Цьогорічне послання Папи Венедикта XVI на Великий Піст робить цікаве віддзеркалення посту, як занурення у смерть разом з Христом, що є прообразом Хрещення, задля того, щоби з Ним воскреснути. У світлі цієї теми хочеться роздумати над цією аналогією через призму нашого східного обряду, його богослов’я і символіки, його традиції.
Здається, люди мають певний страх перед наближенням Великого Посту. Чи радше нехіть, яка родиться зі страху, страху, можливо навіяного барвами, сумом, звуками чи теж тишею, маєстатичною поважністю, і основне, вимогами, які Піст перед ними ставить. Бо все це дихає атмосферою смерті й погребіння. Їх страхаємося.
Пам’ятати про смерть
«У всіх справах твоїх пам’ятай про кінець твій, і повік не згрішиш» – говорить премудрий син Сираха (7,39). Образ смерті, який ставлять нам перед очі Святі Отці покликаний не лякати нас і змушувати вести праведне життя, а бути реалістами. Бо якщо віруємо слову Христовому, то віруємо у суд, в який ця смерть нас уведе. Пам’ять про смерть, це власне пам’ять про суд і безапеляційність Божого вердикту. Про те, що сьогодні творимо наше вічне, а тому треба уважніше приглянутися, з чого будуємо і чи взагалі збираємо собі скарби, яких ні міль, ні хробак не точить. Не дивно отже, що логіка богонатхненної традиції уводить у Піст євангельським уривком Неділі М’ясопусної про Христа Справедливого Суддю, а всі богослужіння, від Вечірні цієї ж М’ясопусної Неділі «Горе мені, темна душе! … Чому не думаєш про страшну годину смерти? Чому ж уся ти не тремтиш перед страшним судом Спасовим?», через Канон Андрея Критського до Утре ні Великого Понеділка «Ось Жених приходить опівночі…» пронизані нагадуванням смерті й суду.
Особливим чином в нашому народі закріпився побожний звичай у Пості звершувати молитви за померлих не лише у суботу, як у день заупокійний, а й у середу та п’ятницю, коли сходимося на молитву Літургії Передосвячених Дарів. Кожен Парастас – це не лише благання за тих, хто переставився, це інтенсивне нагадування нам самим, про те, що близиться завершення життя туземного. «Воістину все суєта, а життя тінь і сон, бо даремне турбується всякий земнородний, як каже писання: Коли і світ здобудемо, тоді й у гріб вселимося, де вкупі царі і нищі».
Радісні візерунки вишивок, піднесеність мелодій церковних піснеспівів змінюється, аби налаштувати наші чуття до застанови над невідворотнім.
Та не самої смерті як такої, слід боятися, а смерті не у Христі. Апостол Павло свідчить: «найперше воскреснуть ті, що вмерли в Христі» (І Сол. 4, 16), а якщо є категорія «померлих у Христі», то є й такі, які померли «не у Христі», тобто не впоєні у «виноградну лозу», або «засохлі гілки», відтяті та призначені на спалення.
Оплакувати свою смерть
Як вже було згадано, у час Великого Посту ділимо нашу молитву на дві частини: просимо про помилування близьких нашому серцю померлих та про прощення наших власних гріхів. «Заплата за гріх – смерть» (Рм. 6, 23), а нема людини, що жила б і не згрішила, тому кожен отримає заслужене. Але, повертаючись до тієї правди, що Бог є життям і подателем життя, мусимо розуміти, що кожен гріх – це віддалення від життя і входження «заживо» у смерть. Усвідомлення, оплакування і бажання вийти з цієї смерті – зміст Великого посту. Заглиблення у власну «смерть» – золота спадщина і зразок для наслідування, що перейняла Церква від молільників. Участь у посних богослужіннях, є спрямуванням внутрішнього погляду на грішну людину, плач над вигнанням з раю, стогін від болю гріховної рани переплетений з простяганням рук до Судді Милосердного та надією на порятунок. І останнім аргументом на користь нашого помилування є добровільні страсті Христові, бо Він «вийшов на вольну, і приснопам’ятну, і животворящу свою смерть… віддав себе за життя світу» (пор. анафора Літургії св. Василія Великого).
Сорок днів Посту, дивимося у себе і не знаходимо в собі нічого крім гріха, навіть на щире каяття важко нам здобутися, навіть його, як подарунку, випрошуємо у Вседержителя Бога. Потім, починаються сім днів, коли дивимося на смерть Відкупителя. Це дні, коли в наші руки вкладається той Дар, який можемо принести Отцеві зі словами: «Він вмер за нас, ми вже не мусимо вмирати». Не дарма саме Великий Четвер є для Східної Церкви днем Євхаристії; в ньому поєднується «виданий у руки поганам», щоб могли «твоє від твоїх тобі приносити, за всіх і за все».
Вдивлятися у смерть Христову
Який сенс поклоніння Чесному і животворящому Хрестові у Неділю Хрестопоклонну? Для чого у Страсний Четвер приходимо до храму слухати Євангелія Христових страждань? – «Дочки єрусалимські, не плачте наді мною, а радше над собою та над своїми дітьми» (Лк. 23, 27 -28). Чому у Велику П’ятницю схиляємося над полотнищем плащаниці – зображенням померлого Спасителя? – «Не ридай наді мною, Мати». Щоб не боятися помирати! Помирати для гріха, помирати задля когось щоденно, а потім і помирати для того, щоби воскреснути і мати життя у повноті, яке Господь заповідав тим, які люблять Його. Вдивлятися, бо «Господь… будучи сам прикладом і взором, виснажив самого себе аж до розп’яття і смерти» щоб спасти душі наші…
брат Лука
