могли бути великим прикладом, кожен зокрема. Але, я маю у моїй пам’яті, у моїй душі яскравий приклад, що стараюся день-в-день наслідувати, це приклад нашого Митрополита Андрея Шептицького. Шептицького можна назвати предтечею ІІ Ватиканського Собору, ті всі ідеї його екуменічні, це – Шептицький. Коли я слухав усе, що говорилося про єдність Церкви, то казав собі: «Ось ідеї Шептицького! І це ідеї Шептицького! » Я пізнав на Соборі багато святців, як напри‑ клад пізніший Папа Монтіні, як також Іван Павло ІІ. Вони великі святці, великі люди, але для мене, для нашої Церкви Шептицький є той ідеал, який я маю завжди перед собою. На жаль, ми замало думаємо, замало пишемо, пишемо ніби й багато, але воно йде тільки до книжок, але ми не живемо ідеями нашого Митрополита Шептицького, який для мене лишається великим прикладом і він був предтечею тої єдності, яку якраз ІІ Ватиканський Собор підкреслив.
– Зазвичай рідко трапляється так, що єпископ, навіть коли йде на заслужений відпочинок, залишає межі своєї єпархії. Ви повернулися в Україну, на свою рідну землю, чи вагалися Ви у прийнятті такого рішення? Як воно у Вас визрівало?
– То є може для багатьох дивне, що я будучи 36 років в Аргентині єпископом не залишився там. Звичайно, я міг би мати вигідне життя і втішатися тим, що я зробив. Але я повернувся в Україну. Рація є така: я завжди жив Україною! Коли в 30-ти роках поїхав до Італії, я думав побути там, закінчити студії, і повернутися в Україну, щоб працювати як священик-салезіянин серед молоді. В тому часі вибухнула війна, я не міг повернутися, і мене поставили єпископом Аргентини і, там я міг лишитися. Але тілом я був в Аргентині, а душею – в Україні. Я думав про Україну завжди. Я не тільки повернувся в Україну, а я повернувся, щоб працювати, вже не як єпископ, бо вже вік не той, а як священик. Я собі створив одну парафійку, не в Галичині, не у Львові, а на Великій Україні. Я завжди жив ідеалом місійним, місії на Східній Україні, місії на Сибіру і так далі. І вже, дякувати Богові, я тут на Східній Україні, у місті Верхньодніпровську, де я вже є десятий рік. І саме в цьому році обходжу, такий собі маленький ювілей, але так би мовити священичого життя. Я тут є парохом. Мій рідний брат священик-салезіянин що є моїм помічником, має вже вісімдесят вісім років, і також він повернувся в Україну з тими самими ідеями, з тою самою мрією: останні роки свого життя віддати Батьківщині. Місійність – це у нашій Церкві тепер перше слово. Колись нашу Церкву нищили, але вона віджила і тепер має ті великі перспективи бути місіонарем для Сходу, для Росії і далі. Місійність – це природа нашої Церкви, покликання нашої Церкви. Я це відчуваю, і тим живу. Ось, таким є пояснення мого повернення в Україну. Я повернувся, щоб працювати як священик-місіонер.
– Владико Андрію, плин часу і зміни у суспільстві також вимагають гнучкості від єпископа, за допомогою чого Вам вдавалося, та й зараз вдається, встигати бути співзвучним сучасності?
– Гнучкість єпископа це добра риса, добре є не бути твердим у своїх ідеях, а відкритися на те, що думають інші, зважати з пошаною на те, що вони думають і, що вони кажуть. Що доброго – прийняти як своє, а що не підходить – промовчати. Але завжди з пошаною. І сьогодні, це важлива риса для кожного священика, для кожного єпископа, а для нас, єпископів української Церкви в окремий спосіб. Не треба думати, що минуле в Церкві повинне бути непорушне. Як до прикладу з нашим календарем, ми не можемо зрушити з місця, бо не знати чому ми так твердо стоїмо. Увесь світ рухається вперед, а ми стоїмо, і так само ми звикли бути впертими в багатьох речах. Гнучкість має бути властивою кожній людині, а зокрема тим, що мають провід, а єпископ – в особливий спосіб. Я належу до Згромадження Отців Салезіян, засновником якого є св. Іван Боско. Які великі речі ця людина робила, яке Згромадження він зорганізував! У цілому світі воно налічує сімнадцять тисяч членів різних націй. В чім його успіх? В гнучкості. Вміти зрозуміти кожного. Гнучкість відкриває дорогу до багатьох сердець. Отже ж, я тієї гнучкості навчився від засновника мого Згромадження. Гнучкістю ми здобудемо багато людей, багато речей можемо зробити, а от з впертістю нелегко є співпрацювати.
– Владико, що б Ви побажали сьогодні нашим «молодим» єпископам, які настанови дали б їм?
– Тепер, дякувати Богу, наша Церква збагатилася. Я найстарший між єпископами, пам’ятаю багато-багато речей. Яка різниця тепер наш єпископат і ті єпископи ще довоєнні. Ра‑ ніше нас можна було перелічити на пальцях рук, тепер же нас є близько п’ятдесяти. Це великий прогрес. Бог благословить нашу Церкву. Кров мучеників дає великі плоди. Маємо багато молодих єпископів, молодих не тільки віком, а й досвідом. Яке було би моє головне побажання їм? Ставши єпископами щоби не ставали володарем своєї єпархії. «Я тут господар! Я тут наказую, проваджу, все повинно йти згідно з моїм словом». Ми єпископи не тільки своєї єпархії, ми є єпископами цілої Церк‑ ви. За єпархію маємо тільки відповідальність. Але дбайливість наша має поширюватися на цілу Церкву. Потреби всієї Церкви є нашими потребами. Не можна замикатися на діяльності тільки для своєї єпархії.
Дякувати Богові, кожного року ми маємо Синоди, але треба не тільки радитися, треба діяти. В нашій Церкві тепер є велика зміна, вона, як і Україна, стала місійною країною. Комунізм настільки знищив Церкву, особливо це відчутно на Східній Україні, що працю тут треба починати від самих основ, так ніби люди не були християнами. Мало що християнського залишилося. Нам треба тепер місіонерів. Не боятися зі своєї єпархії послати місіонерів на Східну Україну. Завтра може треба буде послати їх і на Сибір, і в Росію, де є мільйони наших людей. Наша Церква є місійною і під тим оглядом, що має велику еміграцію. Наші люди нас очікують всюди, тому побажання моє було б таке, щоб молоді єпископи були єпископами своєї єпархії в першу чергу, але дбали про всю Церкву нашу, зокрема про її місійні потреби.
– Щиро дякуємо за розмову.
Підготувала Ліда Мідик
