Микола Когут залишив нам після себе приклад автентичної гідності людини і християнського інтелігента. Походив він родом із села Конюхів на Бережанщині Тернопільської області. В 40-х роках минулого століття, під час німецької окупації, був вивезений на роботу в Німеччину. Середню освіту здобув у таборах для біженців в Карльсфельді та Берхтесґадені. 1952 року закінчив студіювати фінансові та торговельні науки в Лювенському католицькому унівеситеті в Бельгії і працював за фахом усе життя. Був у проводі Патріархального руху.
Виклад життєпису Миколи Когута можна продовжувати. Але сухі факти не розкриють його людяності та того, що він завжди був співтворцем спільноти в найпозитивнішому значенні, адже це була «людина твердої, але не твердолобої» вдачі. Так каже Андрій Костюк, пригадуючи покійного зі світового з’їзду Pax Romana 1992 року в Більбао.
Сім’я, яку створили Микола й Бетті (Єлисавета Феярц), була «спільнотою доброї волі». Бетті, фламандка за походженням, не зрікаючись власної ідентичності, в тих дискримінаційних історичних умовах, в яких опинилися українці, цілком прийняла культуру й духовність свого чоловіка. Приміром, Святвечір вони проводили у вузькому сімейному колі, щоб передати дітям духовну інтимність завершення передріздвяного посту в очікуванні Спасителя як пролог до всеношної та Божественної Літургії Різдва Христового. Їхня щира взаємна повага передалася їхнім дітям, у яких живе духовна традиція та пошана до спадщини батьків.
Активну участь в житті громади Микола Когут спрямував на творення свідомої та доброю волею об’єднаної спільноти. Він дуже розсудливо провадив усі справи, водночас ставлячись до опозиції з пошаною.
Олександер Пришляк, довголітний голова Патріархального товариства в США, вперше познайомився з Миколою Когутом у Римі на зустрічах із Патріархом Йосифом. Він згадує з вдячністю про його точність, сумлінність у справах та конструктивні поради. 1992 року Микола Когут взяв на себе поширення у Європі видання Товариства «Патріярхат». Панові Миколі висилали значну кількість примірників часопису, а він та Бетті перепаковували їх і розсилали до кольпортерів та передплатників. Коли видавництво 2002 р. перенесли до Львова і виникла можливість розповсюдження в Україні, він особисто забезпечив річну передплату не одному читачеві.
Микола Когут доклав також чимало зусиль, допомагаючи видати книгу «Матеріали до історії Патріархального руху», яка побачила світ 2009 року у видавництві «Свічадо». І все це незважаючи на занепад здоров’я. Від 1996 року по три дні на тиждень він перебував у лікарні на діалізі крові. Тарас Хомич, випусник УКУ, доктор богослов’я в Лювенському католицькому університеті, говорить про теплу вдачу Миколи Когута, про його привітність до нових парафіян місцевої каплиці. «Пан Когут плекав українську мову й культуру у власній сім’ї і поза нею. Він був справжнім paterfamilias, а також ревним християнином, що регулярно брав активну участь у Богослужіннях, дбав про красу Божого храму і, можливо, як ніхто інший, піклувався про місцеву церковну громаду», – розповідає д-р Тарас Хомич.
Близькість до Церкви була цілком природною для Миколи Когута. Його невеликою родиною на Заході був молодший брат о. Павло Когут, відомий душпастир у Франції.
За студентських часів Микола належав до товариства «Обнова в екзилі», де капеланом був о. д-р Максим Германюк (пізніше Митрополит Вінніпега). За мого ж головування у Патріархальному товаристві (1989-1992) він ввійшов в «ad hoc комітет» із відновлення в Україні студентського та академічного товариств «Обнова».
