В минулому номері ми розпочали друкувати вибрані думки учасників круглого столу на тему «Патріархат УГКЦ. Що далі?», який був організований редакцією часопису «Патріярхат» у вересні минулого
року. Метою заходу було обговорити сучасний стан патріархальної ідеї УГКЦ та її реального втілення з особливим наголосом на екуменічному контексті католицько-православних стосунків. В частині,
яку подаємо зараз, увага учасників була зосереджена навколо популярної тези, що існування УГКЦ є перепоною в екуменічному діалозі. Першу частину матеріалу про круглий стіл читайте в попередньому
числі «Патріярхату».
Мирослав Маринович
Для мене патріархат (і УГКЦ взагалі) ніколи не були задля самих себе – наша Церква ніколи не бачила свою місію в тому, щоб бути лише для себе самої. І тому не можна звинувачувати нас у егоїзмі, що ми буцімто з егоїстичних міркувань вперто домагаємося патріархату, хоча, мовляв, увесь світ закликає нас не робити цього. Можна було б навести приклади з історії Церкви, коли сам Засновник Церкви «впирався», хоча всі Йому казали, що Він помиляється. Є випадки, коли справу не можна вирішувати голосуванням і волею більшості.
Для мене УГКЦ та її патріархат є ліками як для католицизму, так і для Православ’я. Хоча дехто вважає, що мінятися має лише Рим, а Православ’я, як виглядає, стоїть на правильній позиції. Ця думка полягає в тому, що православ’я уже стоїть у точці екуменічної зустрічі Риму й Москви, а католики мають лише дійти до неї. І тоді, мовляв, усе буде добре.
Бог благословляє наше існування уже 400 років – попри всі переслідування. Отже, йдучи за відомим висловом Гамаліїла (пор. Ді. 5,39), ця Церква від Бога. Він благословляв її не для того, щоби потім сказати: «Вибачте, помилочка сталася. Треба вам тепер саморозпуститися».
Абсолютно недопустимою є також вказівка греко-католикам «вибирати, кому до кого пристати: до католицизму чи до православ’я». Цю знамениту «пораду» дають нам як Москва, так і чимало римо-католиків, мовляв, «благо Вселенської Церкви і відновлення єдності між Сходом і Заходом вимагають цього мужнього кроку». Я перепрошую, але я би не ризикував так упевнено заявляти, що є «благом Вселенської Церкви». А може, це благо саме в тому й полягає, щоб не дозволити Римові й Москві зручно вмоститися у «скандалі розділення», легітимізувати поділ на «правильних» католиків і «правильних» православних? Може, варто обом центрам трішечки загнуздати свою гордість і згадати, що таке смирення?
Ідея екуменізму полягає не в тому, щоби два християнські центри заново розділили сфери впливу. Екуменізм має зовсім інше значення. Тому я категорично не погоджуюся з тим, що екуменізм унеможливлює існування Східних Католицьких Церков, – правильно буде сказати, що екуменізм унеможливлює уніатизм як метод об’єднання Церков. Це дуже чітко роз’яснив Баламанд. Натомість Східні Католицькі Церкви мають право на існування, доки є вірні, які хочуть виражати свою віру саме в такій формі благочестя.
Питання юрисдикції справді не є питанням віри (якщо не вважати юрисдикційними слова «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву»), але формулу про те, що в Київській Церкві можна спастися незалежно від римського підпорядкування, можна зрозуміти по-різному. Уявіть собі, як цю фразу сприйняли б ті греко-католицькі священики, які йшли на каторгу, аби лише не піддатися насильницькій зміні їхньої юрисдикції. Бо для них це було щось більше за звичайне підпорядкування.
Що ж до справи патріархату, то тут я розрізняю греко-католицький патріархат у спільноті Католицьких Церков і єдиний Київський патріархат як одвічну ідею українських християн, а саме понадконфесійний патріархат. Ідея Київської Церкви Блаженнішого Любомира, якщо її розвивати далі, є саме такою ідеєю понадконфесійного патріархату. Але в який момент нашої історії ми повинні перемістити акценти з патріархату УГКЦ на патріархат єдиний і понадконфесійний? Бо певна невідповідність таки є: ми подаємо до Риму документи на патріархат Греко-Католицької Церкви, а доктринально розробляємо ідею Київської Церкви, про яку Рим поки що навіть слухати не хоче.
Отже, виникають цілком слушні запитання: «То чого ми, фактично, хочемо?» Чи слід греко-католикам сказати собі: «Ні, ідея патріархату виявилася не на часі, а тому нам треба зняти її з порядку денного»? Чи, може, навпаки, упевнитись: «Так, нам треба й далі триматися свого (тобто ідеї патріархату), як і заповідав Патріарх Йосиф»? Отут, як на мене, є дуже цікавий ґрунт для обговорення.
Богдан Трояновський (директор видавництва «Свічадо»)
Питання екуменізму і місця в ньому нашої Церкви – це питання в основному еклезіології, тобто як ми розуміємо, розуміли і будемо розуміти Церкву. Еклезіологія РимоКатолицької Церкви сьогодні перш за все пропонує взаємне визнання спасіння у різних Церквах. Те, що було колись, назвімо умовно, унійною еклезіологією. Вона полягала в тому, щоб врятувати всіх нещасних, приречених, спасіння яких є під загрозою. І тут з’являється серйозна проблема, коли змішувати ті поняття, коли стару еклезіологію впихати в нову, або нову трактувати, як стару. Розуміння Церкви 400 років тому було зовсім іншим, ніж сьогодні. Екуменічну еклезіологію приймає сьогодні Церква Римо-Католицька, приймає наша Церква, ще не до кінця згідна з нею Церква Православна, вона ще не до кінця доросла, на мою думку, до екуменічної еклезіології. Екуменізм, який когось відкидає – це вже не екуменізм. Тобто це вже не екуменічне мислення. Не можна творити мир через якусь дрібну війну. мовляв, когось вб’ємо, тоді встановимо мир. Аби мир є для всіх, або його нема взагалі. І власне тому Православна Церква не до кінця дозріла до такого екуменізму. Але, коли ми говоримо про Патріархат нашої Церкви як православної, на мою думку, це теж не до кінця є еклезіологія, яку ми в перспективі, на далеку мету, хотіли б бачити. Чому? Справжня еклезіологія, така, яку я собі умовно назвав вселенською еклезіологією, є тоді, коли Східна Церква стане разом з Папою. Я не знаю, яка це буде модель, але модель, коли Східні Православні Церкви сприймуть якусь концепцію примату Папи, коли з тим погодиться Рим, коли нарешті буде справжнє сопричастя. Можливо, це буде модель, запропонована Блаженнішим, не коли Папа над Собором, чи Собор над Папою, а Папа з Собором. Коли нема поділу, в якому православні основну роль призначають Собору, а римо-католики – Папі. Це модель, до якої ми повинні стреміти. І в цій моделі нема проблеми нашої Церкви, вона не мусить бути така чи інша, це буде одна з Церков в єдності з іншими єпископами на чолі з єпископом Риму. Оце буде модель, якої ми повинні прагнути, і згідно з нею ми повинні планувати своє майбутнє. Так я це бачу. Наша Церква мала б формувати свою еклезіологію не в залежності від того, що іншим подобається і чого від неї очікують; вона мала б бути рівноцінним партнером в діалозі й розвивати таку модель, яку всі Церкви можуть сприйняти.