На моє прохання Микола Когут погодився взяти участь у конференції Pax Romana в Більбао 1992 року разом із проф. Мирославом Лабунькою зі США та головою відновленої студентської «Обнови» у Львові Андрієм Костюком. Спогад пана Костюка складаю до вінка пам’яті Миколи Когута: «Познайомився я з Миколою Когутом 1992 року. Це був рік, коли відновилась діяльність студентського католицького Товариства «Обнова». І влітку я був делегований на світовий з’їзд Pax Romana у Більбао. Я зустрів там делегованих від українців діаспори професора Мирослава Лабуньку та Миколу Когута. Це були двоє людей, які протягом 70-80-х років багато доклалися до того, щоб членство України в Pax Romana було збережено. Pax Romana – це міжнародне об’єднання інтелігентських і інтелектуальних організацій, яке існує приблизно з 20-х років ХХ століття і після ІІ Світової війни мало статус громадської неурядової організації, акредитованої при ООН. А Товариство українських студентів-католиків «Обнова» було одним із співзасновників і активним членом Pax Romana до 1939 року. Потім у зв’язку з подіями ІІ Світової війни і радянської окупації «Обнова» припинила існування в Україні, але продовжувала існувати в діаспорі. Тут її членами зокрема були й пан Микола Когут, і професор Лабунька.
Що цікаво, пан Микола в той час вже був людиною немолодою, але зацікавленою, заангажованою і справді переймався відновленням членства «Обнови» в Pax Romana, щоб наш імідж в тій організації був іміджем рівноправної структури, яка має свої традиції, походить із європейської держави і повинна мати відповідний політичний вплив на прийняття тих чи інших рішень. Пан Микола на тій конференції дуже багато зробив для популяризації нового політичного утворення, яким була Україна. Нашій незалежній державі на той час було якихось півроку. На конференції були люди, які взагалі не уявляли, де на карті є Україна. Відповідно роль українців і патріотів, які жили на Заході й розуміли, що там відбувається, як там вирішуються справи і як треба себе презентувати, була надзвичайною.
Для мене ті кілька днів були дуже хорошою школою – не тільки народної дипломатії, так би мовити, а й утвердження нашої національної гідності, національного інтересу. Зрештою, вони добилися, що ми не проходили наново процедуру входження в організацію, а членство «Обнови» було визнане таким, що призупинялося, але не переривалося. Це була, так би мовити, перемога тактична, але психологічно важлива: ми показали, що ми не «нізвідки», що ми є елементом цієї цивілізації і культури.
Ось так мені й запам’ятався Микола Когут – людина, яка мислить широко, далекосяжно, бачить, куди нам треба рухатись. А ще – як людина, яка дала мені приклад служін‑ ня. Вже тоді відчувалося, що він має проблеми зі здоров’ям, що для нього все це нелегко: всі ці поїздки, насичений графік конференції… Але він постійно був в центрі подій, дискусій, намагався рельєфно підкреслити нашу позицію.
Ще хочу додати, що пан Микола був людиною твердої, але не твердолобої позиції. Він належав до середовища економічної еліти, а виклики, які стоять там, є складнішими від інших – там і конкуренція жорсткіша, і закиди тонші, відповідальність більша, і українцем бути важче. Пан Микола розказував, наприклад, як став громадянином Бельгії. Він прийшов у поліцію і, при тому, що на той час в нього вже була дружина бельгійка, записав себе українцем. Чиновник його спитав: «Ви хочете, щоб у паспорті у Вас було записано «українець». Але ж Ви хочете жити тут?» На що Микола Когут відповів: «Так, хочу. Я не можу жити вдома, там режим, із яким я не згоден, але я був і залишаюсь українцем». І це справило таке враження на чиновника, що він отримав громадянство категорії «А». Не просто таке, яке дає право на проживання і право голосу, а й право бути обраним. У той час його могли мати тільки бельгійці з походження або в особливих випадках. Адже тоді Бельгія ще мала колонії, а громадянство ділили на категорії».
Шановній і дорогій пані Єлисаветі Феярц Когут, дочкам Марусі, Гані й Христі та синові Павлові висловлюю глибокі співчуття з молитвами вдячності за щедрі роки посвяти Миколи Когута.
Рома М. Гайда
